Єврейство і культурне будівництво у Кременчуці в 20–30-х роках ХХ ст.

Україна завжди була багатонаціональною республікою, залишається вона такою і нині. Тому питання національної політики є важливими й актуальними. Допомогти у їх вирішенні можуть досвід та уроки не такого вже й далекого минулого.

В історії Кременчука тема національних меншин ніколи не розроблялась, зокрема, не вивчена роль єврейства у культурному будівництві періоду 1920–30-х років.

У цій статті зроблена спроба висвітлити окремі питання згаданої теми. Складність полягала в обмеженій кількості джерел, повній відсутності спеціальної літератури та монографій. Джерелознавчою основою статті стала місцева преса, краєзнавча література, спогади старожилів Кременчука.

Після революції 1917 р. новий уряд одним із головних завдань оголосив здійснення національної політики. Перші документи підкреслювали, що не можна обмежуватись проголошенням формальної рівності народів, необхідно докласти усіх зусиль для подолання їх економічної і культурної нерівності, що склалася історично.

Значну роль у виконанні цих завдань відіграв відділ національних меншин, утворений у травні 1921 р. при Наркоматі внутрішніх справ України. До його компетенції належало «забезпечення мирного будівництва і братнього співробітництва всіх національностей. які проживали на території України; широке сприяння матеріальному розвитку національних меншин, враховуючи особливості їх побуту, культури та економічного розвитку; спостереження за втіленням у життя національної політики радянської влади»[1].

У травні 1927 р. при ВУЦВК була створена Центральна комісія у справах національних меншин із спеціальними підвідділами, у тому числі і єврейським[2].

Організація та активна діяльність системи спеціальних державних і радянських органів відіграли у 20-х – на початку 30-х років минулого століття важливу роль у вирішенні національних завдань, серед яких найголовнішими були ліквідація неписьменності й реформа шкільної освіти. У середині 1920-х років у рамках цих завдань в Україні проводилась українізація і там, де була потреба, – гебраїзація шкіл. Причому підкреслювалось, що українізація повинна впроваджуватись не на шкоду правам національних меншин[3]. Мовне питання у школах було однозначне: дітей слід навчати рідною мовою.

Газета «Кременчугский рабочий» в одному із своїх номерів писала: «Питання гебраїзації деяких шкіл є надзвичайно важливим. Необхідно ці школи поставити так, щоб єврейське робітниче населення охоче посилало б туди своїх дітей»[4].

Для розуміння, чому саме у Кременчуці проводилась гебраїзація шкіл, слід проаналізувати деякі статистичні дані.

У 1926 році тут «українців проживало 43,9%, росіян – 8,3%, євреїв – 46%, поляків – 0,6%, німців – 0,2%, інших – 1%[5].

У Полтавській області дітей української національності найменше було у Кременчуці – близько 36%; «… в інших округах від 58% (Лубни) до 63% (Прилуки); дітей російської національності від 5,3% у Прилуках до 13% у Лубнах; дітей єврейської національності найбільше у Кременчуці – 53,8%; в Полтаві та Лубнах до 30% та у Прилуках 37,5%»[7].

Як бачимо, високий процент дітей єврейської національності диктував свої завдання у сфері народної освіти. І перш за все потрібні були єврейські навчальні заклади.

На жаль, ми не маємо архівних документів, котрі б точно підтвердили кількість єврейських шкіл у Кременчуці в період, що досліджується. За спогадами старожилів (Балін Р.М., Дейчман О.М., Монт В.М., Кричевська К.Ю., Давидович Т.Г.), їх було дві – № 2, яка знаходилась у дворі сучасної СШ № 13, і № 3 – у приміщенні друкарні; обидві школи були семирічні.

У 1920–30-х роках надзвичайно гострою була проблема кадрів. Державі необхідна була велика кількість спеціалістів, людей освічених і професійно компетентних. Для їх підготовки відкривалися різноманітні курси, середні спеціальні та вищі навчальні заклади. При цьому обов’язково бралася до уваги підготовка національних кадрів. У травні 1926 р. на засіданні Адміністративно-Фінансової Комісії при Раднаркомі УРСР розглядалося питання «Про забезпечення районів з переважаючим населенням національних меншин спеціалістами і кваліфікованими працівниками, котрі володіють мовами національних меншин»[8]. і було прийняте відповідне рішення. Там само у 1926 р. при ВУАН була організована кафедра єврейської культури, пізніше перетворена в Інститут єврейської культури. Приблизно у цей самий час у Кременчуці розпочав роботу єврейський електромеханічний технікум, котрий готував кваліфікованих техніків-технологів вагонобудування. Знаходився він на сучасній вулиці Квартальній (до революції Преображенська, до війни Червоноармійська). Технікум займав два корпуси. головний був розташований у двоповерховій будівлі. На першому поверсі знаходились майстерні, на другому – навчальні класи. У 1930 р. навчалися 119 студентів і працював 21 викладач[9]. Першим директором технікуму був Каймансон, у 1931 р. йому на заміну прийшов Рубін. У пам’яті студентів він залишився розумною, веселою, дуже енергійною людиною. В середині 30-х років його несподівано для всіх заарештували.

На цей час ставлення до роботи з національними меншинами змінилося. Різкій і переважно безпідставній критиці піддавались багато національних навчальних закладів. Стверджували, наприклад, що вони були ячейками «буржуазно-націоналістичного впливу», а їх діяльність оголошували «шкідницькою». Такі оцінки, безумовно, відображали сталінську концепцію вирішення національного питання, яка передбачала штучне підштовхування націй до «дострокового злиття», «підстьобування» процесів їх «прискореної асиміляції». Такі погляди «батька народів» на практиці призвели до найгрубіших перекручувань початкових принципів національної політики, про що свідчать репресії серед представників національної інтелігенції, у тому числі й кременчуцької.

Важливим напрямком роботи з національними меншинами було подолання економічного відставання, зміна соціальної структури ряду національних груп, залучення їх до сфери суспільного матеріального виробництва.

Поліпшенню соціально-економічного стану євреїв сприяв землеустрій. В цьому питанні значну роль відіграло добровільне товариство ТЗЄТ (товариство землеустрою євреїв-трудящих). Статут ТЗЄТ був затверджений РНК СРСР 15 грудня 1924 р. Товариство ставило на меті всебічно сприяти Комітету по землеустрою євреїв при Раді Національностей ЦВК СРСР (КомЗЄТ), надавати матеріальну, юридичну та агрокультурну допомогу євреям, які хотіли займатися землеробством, а також єврейським землеробським поселенням і колективам. ТЗЄТом також вишукувались необхідні кошти для переселення єврейських родин у село. Орієнтовним планом КомЗЄТ і ТЗЄТ передбачалось переселити на землю близько 100 тис. сімей трудящих євреїв, що складало майже 25% єврейського населення СРСР.

У Кременчуці товариство сприймалося як інтернаціональне. «Справа Озету (так у тексті – Т.Скрипинська) – це справа всіх трудящих, усіх тих, хто допомагає нашому урядові в його тяжкій боротьбі за здійснення ідеалів комунізму. У цьому переконалися всі, що були присутні на районній ОЗЄТ–конференції, що була у Крюкові 31 березня 1929 р. ОЗЄТ–робота занесена до плану роботи комсомольських осередків, як одна з основних… Районна ОЗЄТ–конференція Крюкова показала, що ОЗЄТ–робота вийшла з вузьких рамок єврейської суспільності й перейшла на широкий інтернаціональний шлях»[10].

Час від часу товариство випускало свою газету, котра висвітлювала успіхи й труднощі цієї нелегкої справи. Газета мала назву «ОЗЄТ», окремі її номери збереглися, і з ними можна ознайомитись у відділі газет Санкт-Петербурзької публічної бібліотеки ім. М.Є.Салтикова-Щедріна.

Тепер ми знаємо, що аграрні перетворення того часу проходили в умовах порушень закону, помилок, свавілля місцевої влади. Було таке і в Кременчуцькій окрузі, і ця тема ще чекає свого дослідника.

Соціально-економічні перетворення поєднувалися із заходами по підвищенню культурного рівня єврейства.

Велике значення для розвитку єврейської культури мала громадська організація «Гезкульт», створена у Кременчуці в 1929 р., яка попервах об’єднувала 50–60 членів[11]. Вони допомагали керівникам єврейських драмгуртків у заводських клубах, розповсюджували єврейську літературу, організовували вечори, зустрічі, диспути. У центральній міській бібліотеці члени «Гезкульту» організували виставку післяжовтневої єврейської літератури. Про виникнення цієї організації писала газета «Робітник Кременчуччини»: «Організацію цього товариства викликав той зріст культурності трудящих єврейських мас, що його тепер ми маємо, і потреба ще ширше розвивати єврейську культуру (літературу, театр та інше) в гущавині єврейських мас»[12].

Безперечно, під впливом діяльності цієї організації в Кременчуці широко відзначалося 80–річчя від дня народження класика єврейської літератури Шолом-Алейхема. Передова стаття у місцевій газеті, присвячена цій події, називалась «Свято всіх народів СРСР». В ній детально висвітлювалось свято: «В театрі ім. Ревенка відбулось засідання шолом-алейхемського ювілейного комітету, разом з представниками партійних, комсомольських, профспілкових організацій і стахановцями міста. Ювілей Шолом-Алейхема перетворився у велике інтернаціональне свято.

Директор 3-ї середньої школи тов. Тетельбаум в своїй доповіді про життя і творчість Шолом-Алейхема яскраво відобразив весь тернистий шлях письменника…

Після доповіді зі спогадами про зустріч з Шолом-Алейхемом виступили пенсіонер, депутат міської ради т. Багрідов та бухгалтер міськвідділу охорони здоров’я т. Славуцький.

Під бурхливі, довгонестихаючі оплески урочисті збори надіслали вітальну телеграму вождю народів, організаторові перемог, під чиїм вірним керівництвом всі народи СРСР живуть в єдиній великій дружній сім’ї, – великому Сталіну.

Після урочистої частини відбувся великий концерт…

В фойє під час перерв продано понад 300 книжок – творів Шолом-Алейхема, масової бібліотеки»[13].

Книги на івриті друкувались в Україні у видавництві «Культур–Ліга». З кожним роком збільшувалась їх кількість, друкувалась не лише художня література, а й наукова, політична, підручники. Помітно поліпшилась якість книг. Та і цієї роботи було недостатньо, щоб забезпечувати людей потрібною літературою. У бібліотеках міста книги на івриті складали всього 3,2% загальної кількості книжкового фонду[14]. Не вистачало паперу, слабкою була поліграфічна база.

Незважаючи на ці труднощі, значна увага приділялась розвитку періодичних видань, пресі. У Кременчуці виходило декілька газет єврейською мовою: «Шторн» («Зірка»), «Еміс» («Правда»), «За соціалістичний Біробіджан», уже згадувана «ОЗЄТ»[15].

У досліджуваний період важливу роль у розвитку єврейської культури відігравав національний театр. В 1921 р. в Кременчуці поряд з російською і українською театральними трупами виступала і єврейська[16]. Щоправда, основна увага приділялась політичному вихованню населення, завданням комуністичної пропаганди. «В даний час, через відсутність п’єс певного класового змісту, театр ще поки неможливо розглядати як знаряддя політичного виховання робітників і селян, одначе, Губнаросвітою вживались і вживаються заходи для створення відповідної літератури шляхом оголошення конкурсів, робилися кроки для одержання театрального репертуару із центру»[17].

Провідне місце серед вистав, які давали у Кременчуці професійні та аматорські колективи, займали твори Шолом-Алейхема, інших класиків єврейської літератури. Великою популярністю користувалися п’єси «Блукаючі зорі», «200 тисяч», «Чарівниця», «Карденія» та інші. Вистави проходили у театрі «Народна аудиторія» і на сцені міського театру ім. Я.Ревенка. Тут же виступали й відомі єврейські співаки: знаменитий Епельбаум, народний артист УРСР, блискучі Клара Юнк та Анна Гузок, інші артисти. Всі вони зосталися в пам’яті кременчужан, котрі їх чули, неперевершеними майстрами своєї справи. Багатьом запам’яталися також яскраві виступи актора Олександровича, який читав молитви у Кременчуцькій хоральній синагозі.

Не менш значну роль у розвитку єврейської культури, у залученні єврейства до громадського і політичного життя відігравали громадські організації й добровільні товариства. Одним із них було Кременчуцьке окружне товариство краєзнавства, очолюване ентузіастами-євреями. Краєзнавці вивчали історію, географію, економіку міста і краю, вели пошуки корисних копалин. Внаслідок копіткої роботи у 1929 році вийшов друком краєзнавчий довідник «Кременчук (короткий довідник)»[18]. Книжка була видана українською мовою, її авторами були викладачі педагогічного технікуму – П.П. Молоків-Журський, М.М.Нечаєв та С.І.Рождественський. Довідник складався із трьох розділів: «Географічне положення, природа й підсоння м. Кременчука», «Економіка і соціально-культурне будівництво м. Кременчука» та «Кременчук. (Історична довідка)». Відомості мали переважно дослідницький характер, оскільки базувалися на самостійних пошуках і роздумах. Мова довідника жвава, цікава, а його зміст не втратив своєї актуальності і в наш час.

Це ж товариство видавало записки у вигляді збірок. Одна з них була присвячена рибам наших водойм[19]., друга мінералам і гірським породам[20]., третя – відомому єврейському поету, автору російсько – есперанто словника, голові Кременчуцького товариства есперантистів Іллі Юхимовичу Ізгуру[21].

Перш ніж згадати про товариство, очолюване І. Ізгуром, слід, очевидно, трохи розповісти про історію штучної міжнародної мови – есперанто. Вона була створена у 1887 р. Л.Заменгофом із Варшави[ 22]. Словниковий склад есперанто ґрунтується на лексиці, спільній для більшості європейських мов, а тому легко запам’ятовується, що сприяло доволі швидкому і значному розповсюдженню есперанто. Зараз друкується близько 100 журналів на есперанто, великими тиражами видається художня і громадсько-політична література. Мова есперанто відігравала і відіграє досі важливу роль у справі зміцнення миру та інтернаціональних зв’язків між народами.

У Кременчуці в 1920-і роки завдяки товариству есперантистів проводилася значна виховна робота серед молоді, організовувались виставки, велося листування з есперантистами багатьох європейських країн, проходив обмін делегаціями. За інтернаціональними зв’язками наше місто посідало одне з перших місць в Україні[23]. І це, звичайно, великою мірою завдяки роботі голови товариства есперантистів І.Ізгура[24].

Активна діяльність товариства краєзнавців припадає на другу половину 1920-х років. Приблизно у 1930 р. його розігнали. Ми не знаємо, що інкримінувалось тодішньою владою краєзнавцям, але, судячи з декількох рядків у місцевій газеті, звинувачення були серйозні: «Всі музейні цінності до поводі 1931 р. зберігалися в інституті, де гніздилося контрреволюційне кубло під назвою «Краєзнавче товариство». Це «товариство» уже давно знищено і маже 3 роки як юридично заснований музей. Та досі музейні цінності псуються у підвалі»[25].

Немає сумнів, що багато членів товариства були репресовані у 1930-х роках. На жаль, документальних підтверджень не знайдено, як і про багато інших фактів з історії Кременчука цього періоду.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що у 20-х – на початку 30-х років ХХ століття уряд України взяв вірний курс на реалізацію завдань національної політики в республіці. У 1927 – 1930 роках пройшли Всеукраїнські наради, на яких була узагальнена проведена робота. Відзначався позитивний досвід радянських і державних органів України і необхідність його розповсюдження на інші республіки. «…На вашому досвіді, як на досягненнях, так і на допущених помилках, ми будемо вчитися, – підкреслив один з доповідачів. – Ваш успіх у роботі стане і нашим успіхом, успіхом усіх трудящих нашого Союзу»[26].

Активна робота з національного питання тривала до початку 1930-х років. Вочевидь, її згортання почалося після сталінського перевороту 1929 року, коли були інспіровані політичні процеси проти «буржуазних націоналістів» та «націонал-ухильників».

В кінці 1930–х років учбові заклади, де навчання здійснювалось єврейською та іншими мовами національних меншин, переводились на українську або російську мову викладання. Припиняли свою діяльність окремі добровільні товариства й організації, почалися репресії та фізичне знищення національної інтелігенції. Робота радянських і державних органів з національними меншинами безпідставно обмежувалась, а в ряді випадків і зовсім припинялась.

Особливо це позначилось на ставленні до євреїв. Презирлива зневага до їх історії й культури, інтересів і потреб, обмеження господарсько-економічної самостійності, байдужість до розвитку національної самосвідомості, фактична ліквідація національної мови – все це викликало потік емігрантів до Америки та Ізраїлю, збіднивши не лише єврейську, а й українську культуру.

Пройшли десятиріччя, перш ніж стало можливим відродження єврейської нації в Україні. У березні 1992 р. в Кременчуці було створене товариство єврейської культури «Лехаїм» («За життя»), почали вирішуватись деякі проблеми: створення єврейської школи, національної кав’ярні, малих підприємств. Хочеться сподіватись, що все поступово налагодиться.

При цьому, безумовно, слід аналізувати уроки минулого. Адже досвід здійснення національно-культурної розбудови у 20–30–х роках ХХ століття не лише викликає історичну цікавість, але й дає можливість уникнути повторення вже допущених помилок, сприяє успішному вирішенню багатьох проблем сьогодення.

Література:
1. Положение об Отделе национальных меньшинств НКВД. Постановление ВУЦИК от 25 октября 1922 года // Известия ВУЦИК. – 1922. – 17 ноября.
2. Чирко П.В. Національні меншості на Україні в 20–30–х рр. // Український історичний журнал. – 1990. – № 1.
3. Стенографический отчет II Киевской губернской конференции КП(б)У 4–8 мая 1924 г. – К.: 1924. – С.4.
4. Кременчугский рабочий // № 86. – 1927.
5. Молоків–Журський П.П., Нечаєв М.М., Рождественський С.М. Кременчук (короткий довідник). – Кременчук. 1929.
6. Яровий П. Народна освіта. Збірник «Полтавщина». – Полтава. – 1927. Т.П.
7. Там само.
8. Чирко П.В. Національні меншості на Україні в 20–30–х рр. // Український історичний журнал. – 1990. – № 1.
9. Там само.
10. «Робітник Кременчуччини» // № 76 від 05.04.1929. – С.3.
11. «Робітник Кременчуччини» // № 83 від 13.04.1924. – С.2.
12. Там само
13. «Робітник Кременчуччини» // № 88 від 16.05.1929. – С.1.
14. Известия Полтавского губкома КП(б)У. – 1923. – № 14. – С. 60.
15. «ОЗЕТ» // 1929. За социалистический Биробиджан // 1934.
16. Отчет Кременчугского губернского экономического совещания Совету Труда и Обороны. – Кременчуг, 1921. – С.78.
17. Там само.
18.Молоків–Журський П.П., Нечаєв М.М., Рождественський С.М. Кременчук (короткий довідник). – Кременчук, 1929.
19. Молоків–Журський П.П. Риби Кременчуччини. – Кременчук, 1928.
20. Молоків–Журський П.П. Гірські породи та мінерали Кременчуччини. – Кременчук, 1929.
21. Калениченко П.Г. Поет І.Ю. Ізгур (з нагоди 25–річчя літературної діяльності). – Кременчук, 1929.
22. Колчинський В., Изгур И. Большой Русско–эсперантский словарь (вып. 1 –3). – М., 1931.
23. Приглашение на Всемирный конгресс революционных эсперантистов // «Кременчугский рабочий». – 1928. – № 20. – С.4.
24. Изгур И. Эсперанто среди рабочих Кременчуга // Наш путь. – 1925. – № 216.
25. Музей у підвалі // «Робітник Кременчуччини». – 1936. – № 38.
26. Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств, 8–11 января 1927 г. – Харьков, 1927. – С.21