«АВАРІЯ» НА КРЕМЕНЧУЦЬКІЙ ГЕС У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ

Кременчук – унікальне місто України. Рідкісної краси старовині та сучасні споруди, чисельні пам’ятки архітектури та історії, піщані пляжі, пишна рослинність, мальовничі схили Дніпра, та і сам Дніпро – могутній, сильний, ревучий.

Але чомусь у свідомості населення міста, після завершення будівництва Кременчуцької ГЕС (на жаль, і сьогодні коли-не-коли почуєш розмову про загрозу прориву водної стихії), укорінилася думка, що він ще і небезпечний.

Людям притаманно вигадувати, нагнітати жахи, розпускати чутки, а це, зрозуміло, призводить до зовсім небажаних наслідків, про що і проаналізовано у статті.

Події далекого 1963 року назавжди врізались у пам’ять кременчуцьких старожилів, стали яскравим прикладом неприпустимості хаосу, неконтрольованих емоцій, тобто некерованої сили, здатної в одну мить знищити нажите, напрацьоване, втратити гідність і порядність; усе летіло сторч головою, бо ситуацією не володіли як окремі особи, так і представники влади.

Досліджуючи події 50-літньої давності, пов’язані зі стресовим вибухом, штучно створеним у нашому місті 24 травня 1963 року, приходиш до висновку: істориками, краєзнавцями даний факт належним чином ще не оцінений, він довго був обділений їхньою увагою. Тому можна сміливо стверджувати, що всю правду про той травневий день ми дізнаємося ще не скоро. Та й самі учасники трагічних подій розкривати свою розгубленість перед руйнацією не поспішають.

Містом і досі ходять легенди про численні жертви, адже люди не тямлячи себе, рятуючи рідних і близьких, змітали зі свого шляху все, що заважало руху вперед – на гору, до порятунку.

Проте офіційні джерела дають інформацію, що більш менш серйозні травми отримали лише троє кременчужан; один 80-річний чоловік помер від інфаркту та ще інший – від нападу задухи.

«ГЕС вибухнула» – проголосила вранці об 11 годині 30 хвилин 24 травня 1963 року радіотрансляція.

Площа рукотворного моря становить 2250 кв. км., робочий перепад води на турбінах 12 метрів, максимальний на греблі – 17 метрів. У разі аварії зрозуміло, яка небезпека загрожувала місту.

Поруч, у селищі Хрущове (нинішній Світловодськ Кіровоградської області) саме цього дня проводили заняття з цивільної оборони, де відпрацьовувались дії щодо захисту міста на випадок, якщо прорве гребля ГЕС або якийсь ворожий елемент зруйнує її.

Як зясувалось згодом, люди є люди, чи то неправильно зробили розшифровку, чи то саме з пункту навчань надійшла команда на Кременчуцький вузол зв’язку оголосити тривогу, але без позначки «навчальна».

Тогочасні документи констатують, що після фатального оголошення: «Увага! Увага! Говорить Кременчуцька радіомережа. Громадяни! Дамба Кременчуцької ГЕС – вибухнула» — вражені мешканці центральної частини Кременчука, налякані до без тями, спішно покидали домівки, панічно бігли у бік електростанції, піднімались до зупинки «БК «КрАЗ», у Крюкові всі піднімались на Деївську гору.

Розгублений людський потік заповнив вулиці Леніна та Халаменюка, проїзд автомобілів унеможливився.

Усі, кому вдалося, як вважали, уникнути загибелі, перелякано кричали, навіюючи жах на інших, що в центрі води уже по пояс; дехто малював страшну картину, де за кожним утікачем гналась двометрова хвиля.

Недаремно в народі говорять: «У страху очі великі».

Серед населення виник безлад. Спогади очевидців, якщо їх зібрати та систематизувати, могли б реально претендувати на епохальне полотно в будь-якому жанрі: будь то мистецтво, кіно чи література.

Отже, звернемося до безпосередніх учасників надзвичайної події.

Пенсіонер Михайло Розсохін, який тоді очолював меблевий комбінат, згадує: «Саме збирався піти на обід. А тут по радіо звучить повідомлення про ситуацію в місті. Зібрав свій «командний склад» і наказав евакуювати людей на гору. Вийшовши за ворота підприємства, застиг на місті: лавина розгублених людей сунула вулицею. Утікали переважно пішки, але багато їхало і велосипедами, машин зустрічалося менше». Загальна хвиля страху, відчаю, нестями й паніки передавалася й йому, адже стало зрозумілим, що місто залишилося некерованим.

Зі спогадів Леоніда Перепелятника, майбутнього головного директора міської редакції компанії «Лтава», стало відомо: «Особисто двічі чув це повідомлення. Зібралася вся перша зміна, але брали не відчуттям. Коли відчинили ворота, натовп зірвався з місця. Проте не весь, дехто залишився, може, із цікавості, а можливо, просто не вірив у розказане і пережите. Десь через годину по міському радіо дізнався, чому так трапилось. Справді, «ляпсус» допустили співробітники ЦО, але покарали і моїх колег: оператора, який прокрутив гнучку платівку із записом тривоги, начальника вузла зв’язку та інших. Декого звільнили із займаних посад, інших понизили в посаді або перевели на іншу роботу. До речі, наскільки мені відомо, кримінальної відповідальності за скоєне не поніс ніхто».

Звернемося до спогадів, опублікованих на шпальтах міської «Приватної газети». 1. «На Деївській горі коїлося щось неймовірне – скупчення людей, корів, кіз, овець… Одна жінка тягла на собі величезну валізу з усіляким непотрібним мотлохом, але настільки важку, що пізніше, коли все скінчилося, зрушити її з місця уже не змогла». 2. «Наш сусід, льотчик, підполковник авіації, повикидав геть із своєї  власної машини усі сидіння, напхав туди повнісінько чужих дітей (вони, як мурахи, обліпили той автомобіль) і повіз їх на гору». Як бачиимо, були люди, що жертвували собою, та були і мародери.

Пенсіонерка Литвиненко Ольга Михайлівна згадує відчинені магазини, кіоски, їдальні, з яких майже нічого не забрано. Це підтверджують і офіційні джерела.

Іванова Тетяна Михайлівна молодою дівчиною за розподілом приїхала працювати на новобудову КНПЗ. Згадує, як бігли вулицями безтямно люди, прихопивши найдорожче: хто ніс на руках притиснену до серця дитину, хто рятував телевізор, хто радіотехніку, волокли на собі або за собою клунки, валізи…

До центру міста, де жила на квартирі, поїхала тільки наступного дня (ніч переночувала у Червонознам’янці у співробітниці). Дорогою бачила купи каміння, піску, будматеріалів.

Котлерова Людмила Кайвилівна проживала на бульварі Пушкіна, навчалась у 6 класі школи № 20. Бачила, як озвірілі від страху люди тягли все, що, на їх думку, найнеобхідніше: хто валізу без ручки, хто біг босий і роздягнений. І всі сунули до нагірної частини.

Присутність духу вдалося зберегти небагатьом. Це були переважно діти, котрі все сприйняли не так з острахом, як із цікавістю. Дехто, закинувши щоденники із «двійками», ігноруючи небезпеку, побіг до Дніпра, щоб нічого не прогавити. А там на березі спокійно сидять рибалки та повідомляють, що рівень води не змінився і навіть падає.

Більшість підлітківвідчайдух мріяла, як буде з вікон на човнах випливати та рятувати потопаючих.

Петренко Василь Іванович, який був вихованцем дитячого садка по вулиці Карла Маркса, біля історично відомої будови (в минулому готель «Вікторія»), пам’ятає ключові моменти дитинства і, зокрема, як цього дня всіх дітей із садочка разом з вихователями посадили в кузов вантажівки та повезли. На повороті на вулицю Леніна перед Будинком торгівлі та кооперативним магазином, де мама купувала смачні оселедці, в повітрі і по асфальту літали гроші, їх ловили люди і клали до кишень.

Реакція дорослих, керівників міста була іншою. За спогадами багатьох, вони  «посідали на машини та дременули з міста». Але добрим словом згадують тодішнього голову міста Михайла Кожаріна, який, повернувшись із будівельного майданчика до порожнього міськвиконкому, не розгубився, а «засів за телефон» і намагався навести хоча б якийсь порядок. Та як це було здійснити, коли всі повтікали?

Наступного дня, коли «пристрасті» трохи вгамувалися, порядок узялася наводити «партія». Прибули парткомісії, представники центру. Доган не жаліли – (ще б пак – про все, що трапилося, знали перші особи держави). Але простим, як кажуть, «смертним», які ледве врятувалися у складній ситуації, забули пояснити, що все-таки трапилося насправді.

Жодної публікації у пресі, жодного повідомлення по радіо, телебаченню. Зате «Голос Америки» повідомив про «повінь» у Кременчуці того самого дня уже о 15.00.

От власне і вся історія, від якої у місті залишилося більше цікавих, комічних спогадів, аніж тривог.

 

ЛІТЕРАТУРА

1.        Польовий матеріал автора. Записано зі слів Перепелятника Леоніда Полтавської обл., м. Кременчук. Мартиненко Тетяною Едуардівною

2.        Польовий матеріал автора. Записано зі слів Литвиненко Ольги Михайлівни, Полтавської обл., м. Кременчук. Мартиненко Тетяною Едуардівною.

3.        Польовий матеріал автора. Записано зі слів Іванової Тетяни Михайлівни, Полтавської обл., м. Кременчук. Мартиненко Тетяною Едуардівною.

4.        Польовий матеріал автора. Записано зі слів Котлерової Людмили Кайвилівни, Полтавської обл., м. Кременчук. Мартиненко Тетяною Едуардівною.

5.        Польовий матеріал автора. Записано зі слів Петренка Василя Івановича, Полтавської обл., м. Кременчук. Мартиненко Тетяною Едуардівною.

6.        Польовий матеріал автора. Записано зі слів Литвиненко Ольги Михайлівни, Полтавської обл., м. Кременчук. Мартиненко Тетяною Едуардівною.