Добрый доктор Соколов

Лікар Микола Євдокимович Соколов жив у Кременчуці на початку 20-го сторіччя. Він був дуже шанованою в місті людиною, служив дільничним лікарем Південної залізниці, працював у залізничній лікарні. Самовіддано боровся з інфекційними хворобами та антисанітарією на кременчуцьких вулицях і ринках. Ми могли б почати історію про лікаря Соколова з переліку його заслуг перед медициною і пацієнтами. Та почнемо з іншого, драматичнішого повідомлення – саме героїчний лікар Соколов врятував від наглої смерті у багнюці майбутню дружину Семена Бутиріна – відомого чекіста, очільника військових трибуналів і Почесного громадянина Кременчука.

Лікар Соколов врятував дружину більшовика Бутиріна, коли вона була ще маленькою дівчинкою і тонула у багнюці на Занасипській околиці. Історія була така. Років 100 тому одного спекотного літнього дня лікар повертався від пацієнта і дуже поспішав. Бо мав встигнути на засідання кременчуцького наукового товариства. Микола Євдокимович підготував доповідь про антисанітарію у Кременчуці і збирався з нею виступити перед колегами медиками та перед гласним міської думи Устимовичем – той саме пообіцяв відвідати засідання. Лікар дуже сподівався на підтримку Устимовича – адже той сам був за освітою медик і мав зрозуміти, наскільки жахливий санітарний стан наразі у місті, і як конче потрібно все докорінно змінювати, аби люди повсякчас не хворіли на інфекційні хвороби.

Отже, заклопотаний справами Соколов майже біг вулицею, намагаючись не вскочити у величезні калюжі, які розлилися на Занасипу після вчорашньої зливи. Бігти було важко, і лікар жалкував, що він у штиблетах, а не у рибальських чоботях-забродах. Аж раптом десь позаду він почув жалібний дитячий зойк. Лікар озирнувся і побачив, що в одній із величезних темних калюж борсається маленька дитина, дівчинка. Її білява голівка то піднімалася над поверхнею, то зникала у калюжі. Лікар жбурнув на землю медичний саквояж та піджак і кинувся до дитини. Вже через мить він провалився у холодну липку багнюку вище колін. Та дівчинку все-таки встиг підхопити на руки. З калюжі вони вибралися мокрі та брудні. Дитина навіть не плакала – вона наковталася води і дуже перелякалася. Як з’ясувалося, мала гралася біля будинку і відійшла вбік, а там провалилася у дуже глибоку калюжу, з якої, аби не лікар, могла б і не вибратися – надто злякалася та й зросту була дрібненького, не те що Соколов. Звали цю маленьку дівчинку Наталочка Філіппова. Згодом вона виросла і вийшла заміж за знаного чекіста Семена Бутиріна. А лікар Соколов того дня, коли врятував Наталку із занасипської багнюки, все-таки встиг на засідання наукового товариства. Але в якому вигляді він туди з’явився! Члени медичної спільноти були шоковані – адже Соколов не встиг переодягнутися, лише наказав вилити на себе кілька відер води, щоб змити багнюку. Тож на засідання він прибув мокрий як хлющ. І в такому вигляді розпочав доповідь про антисанітарію на кременчуцьких вулицях:

– Маленька дитина, дівчинка, мало не загинула біля воріт свого дому! І винен у цьому не батьківський недогляд, а недбальство влади, а також наша з вами байдужість! – так почав свою доповідь Микола Євдокимович.

Кажуть, гласний міської думи Устимович слухав уважно. А вже на наступному засіданні Міської думи Кременчуцьке наукове медичне товариство поставило питання про благоустрій міських околиць.

Наталя Бутиріна (дівоче прізвище Філіппова). Це та сама дівчинка, яку врятував лікар Соколов. Наталка закінчила 3 класи церковно-парафіяльної школи. З 11 років вже працювала на щітковій фабриці, потім – на тютюновій. Згодом вона виросла, стала дружиною чекіста Семена Бутиріна і однією з перших кременчуцьких комсомолок – вступила до комсомолу у 1918 році. Наталія Іванівна Бутиріна – як і лікар Соколов – приділяла багато уваги питанням гігієни та санітарії, працювала у літніх дитячих таборах та вчила малечу азам самогігієни. І, до речі, дуже часто розповідала їм, як її врятував лікар Микола Євдокимович Соколов.

Довідка
Соколов Микола Євдокимович: народився 26.04.1869 р., дата смерті невідома, найвірогідніше – 20-ті роки ХХ століття. Закінчив медичний факультет Харківського університету. До Кременчука приїхав за призначенням, працювати дільничним лікарем Південної залізниці (1916-1917 рр.). Мав звання «колезький радник», «лекарь». Самовіддано боровся з туберкульозом. Тривалий час лікував хворих на сухоти. Заразився туберкульозом і помер. Могила лікаря не знайдена.

«Смерть мухам!»

Лікар Соколов був інфекціоністом і дуже переймався через антисанітарію у Кременчуці. Кажуть, він за власні гроші – а лікарям і в царській Росії мало платили – купував липкі стрічки, призначені для боротьби з мухами, і безкоштовно роздавав їх пацієнтам. Продавали ці липкі стрічки кременчуцькі пацани, вони бігали по вулицях, обвішані стрічками, і голосно кричали: «Смерть мухам!».
На засіданнях медичного наукового товариства лікар Соколов неодноразово ставив питання про необхідність боротьби з антисанітарією у місті. Його обурювала грязюка на вулицях, нестача асенізаційних возів для регулярного вивезення нечистот. Особливо нервував лікар через брудні діжки, якими по місту розвозили питну воду. Як інфекціоніст, Соколов добре знав, що забруднена вода – постійне джерело інфекційних захворювань.
Лікар наполягав на необхідності будівництва нових стоків замість існуючих. Втім, 100 років тому у Кременчуці була така ж ситуація, як і нині – будівництво нових зливових стоків обіцяли, планували та навіть закладали до міського бюджету. Втім, через «более насущные проблемы» такі необхідні для міста справи відкладали у «довгу шухлядку».
Дільничний лікар Південної залізниці Соколов за власним переконанням, лікував хворих на туберкульоз у важкі 20-ті роки, коли в країні йшла війна, був голод і «продрозверстка».
Зрештою Микола Соколов від когось із пацієнтів заразився на туберкульоз і помер. Місце його поховання історикам невідоме. У лікаря Соколова залишилась дружина та четверо дітей – двоє хлопчиків і дві дівчинки. Один із синів – Георгій – помер у 1940 році, його занедбана та напівзруйнована могила знаходиться на Староревівському кладовищі.
А дівчата – Віра та Валя – прожили набагато довше. Вони закінчили Кременчуцьку жіночу гімназію, одна з них багато років викладала французьку у школі. А у 60-х роках (найімовірніше, у 1967 році) сестри вперше прийшли до Кременчуцького краєзнавчого музею. Вони принесли для музейної експозиції речі своєї мами – Євгенії Василівни Соколової. Серед тих речей були чудові старовинні віяла з блискітками та мереживом, вечірні сукні, черевички, які тривалий час виставлялися у музейних залах.