ДЕПУТАТИ ВІД ПОЛТАВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ У ДЕРЖАВНІЙ ДУМІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1906 – 1917 РОКИ)

Вступ. Тривала політична криза, що охопила усі гілки влади в Україні та продовжується вже не один рік, найбільш помітна в роботі головного законодавчого органу нашої країни – Верховної Ради. Парадоксальність цієї ситуації полягає в тому, що відбувається це за умов переходу України до парламентсько-президентської моделі управління, коли саме Верховна Рада мала б стати гарантом політичної стабільності. На жаль цього не відбулося: завдяки Конституційній реформі 2004 року Верховна Рада почала втрачати свої основні, законодавчі функції, перетворившись на арену, де відбуваються зіткнення інтересів політичних партій і промислово-фінансових груп.

Часті зміни у виборчому законодавстві, довготривалі вибори спікера (т.зв. «спікеріади») та підписання коаліційних угод (т. зв. «коаліціади»), розпуск Верховної Ради 5-го скликання та Указ про розпуск Верховної Ради 6-го скликання, багатоденні блокування трибуни в сесійній залі дають нам можливість говорити про системну кризу, яка несе загрозу як українському парламентаризму, так і подальшому суспільно-політичному і економічному розвитку країни в цілому. Притчею во язицех стали депутатська недоторканність та закриті виборчі списки політичних партій, за якими до парламенту дуже часто потрапляють люди, не здатні конструктивно працювати в законодавчому органі. Останнім часом, внаслідок низки скандалів, постало питання про морально-етичне обличчя народного депутата України.
Певною мірою причинами кризових явищ, що охопили Верховну Раду, можна вважати відсутність традицій в українському парламентаризмі та гостру нестачу серед українського політикуму парламентарів-професіоналів. З огляду на це досить цікавим є історичний досвід роботи Державних Дум Російської імперії, які працювали в 1906 – 1917 рр. Саме вибори до Державних Дум та роботу в них депутатів від «українських» губерній, можна вважати першими кроками парламентаризму на теренах сучасної України, які, на жаль, було перервано більше ніж на 70 років. Незважаючи на те, що відкриття І Державної Думи відбулося більше ніж сто років тому, існує ціла низка проблем, що притаманні як становленню парламентаризму в Російській імперії, так і процесам, що відбуваються в сучасній Україні.
Жорстка конфронтація з виконавчою владою, яка не дала змоги плідно працювати у законодавчій сфері, стала однією з причин розпуску І та ІІ Державних Дум. Відповідно, протистояння та відсутність діалогу Верховної Ради з виконавчою владою є ознакою сучасного політичного життя в Україні. Використання адміністративного ресурсу було притаманне як виборам до Державних Дум Російської імперії, так і парламентським перегонам в Україні. Складні соціально-економічної умови, авторитаризм центральної влади, відсутність політичної свідомості в більшості населення – за таких умов стали на шлях до парламентаризму і Росія на початку ХХ століття, і Україна на початку 1990-х. Схожість процесів становлення парламентаризму в двох країнах дає можливість використовувати досвід, який було накопичено за період існування Державної Думи Російської імперії для потреб політичного сьогодення.
Аналіз літературних джерел. Незважаючи на досить велику історіографію Державних Дум, деякі аспекти їх роботи майже не досліджувалися. Так, спеціальних досліджень, в яких досліджується персональний склад та робота депутатів від Полтавської 
губернії в Державних Думах Російської імперії, автором не виявлено. Єдиною працею, де розглядаються вибори до І Державної Думи за матеріалами періодичних видань Полтавської губернії, є стаття Т.В.Тронько[1].
Всю літературу, яка стосується виборів до Державних Дум та їх роботи, можна поділити на чотири групи: а) дореволюційну; б) радянську; в) українську сучасну; г) зарубіжну.
Перші спроби дати оцінку думським виборам та роботі Державних Дум було зроблено ще під час їх існування. Специфіка цих досліджень полягає в тому, що більшість з них робилося не професійними істориками, а діючими політиками та громадськими діячами. Це, безумовно, призвело до політичної заангажованості таких досліджень. До того ж треба зазначити відсутність в роботах дореволюційного періоду ретроспективного аналізу, що також зменшує їх цінність. Серед робіт дореволюційного періоду, авторами яких є українські інтелігенти, слід відзначити статті в «Українському віснику», за підписом Оглядач, а також праці Ф.Матушевського в «Літературно-науковому віснику», Д.І.Дорошенка в «Україні» та інші[2].
Після Жовтневої революції 1917 року починається другий, радянський етап в дослідженні думської проблематики. Для нього характерні упереджене і, в більшості випадків, негативне висвітлення роботи російського парламенту. Винятком були праці, що стосувалися діяльності фракції більшовиків в IV Державній Думі. Дослідження, які вийшли у світ під час хрущовської «відлиги» та перебудови (середина 1950-х – 1980-ті рр.), мали вже більш різноманітні напрями та глибшу документальну базу.
Характерною рисою сучасних українських та зарубіжних (перш за все російських) досліджень є звернення до аспектів, що раніше не досліджувалися взагалі, або висвітлювалися тільки в негативному ракурсі. Це, перш за все, діяльність правих та національних партій і об’єднань, «українське питання» в Державній Думі та інше. Розвиток нової локальної історії призвів до появи цілої низки робіт, присвячених роботі в Державних Думах Росії депутатів з окремих регіонів та національних груп. Російські історики дослідили участь в роботі Державних Дум депутатів від Казанської, Вятської та інших губерній, в Україні ж до таких робіт можна віднести дисертаційне дослідження А.Л.Глушковецького[3].
Джерельною базою даної статті є законодавчі акти Російської імперії, думські довідково-статистичні матеріали та довідники.
Мета роботи. Метою даної роботи є визначення складу депутатів від Полтавської губернії в Державних Думах Російської імперії. Відповідно до мети роботи передбачено визначити загальну кількість депутатів – полтавців, проаналізувати їх партійну та соціальну приналежність, висвітлити аспекти їх роботи в Державних Думах.
Матеріали і результати дослідження. Законодавчою базою виборів до І Державної Думи стали Височайший маніфест, підписаний Миколою ІІ 6 серпня 1905 року, Положення про вибори до Державної Думи та Закон 11 грудня 1905 року. Великий вплив на засади формування та функціонування першого парламенту мав Маніфест від 17 жовтня 1905 року[4]. Згідно з Положенням про вибори, Полтавську губернію в Державній Думі мали представляти 12 депутатів, обраних губернськими виборчими зборами. Збори ці утворювалися з виборщиків, яких вибирали з’їзди повітових землевласників, міських виборців та уповноважених від волостей. Головував на виборчих зборах губернський предводитель дворянства. Загальна кількість виборщиків для Полтавської губернії визначалася 181 особою: від з’їзду волостей – 23 особи, 109 – від з’їзду землевласників і 49 – від з’їзду міських виборців. Згідно з цим же Положенням визначалась й кількість виборців з кожного повіту губернії. Найбільшу кількість виборців надавав Кременчуцький повіт – 16 осіб (1 – від з’їзду волостей, 7 – від з’їзду землевласників та 8 від з’їзду міських виборців). Найменшу кількість виборців, по 9 осіб, надавали Гадяцький та Лубенський повіти.
Не отримали права брати участі у виборах жінки, особи, яким не виповнилося двадцять п’ять років, студенти, військовослужбовці, що знаходяться на дійсній службі, кочові інородці та іноземці. Окремими статтями вказувалося про заборону участі у виборах 
громадян, у відношенні до яких відкрито судові справи, та посадових осіб МВС. Для осіб, що мали право брати участь в з’їзді повітових землевласників, встановлювався майновий ценз. Визначався цей ценз наявністю в повіті (на правах власності чи довічного володіння) земельної ділянки в кількості, визначеної Положенням про вибори до Державної Думи для кожного повіту окремо. Так, для Костянтиноградського та Переяславського повітів майновим цензом були 200, а для інших 13 повітів Полтавської губернії – 150 десятин землі. Такого ж права набували власники нерухомого майна (окрім торгівельно-промислового), яке знаходилося в повіті, та за земською оцінкою коштувало не нижче п’ятнадцяти тисяч карбованців, уповноважені від священнослужителів, які володіли в повіті церковною землею та деякі інші землевласники. Для участі у з’їзді міських виборців існував свій майновий ценз. Після прийняття Закону від 11 грудня 1905 року право обирати своїх представників до Державної Думи отримали робітники підприємств, кількість працівників на яких сягала не менше п’ятдесяти чоловік (з’явилася т.зв. робітнича курія). За цим Законом робітники Полтавської губернії отримали право мати одного виборщика на губернських виборчих зборах.
Специфіка виборів до І Державної Думи полягала в тому, що відбувалися вони на тлі революційного піднесення, яке почалося в країні ще на початку 1905 року. Після підписання царем Маніфесту 17 жовтня та скликання Державної Думи російське суспільство сприйняло по-різному: частина ліберальної інтелігенції, вважала за необхідне перейти до співпраці з урядом у побудові в країні нового суспільно-політичного устрою, партії радикального напряму вважали за необхідне продовження революційного протистояння.
Досить несподівані наслідки мали намагання органів місцевого самоврядування вплинути на політичну свідомість населення під час виборчої кампанії. Так, в Гадяцькому повіті земські начальники їздили по селах та роз’яснювали царський Маніфест 17 жовтня, агітуючи записуватися до партії правового порядку та називаючи інші союзи революційними. Але марно: бажаючих вступати до цього союзу не виявилося. Так само майже не виявилося бажаючих вступати й до повітового відділення «Союзу 17 жовтня», який було засновано повітовим предводителем дворянства князем В.П.Кочубеєм. Спрацювало небажання мешканців повіту вступати до революційних союзів, про які напередодні розповідали земські начальники.[5].
Однією з ознак виборів до І Державної Думи були репресії адміністративних органів у вигляді арештів можливих кандидатів до Думи від опозиційних партій, селян та робітників. Наприклад, в Гадячі було заарештовано місцевого земського діяча Г.Чижевського, обраного більшістю голосів уповноваженим від дрібних землевласників с. Великих Будищ[6]. Звільнено його було тільки після обрання депутатом Державної Думи.
Не зважаючи на всі складнощі та негаразди виборчої кампанії, 27 квітня 1906 року І Державна Дума розпочала свою роботу. З 442 обраних депутатів 275 були членами опозиційних партій, 77 – центристами, праві мали 15 місць, а 75 вважалися позапартійними. Досить неоднорідними були соціальне походження депутатів, їх професіональна належність та рівень освіти: безземельні та неграмотні селяни посідали на місцях в сесійній залі Думи разом з відомими юристами, дворянами та великими землевласниками. За велику кількість депутатів-селян (більше 27 %) І Думу називали «селянською», а за опозиційність уряду – «Думою народного гніву».
Серед депутатів І Державної Думи, обраних від «українських» губерній, близько половини було селянами-землевласниками (виняток складала Подільська губернія, в якій 12 з 13 обраних депутатів були селянами). Так, з 12 депутатів І Державної Думи від Полтавської губернії були 5 селянами, а 4 мали дворянське походження. Окрім того, один з думців за походженням був козаком, один сином священика і один народився у купецькій родині. Розподіл за партійною приналежністю мав наступний вигляд: 4 депутати увійшли до фракції трудовиків, 5 до конституційних демократів, 3 відносили себе до позапартійних, хоча В.М.Шемет був членом Української Радикальної партії[7].
Депутати від Полтавської губернії працювали у дев’яти відділах І Державної Думи та брали участь в роботі аграрної, бюджетної, фінансової та бібліотечної комісій. Вісім депутатів з дванадцяти виступили з думської трибуни з приводу аграрних питань. Перший російський парламент проіснував лише 72 дні: указом Миколи ІІ від 8 липня 1906 року І Державну Думу було розпущено. 9 липня близько 200 депутатів зібралося у Виборзі з метою скласти текст відозви «Народу від народних представників» з приводу розпуску Думи. Підписи під «Виборзькою відозвою», в якій населення країни, у відповідь на розпуск Думи, закликали до актів громадської непокори, підписало 180 депутатів, 6 з яких було представниками Полтавської губернії. 178 депутатів, що підписали «Виборзьку відозву», відбули, за рішенням суду, тримісячне ув’язнення та були позбавлені права обиратися до Державної Думи в майбутньому.
Слід відзначити, що значна кількість депутатів від Полтавщини в І Державній Думі були відомими громадськими діячами, які мали стійку громадянську позицію та брали активну участь в визвольному русі. Доктор фізичних наук і магістр хімії, член Української Демократичної партії П.І.Чижевський за участь у визвольному русі відбував адміністративне покарання у Тобольській губернії, Я.К.Ішемницького свого часу за участь у студентських зворушеннях було виключено з московського університету, знайомий М.П.Драгоманова І.М.Присецький провів 5 років на засланні у Східному Сибіру.
Серед перших депутатів-полтавців був і майбутній видатний український економіст, академік АН УРСР Л.М. Яснопольський. Приват-доценту Харківського університету по кафедрі статистики, гласному губернського та переяславського земства за публічне засудження дій уряду на Далекому Сході в 1904 році було заборонено читати лекції.
В.М.Шемет, колишній редактор першої україномовної газети «Хлібороб» (Лубни), два роки знаходився під «особливим наглядом», а за промову на земських зборах його було викликано до Санкт-Петербургу, на прийом до міністра внутрішніх справ Плеве, для роз’яснення. «Завзятий українофіл» козак М.С.Онацький був прихильником автономії України, селянина А.Ю.Тесля, який не визнавав приватної власності на землю, свого часу, як «неблагонадійного», було вислано на Кавказ.
14 березня 1907 року членом «Союзу російського народу» О. Казанцевим було організовано вбивство відомого російського публіциста, депутата І Державної Думи від Полтавської губернії Григорія Борисовича Іоллоса. Народився Г.Б.Іоллос в 1859 році в Кременчуці, в купецькій родині. Навчався в Київському, Гейдельберзькому та Страсбурзькому університетах, мав ступінь доктора права Гейдельберзького університету, захистив дисертацію на ступінь магістра політичної економії. Єврейське походження стало на перешкоді затвердженню його професором кафедри Московського університету, тому решту свого життя Г.Б.Іоллос присвятив журналістиці, працюючи в російських та зарубіжних виданнях («Російське багатство», «Вісник Європи», «Російські відомості» та ін.).
Двоє з депутатів І Державної Думи від Полтавщини мали бойові нагороди. Так, селянин І.П.Кириленко брав участь в російсько-турецькій війні 1877 – 1878 рр. і за захист Шипкинського перевалу отримав відзнаки Святого Георгія 4-го та 3-го ступенів. За участь в російсько-японській війні отримав знак Святого Георгія депутат-селянин з м. Омельника Кременчуцького повіту Ф.І.Дубовик[8].
Вибори до ІІ Державної Думи відбувалися наприкінці листопада 1906 року в умовах загального революційного спаду в країні. Їх характерною ознакою були ціла низка репресивних заходів уряду щодо опозиційних партій (закриття газет, відмова в легалізації лівих партій, діяльність військово-польових судів та ін.) та скорочення кількості виборців від селян (за допомогою роз’яснення Сенату). Незважаючи на все це, нова Дума виявилася не менш опозиційною, ніж її попередниця.
З обраних до ІІ Думи 518 депутатів кадети отримали 98 депутатських місць (проти 185 в І Думі), трудовики – 104, соціал-демократи – 65, есери – 37, народні соціалісти – 16, октябристи – 43, крайні праві – 25–30. Позапартійні депутати склали в Думі групу з 50 чоловік.
Окремі позиції мали в II Думі польське коло (47 депутатських місць), мусульманська група (32) та козаки (17)[9].
Зазнав значних змін і фракційний склад депутатського корпусу від Полтавської губернії. На відміну від попереднього скликання в ньому були відсутні кадети та позапартійні депутати. З’явилися помірно праві – 6 чоловік, та члени «Союзу 17 жовтня» – 5 чоловік, а замість чотирьох трудовиків був лише один. Депутати працювали у семи відділах Думи, а також в аграрній, фінансовій та інших комісіях. За соціальним станом 6 думців-полтавців були дворянами, 4 козаками, один селянином, а М.В.Пірський був протоієреєм в м. Кобеляки.
Персональний склад депутатів ІІ Державної Думи від Полтавської губернії, на відміну від попереднього скликання, був політично поміркованим. 9 депутатів-полтавців були землевласниками і мали від 60 (колишній член Лубенського окружного суду П.П.Павлов) до 2000 (козак О.Ф.Власенко) десятин землі. Решта (3 чоловіки) були землеробами і мали від 0,5 до 29 десятин землі. Половина з депутатів мала досвід роботи в земствах, причому більшість з них – на керівних посадах. Слід відзначити, що обраний до ІІ Державної Думи Голова Золотоніської повітової управи С.В.Лукашевич став єдиним за історію Полтавщини депутатом трьох Державних Дум (ІІ, ІІІ та IV)[10].
Розпочавши свою роботу 20 лютого 1907 року, ІІ Державна Дума проіснувала не набагато більше своєї попередниці: 3 липня 1907 указом царя її було розпущено.
Згідно з новим законодавством, Положенням про вибори від 3 липня 1907 року, кількість депутатів Державної Думи скорочувалося до 442, більше ніж удвічі скорочувалася кількість виборців від селян. Водночас, майже у півтори рази збільшувалася можливість обрати своїх представників до Думи для землевласників та великих міських власників. Взагалі, право брати участь у виборах отримало не більше 15 % населення. Завдяки своїй лояльності до уряду ІІІ Дума була єдиною, яка пропрацювала весь визначений їй термін: з 1 листопада 1907 до 9 червня 1912 року.
Третя Державна Дума в політичному плані стала помірніша. Переважну її більшість складали праві та помірковані ліберали: 136 мандатів належали октябристам, 91 депутат увійшов до «національної» фракції, що об’єднувала помірковано-правих та націоналістів, 51 депутат належав до крайніх лівих. Лівий фланг Думи склали 39 депутатів від поміркованої партії «мирного оновлення», 53 кадети, 13 трудовиків и 19 соціал-демократів. 26 депутатів належали до національних груп («польське коло», мусульманська група та ін.)[11].
Фракційний склад депутатів від Полтавщини на перших засіданнях ІІІ Державної Думи мав наступний вигляд: 9 членів «Союзу 17 жовтня», 2 націоналіста і 1 правий. Після складення повноважень депутатом – октябристом П.М.Маламою та смерті єдиного правого депутата Г.М.Навроцького (26 грудня 1907 р.) депутатами було обрано націоналістів О.П. Старицького і М.К. Коченевського. Десять депутатів-полтавців були дворянами, один був священиком і один козаком – землеробом[12].
Єдиним землеробом в складі депутатського корпусу від Полтавської губернії в ІІІ Державній Думі був козак села Кобелячка Кременчуцького повіту Г.Г. Удовицький. Г.Г.Удовицький брав участь в російсько-японській війні, за бойові заслуги отримав Георгіївський хрест. Гаврило Гаврилович був Членом комісії Думи з переселенської справи, окрім іншого, він підписав законопроекти стосовно мови викладання в школах місцевостей з малоросійським населенням та про наділення безземельних та малоземельних селян землею.
Вибори до IV Державної Думи відбувалися у вересні – жовтні 1912 року, в період назрівання в країні кризових явищ. Особливістю цих виборів було те, що вони були заплановані заздалегідь і політичні партії мали можливість підготуватися до них ще з 1910 року. За період роботи IV Державної Думи з листопада 1912 року до 25 лютого 1917 було проведено п’ять сесій, дві з яких припало на довоєнний час, а три на період Першої світової війни. Робота російського парламенту під час війни потребує спеціального дослідження, тому детально цей період в діяльності депутатів-полтавців в даній роботі не розглядається.
Вибори до IV Думи дали значне посилення в ній правого та лівого флангів. У Державній Думі 4-го скликання праві та націоналісти мали 152 місця (64 правих и 88 помірковано правих та націоналістів), октябристи мали 98 місць, ліберальне крило отримало 128 (в т.ч. 59 кадетів и 48 прогресистів). В Думі були представлено 10 трудовиків, 14 соціал-демократів (в т.ч. 6 більшовиків), національні групи отримали 21 місце, позапартійні депутати – всього 7[13].
Фракційний склад депутатів – полтавців у IV Державній Думі: 8 октябристів, 3 націоналіста, 1 центрист. Під час засідань Другої сесії IV Державної Думи депутата – націоналіста К.О.Невіандта було визнано таким, що вибув, а замість нього обрано центриста М.І.Коваленка. За соціальним походженням 10 депутатів були дворянами, 1 священик і один селянин. Серед депутатів останньої Державної Думи Російської імперії від Полтавської губернії четверо входило до складу ІІІ Думи (Д.І.Герценвіц, граф І.І.Капніст, Н.О.Пилипенко, С.В.Лукашевич)[14].
Формально IV Державна Дума проіснувала весь відведений термін (до 6 жовтня 1917), але фактично її повноваження припинилися після розпуску царем під час Лютневої революції, 25 лютого 1917 року. Саме тоді в Росії припинився час парламентаризму і почалася епоха революцій, громадянських воєн, диктатур та терору.
Висновки. Відображення об’єктивної картини суспільно – політичного життя Полтавської губернії на початку ХХ століття неможливе без ґрунтовного дослідження процесів, пов’язаних з виборами та діяльністю Державних Дум Російської імперії. Окремі аспекти таких досліджень мають не тільки суто наукову цінність, а й можуть бути використані, як історичний досвід, під час проведення виборчих кампаній до парламенту та органів місцевого самоврядування.
Проаналізувавши вибори до Державних Дум Російської імперії та визначивши склад депутатського корпусу від Полтавської губернії, можна прийти до наступних висновків.
1. Найбільш демократичним та прогресивним за складом був депутатський корпус від Полтавської губернії у І Державній Думі. Причиною тому були умови, за якими проводилися вибори (пік революції), та можливості, які давало виборче законодавство.
2. Згасання революції та репресії з боку уряду призвели до різкої зміни як фракційного, так і соціального складу депутатів-полтавців у ІІ Державній Думі. Переважаюча більшість думців-полтавців у цьому скликанні – це землевласники та громадські діячі, які займали помірну політичну позицію.
3. Зміна виборчого законодавства 3 липня 1907 року призвела до того, що в ІІІ та IV Державних Думах переважну більшість депутатського корпусу від Полтавської губернії складали дворяни-землевласники.
4. Незважаючи на нетривалий термін існування І та ІІ Державних Дум, депутати від Полтавщини мали можливість попрацювати у відділах та комісіях парламенту та виступити з Думської трибуни. Ґрунтовних досліджень потребують діяльність депутатів від Полтавської губернії у відділах та комісіях ІІІ та IV Державних Дум, особливо під час Першої світової війни. Малодослідженим є персональний склад всіх чотирьох Дум, відсутні повні біографічні дані більшості з депутатів.
Література:
1. Тронько Т.В. Выборы в I Государственную думу по материалам периодических зданий Полтавской губернии // Сословное (народное) представительство и самоуправление в России ХVI – начала ХХI в. : Третьи Щаповские чтения: Материалы науч. – практ. конф. Иркутск: Оттиск, 2003. – С. 79 – 83
2. Див., напр. Spectator. На Украине // Украинский вестник. – 1906. – №2. – С.123–132; Обозреватель. Депутаты с территории Украины и их деятельность в Государственной Думе // Украинский вестник. – 1906. – №10. – С.719–730;
Матушевський Ф. Українська громада у другій Державній Думі // Літературно–науковий вісник. – 1907. – Т.39. – Кн.VІІ. – С.78–99.
46
ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ // Розділ І. ПОЛТАВЩИНА У КОНТЕКСТІ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Дорошенко Д. Україна в 1906 році // Україна. – 1907. – січень. – С.1–29.
3. Див., напр. Усманова Д.М. Депутаты от Казанской губернии в Государственной Думе России. 1906–1917. – Казань: Татарское книжное издательство, 2006. – 495 с.;
Дмитренко А.А. Крестьяне Вятской губернии и выборы в I и II Государственной Думы : автореферат дис. на соиск. науч. степени кандидата исторических наук : 07.00.02 / Перм. гос. ун–т − Пермь, 2006.– 23 с.
Глушковецький А.Л. Вибори до Державних Дум і становлення парламентаризму в Російській імперії у 1906–1917 рр. (на матеріалах Подільської губернії): автореферат дис. на здобут. наук. ступ. кандидата історичних наук : 07.00.01 / Чернівецький державний університет імені Юрія Федьковича − Чернівці, 2008.– 20 с.
4. Полное Собрание Законов Российской империи. Собранье третье. – СПб. – 1908. – Т.ХХV. Отделение I. – 966c.; Полное Собрание Законов Российской империи. Собранье третье. – СПб. – 1910. – Т.ХХVІІ. – 732 с.
5. Кр–ль М.А. Как прошли выборы в Государственную Думу.– СПБ., 1906.– 67 с.
6. Там само, С. 20–21
7. Бойович М.М. Члены Государственной Думы (портреты и биографии). Первый созыв. – М., 1906. – 512 с.
8. Книгоиздательство «Возрождение» Государственная Дума первого призыва. Портреты, кратки биографии и характеристики депутатов. – М., 1906. – 112 с.
9. Государственная Дума. Указатель к стенографическим отчетам. Второй созыв. – СПб.: Гос. тип., 1907.
10. Бойович М.М. Члены Государственной Думы (портреты и биографии). Второй созыв. – М., 1907. – 519 с
11. Государственная Дума. Указатель к стенографическим отчетам. Третий созыв. Сессия I. – СПб.: Гос. тип., 1908.
12. Бойович М.М. Члены Государственной Думы (портреты и биографии). Третий созыв. 1907–1912. – М.: Изд. Тов. Сытина, 1907. – 512 с;
13. Государственная Дума. Указатель к стенографическим отчетам. Четвертый созыв. Сессия I. – СПб.: Гос. тип., 1913
14. Бойович М.М. Члены Государственной Думы (портреты и биографии). Четвёртый созыв. 1912–1917. – М.: Изд. Тов. Сытина, 1913. – 456 с.