… И В МИРЕ СМЕРТИ НЕТ — о поеті Б.О.Чичибабіні

… И В МИРЕ СМЕРТИ НЕТ - о поеті Б.О.Чичибабіні

… И В МИРЕ СМЕРТИ НЕТ — о поеті Б.О.Чичибабіні

… И В МИРЕ СМЕРТИ НЕТ — о поеті Б.О.Чичибабіні. Історія роду Чичибабіних, з якого походять видатний вчений-хімік Олексій Євгенович та видатний поет Борис Олексійович Чичибабіни, пов’язана з Полтавщиною. Перші спогади відносяться до 1824 року. Вперше в Кременчуці це прізвище з’явилося у 1910 році. Саме тоді до наддніпрянського міста прибула багатодітна родина поліцмейстера Миколи Євгеновича Чичибабіна.
Господарю в той час виповнилося 30 років, його дружина, Надія Іванівна, була на 5 років молодша. Мали вони п’ятеро діток: троє рідних і двоє усиновлених. Найстаршою серед рідних була Наталка. Коли батьки переїхали до Кременчука, їй ледь виповнилося 6 років.
Оселилися за адресою вул. Маріїнська, 45, кв. 2 (на розі вулиць Херсонської і Маріїнської, нині Лейтенанта Покладова і Театральної). Пізніше переселилися в будинок на околиці міста. Тобто там, де закінчувався Кременчук і починалося село Нова Іванівка.
Поволі підростали діти й залишали батьківське гніздо. Микола і Сергій після одруження відділились від батьків, але залишилися в Кременчуці, а ось Наталка подалась до Харкова. Коли мав з’явитися на світ її первісток, приїхала до батьків у Кременчук. Тут 9 січня 1923 року і народився майбутній поет. Сім’я, однак, не склалася. Невдовзі Наталія Миколаївна вийшла заміж вдруге. Її новий чоловік, військовослужбовець Полушин, був доброю і порядною людиною. Він усиновив хлопчика й повністю замінив йому батька. Його рідна донька Ліда в своїх спогадах зазначає: «мені здавалось тоді, що тато ставиться до Бориса краще, ніж до мене».
Оскільки вітчим Бориса був військовим, родині доводилося дуже часто переїздити. Однак, де б вони не жили, майже кожного року на літні канікули Борис з Лідою приїздили до дідуся й бабусі у Кременчук. А точніше, їх привозив батько.
У 1935 році вітчим Бориса був призначений начальником штабу ескадрильї льотного училища, що базувалось у м. Чугуєві Харківської області. Тут Чичибабін з 5-го до 10 класу навчався в школі № 1, захоплювався поезією. Перші вірші підписував «Борис-Рифмач» і вміщував їх шкільній та міській газетах.
У 1940 році наш земляк вступає на історичний факультет Харківського університету. Однак навчався недовго. У червні 1941 року, коли почалася війна, був змушений виїхати до Батайська, де тепер мав служити вітчим.
У липні 1941 року влаштувався учнем токаря авіаремонтних майстерень Батайського авіаучилища. Невдовзі переїхав до міста Євлах, що в Азербайджані, куди було переведене училище. Саме тут дізнався, що Олексій Юхимович йому не рідний батько. Та навіть після цього їхні батьківські та синівські почуття не змінилися.
Потім була армія. Спочатку поет служив солдатом у 35 запасному стрілецькому полку, потім був курсантом 49-ї школи молодших авіаспеціалістів, згодом – механіком авіаприладів в різних авіачастинах.
У вересні 1945 року Чичибабіна через хворобу демобілізували. Борис відразу відновив заняття в університеті, щоправда, не на історичному, а на філологічному факультеті.
Продовжував писати вірші, в яких виразно проявлявся його бунтарський характер. Тепер підписував їх прізвищем матері – Чичибабін. Вірші, звичайно, не друкувались, а розходились у списках.
В червні 1946 року Бориса заарештували і засудили за антирадянську агітацію на 5 років. Поезію він не полишав навіть на засланні. В цей час були написані «Червоні помідори», «Махорка», два яскраві зразки «тюремної лірики», які були покладені на музику і у 1960-ті широко розійшлися по країні.
«В червні 1946 р. я був арештований за брехливим звинуваченням, — стверджує Борис Олексійович у своїй автобіографії. – Слідство велося в столиці нашої Батьківщини – Москві, де я близько року провів у камерах Луб’янської тюрми. Одного разу мене відконвоювали в якийсь бокс і дали прочитати «бомагу», з якої я збагнув, що так званою «трійкою» Особливої наради, яку я, природно, в очі не бачив, засуджений до п’яти років ув’язнення за антирадянську пропаганду. Свій строк я повністю відбув у таборах В’ятлагу. В 1957 р. мене викликали «куди слід» і вручили папірець, в якому було сказано про припинення моєї справи за відсутністю складу злочину…
Роки із дня звільнення (червень 1951) по день реабілітації були найтяжчими і найстрашнішими в моєму житті, — з гіркотою згадує поет. – З величезними труднощами мені вдалося прописатися в Харкові, де жили мати й вітчим. Друзів не було, роботи не було, про поновлення в університеті годі було й думати. Якийсь час я працював чорноробом сцени в Харківському російському драматичному театрі, завдяки чому переглянув весь його тодішній репертуар. Закінчив бухгалтерські шестимісячні курси і став працювати бухгалтером».
І потай писав вірші, не сподіваючись, що вони коли-небудь побачать світ.
Дебют опального поета в літературі відбувся за хрущовської «відлиги».
У 1958 році з’являється перша публікація Бориса в московському журналі «Знамя» (під прізвищем Полушин). На початку 60-х років харківський поет довгий час живе в Москві, виступає в літературному об’єднанні «Магістраль». У 1962 році його вірші публікуються в часописі «Новый мир», харківських і київських виданнях. Серед знайомих Чичибабіна цього періоду – С. Маршак, І. Еренбург, В. Шкловський. У 1963 році виходять друком дві перші збірки віршів Чичибабіна. У Москві видається «Молодість», у Харкові – «Мороз і сонце». У січні 1964 р. Чичибабіну доручають керівництво літературною студією при Будинку культури працівників зв’язку. Робота чичибабінської студії стала яскравим епізодом в культурному житті Харкова, внеском міста у «шістдесятництво». У 1965 р. в Харкові виходить збірка «Гармонія», яка і в невеличкій мірі не відображала істинного Чичибабіна: майже нічого з найкращих віршів поета не могло бути надруковано з цензурних міркувань.

Нам стали говорить друзья,
что им бывать у нас нельзя.
Что ж, не тошней, чем пить сивуху,
прощаться с братьями по духу,
что валят прямо и тайком
на времена и на райком,
окончат шуткой неудачной
и вниз по лестнице чердачной.
А мы с тобой глядим им вслед
и на площадке тушим свет.

У 1966 році на негласну вимогу КДБ Чичибабіна усунули від керівництва студією. Саму студію було розпущено. За офіційною версією — за заняття, присвячені М.Цвєтаєвій та Б.Пастернаку. За іронією долі, в цьому самому році поета прийняли до Спілки письменників СРСР (одну з рекомендацій дав С.Я. Маршак).
Короткочасна «хрущовська відлига» закінчилася: Радянський Союз вступив у двадцятиріччя, назване згодом епохою застою. У 1967 році поет перебуває у глибокій депресії – сімейні проблеми, переслідування, що відобразилось в його творчості. Згодом зустрічає закохану в його поезію Лілію Карась, і через деякий час поєднує з нею свою долю. Завдяки Лілії поет ніби ожив, у нього спостерігається творчий злет, початок численних багаторічних подорожей по СРСР (Прибалтика, Крим, Кавказ, Росія), поява нових друзів. З іншого боку – жорстоке розчарування в романтичних ідеалах радянської юності, посилення цензури, а отже, неминучий поступовий перехід з письменників «офіційних» в напів- а потім і зовсім заборонені. На початку 1968 року в Харкові друкується остання доперебудовна збірка Чичибабіна – «Пливе Аврора», понівечена цензурою. У 1973 р. Чичибабіна виключають з СП СРСР. У 1974 р. поета викликали в КДБ. Там йому довелося підписати документ про те, якщо він продовжить розповсюджувати самвидавську літературу і читати вірші антирадянського змісту, на нього буде заведено справу. Настала пора п’ятнадцятирічного замовчування імені Чичибабіна.
Весь цей час (1966-1989 рр.) він працював старшим майстром матеріально-заготівельної служби харківського трамвайно-тролейбусного управління. І продовжував писати – для себе і для своїх нечисленних, але відданих читачів. Публікації, дуже рідкісні, з’являлися тільки за кордоном. У 1987 році поета поновлюють у Спілці письменників, твори починають друкувати. 13 грудня 1987 р. Чичибабін вперше виступає в столичному Центральному Будинку літераторів. Успіх був колосальний. Там провучав його вірш «Не помер Сталін» (1959).
У 1990 р. за видану своїм коштом книжку «Дзвін» Чичибабін був удостоєний Державної премії СРСР. Поет бере участь у роботі товариства «Меморіал», дає інтерв’ю, здійснює поїздки в Італію, в Ізраїль
Згадує Л.С.Карась-Чичибабіна:
«Вірші Чичибабіна регулярно почали друкуватися в періодичних виданнях України і Росії. Його творчі вечори проходили в Києві, Москві, Ленінграді та ін.. містах. Він виступав в університетах Німеччини. Два рази з письменниками побував в Ізраїлі. Творчі вечори відбулися в Єрусалимі і Тель-Авіві. За життя були опубліковані книги віршів: «Дзвін» (Державна премія СРСР за 1990 р.), «Мої шестидесяті», « Цвітіння картоплі», «82 сонета і 28 віршів про любов». В 1993 р. літературно-громадський рух «Апрель» нагородив Чичибабіна премією ім. А.Д.Сахарова «За гражданское мужество писателя».
В 1994 р. він видав свою підсумкову книгу «В стихах и прозе». В листопаді, незважаючи на погане самопочуття, прийняв запрошення «Літературної газети» взяти участь у вечорі «Автограф». Напередодні я сказала, що їхати не можна. Він у відповідь: «А якщо в останній раз? мені це так важливо». Важливо було, зібравши всю силу хворих легень, прохрипіти «сиплим» голосом «Плач по утраченной Родине». Це його заповіт, дар жертовного болю, що скоротив його життя. Вечір відбувся 12 листопада 1994 року, а 15 грудня його не стало».
Харків’яни бережуть пам’ять про поета. Створено фонд його імені та «Чичибабін-центр», одне з улюблених місць творчої інтелігенції. Тут кожного року проводяться поетичні фестивалі ім. Б.Чичибабіна, Чичибабінські читання. Одна із вулиць міста носить його ім’я.
Шанувальники творчості Бориса Олексійовича вважають, що його поезія уся настояна на величезній любові до Людини, до життя, на вірі у безсмертну душу і на соромі за те, що цю душу вічно гнобили…
Поет мріяв щоб ми, нарешті, перестали зосереджуватися на тому, якої ми нації, а просто були людьми!
Все життя Бориса Чичибабіна пов’язане з Україною, і це не просто біографічна причетність. Є тут глибша кровна і духовна закоріненість, сам поет про це сказав:

С Украиной в крови я живу на земле Украины,
И хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу –
На лугах доброты, что ее тополями хранимы,
Место есть моему шалашу.

З Україною його пов’язує не лише народження, не тільки відчуття землі, на якій він жив, а й духовний корінь, що сягає Гоголя, Шевченка, Сковороди, гуманістичної культури Київської Русі, — це все виразно видно з його поезії.

От стихов безликих ум зашел за разум,
а поэта жребий темен и тяжел.
Я призванье наше меряю Тарасом,
справедливей меры в мире не нашел.

Из тюрьмы Лубянской, из тенет застенка
возносили дух мой Гете и Бодлер,
только самый кровный был один Шевченко —
мне огонь и посох, образ и пример.

Його відчуття України, його глибокі синівські слова про неї є підтримкою для нас сьогодні.
В 2011 році фонди Кременчуцького краєзнавчого музею поповнилися матеріалами про життєвий та творчий шлях Бориса Олексійовича: наукові співробітники відправилися у відрядження до Харкова, де нас щиросердечно прийняла Лілія Семенівна Карась-Чичибабіна.
Зустрілися в «Чичибабін-центрі» у музеї Бориса Олексійовича, яким вона опікується. Пані Лілія познайомила нас із творчим надбанням поета, багато і цікаво розповідала про життя та творчість, і звичайно ж, поділилася документами, фотоматеріалами, друкованими виданнями та ін., за що ми їй дуже вдячні.
Від неї ми дізналися, що у Кременчуці мешкає двоюрідний брат Бориса Олексійовича — Чичибабін Юрій Миколайович; ми з ним познайомилися і поділилися спогадами та магнітофонними записами його знаменитого брата.
Згідно з розпорядженням міського голови Кременчука № 58-Р від 18.02.2016 у Кременчуці, на малій Батьківщині поета, теж з’явилися вулиця і тупик Бориса Чичибабіна.
Закінчити розповідь хочу словами самого Бориса Чичибабіна:

«Что делать? За всех – не скажу,
не сумею, а нам с Вами –
то единственное, что нам
назначено и что мы можем
и обязаны делать, и что во все
времена делала
интеллигенция: нести людям,
народу культуру, свет, добро,
освобождать души
от темноты, от зла, от рабства,
любить и вызывать ответную
любовь, бороться – только
не силой, не враждой,
не ненавистью – с невежеством,
нетерпимостью, ложью,
политиканством, говорить
о Главном, призывать к поискам
истины и смысла. И молиться.
И верить. И любить».

Нехай так і буде!

Старший науковий співробітник
Н.М.Юшко

Поделитесь в социальных сетях прямо сейчас:
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on VK
VK
Flattr the author
Flattr
Share on LinkedIn
Linkedin
Share on Reddit
Reddit
Share on StumbleUpon
StumbleUpon