Історія стадіону ВАТ «Кредмаш»

Кременчужани добре знають стадіон заводу «Кредмаш», розташований в центрі міста по вулиці Гагаріна. Сьогодні там частіше проводяться міські виставки тварин, різні зустрічі, ніж спортивні змагання.

В довоєнний період і після Великої Вітчизняної війни, аж до 1991 року, все було дещо по-іншому. Це був спортивно-оздоровчий комплекс, на футбольному полі якого проходили обласні і міські міжкомандні футбольні матчі, а на спортивних майданчиках і бігових доріжках – змагання з легкої атлетики, кроси, оздоровчі тренування любителів бігу.

Про Кременчук давній і сучасний написано немало. Але практично ніде не зустрічається більш-менш повна інформація про цей стадіон. Лише в книзі А.М.Лушакової «Улицами старого Кременчуга», там, де йде мова про вулицю Гагаріна, згадується, що колись вона мала назву вулиці Покровської, а на місці, де зараз знаходиться стадіон, було болото.

Спливали роки, обличчя міста змінювалося – зникали одні споруди, на їх місці з’являлися інші. Стадіон залишався, правда, декілька разів змінював свою назву. З часу його влаштування пройшло близько 80 років. Термін нібито не дуже великий, але на сьогоднішній день назбиралося немало запитань, на які треба шукати відповіді: як змінювався зовнішній вигляд стадіону і його назви, кому він належав, хто займався його відбудовою після Великої Вітчизняної війни і коли він став власністю заводу «Кредмаш».

На думку автора, в краєзнавстві немає дрібниць. Історія сучасного стадіону «Кредмаш» цікава ще й тим, що пов’язана з розвитком і забудовою центральної частини нашого міста. Саме тому автор і вирішила відновити всі факти і запропонувати увазі читачів історію цього стадіону починаючи з його заснування.

Збирання матеріалів з означеної теми виявилося досить копіткою справою і затяглося в часі. У своїй роботі автор використала документальні матеріали архівного відділу Кременчуцької міської ради, а також архіву заводу «Кредмаш» (відділу капітального будівництва і служби будівель і споруд заводу).

Крім цього, цікаві дані були виявлені та уточнені при опрацюванні таких періодичних видань, як «Робітник Кременчуччини» і «Кременчуцька зоря» з 1951 року по 1971 рік і заводської багатотиражки «Кременчуцький машинобудівник» з дня випуску першого її номера 02.09.60 р. по 31.12.1970 року включно.

Надзвичайно корисним стало особисте спілкування із старожилами міста – І.Ф.Медвєдєвим і В.С.Гнойовим. Володимир Сергійович Гнойовий протягом 30 років (з 1957 по 1987 рр.) очолював колектив фізкультури заводу і безпосередньо брав участь у створенні спортивної бази для дормашівців. Спогади В.С.Гнойового, написані на моє прохання, та дві дуже цікаві фотографії із спортивного життя заводу, одна за 1947–1948 рр., друга – за 1960 рік, поповнили архів музею і його фонди.

І.Ф.Медвєдєв – відомий в місті краєзнавець і колекціонер, автор ряду публікацій з історії міста, 42 роки пропрацював на заводі шляхових машин. Він добре пам’ятає історію відбудови стадіону після передачі його заводу.

Особливо цікавими є його розповіді про настрої людей, їх ставлення до праці, фізичної культури, спорту.

Допомогу в збиранні потрібної інформації надала також головний редактор газети «Кременчуцький машинобудівник» – Л.Л.Олов’ятенко. І, нарешті, створити повну картину, включаючи останні 20 років, мені допомогли зустрічі з директором ПК «Кредмаш» і головою КСК – Тетяною Олександрівною Кухтик; її заступником, він же останній голова колективу фізкультури заводу – Миколою Степановичем Ткаченком; колишнім ст. інструктором – Анатолієм Олександровичем Похиловим та майстром по спортивних спорудах стадіону – Василем Павловичем Леміщенко.

Всі зібрані автором матеріали лягли в основу наукової довідки «Історія стадіону заводу «Кредмаш».

Сучасний стадіон заводу «Кредмаш» знаходиться в самому центрі Кременчука на вулиці Гагаріна. Наприкінці XVIII століття саме тут закінчувалося старе місто, а поруч простягалося озеро. В середині XIX ст. на березі озера будується Покровська церква, і окраїнна вулиця отримує назву Покровської. З часом озеро перетворюється на болото, з’являється велика кількість комарів і інші незручності, пов’язані з таким сусідством. Тому на вулиці Покровській селився в основному бідний люд.

Після становлення Радянської влади в 1925–1927 рр. болото осушується і засипається, а на його місці улаштовується стадіон, який отримав назву ім. Першого травня[1]. Відкриття міського стадіону відбулося 2 травня 1928 р.[2]. Вхід до нього був там само, де й тепер, але починався з вулиці Театральної (сучасна Гагаріна). Стадіон знаходився між цирком і приватними житловими будинками. За спогадами старожилів, незадовго до війни стадіону дали назву «Динамо».

Під час фашистської окупації міський стадіон був повністю зруйнований, залишилося лише занедбане футбольне поле, навіть без огорожі.

Після звільнення Кременчука від фашистів у 1943 році місто поступово повертається до нормального життя. Звільняються від цегляних завалів вулиці, відбудовуються житлові будинки, промислові підприємства і комунальні служби. І паралельно з цим, не зважаючи на післявоєнну скруту, керівництво міста не залишало поза увагою як культурну, так і спортивно-оздоровчу сферу.

На промислових і комунальних підприємствах міста, а також при навчальних закладах створюються колективи фізкультури. Наприкінці 40-х рр. ХХ ст. в Кременчуці вже існувало 82 спортивних колективи, які об’єднували 1260 чоловік[3]. В місті проводяться різноманітні спортивні змагання – від шахово-шашкових турнірів до футбольних матчів різного рівня.

На провідних підприємствах Кременчука створюються свої футбольні команди. В 1947 році на заводі «Дормаш» з’явилася футбольна команда «Рот фронт», яка вже на початку 50–х років минулого століття успішно виступала на міських і обласних міжкомандних зустрічах[4]. Для повноцінних тренувань необхідна була відповідна база. А на той час вся спортивна робота міста проводилася на єдиному футбольному полі міського стадіону.

Враховуючи всі ці обставини, в 1949 році тодішній голова виконкому Кременчуцької міськради Гаврилов К.А. звертається з клопотанням до Ради Міністрів України про необхідність відбудови міського стадіону в Кременчуці, називаючи це невідкладним і навіть першочерговим завданням[3].

Проект плану відбудови міста Кременчука на 1950 – 1955 роки був розроблений за дорученням Голови Ради Міністрів УРСР Коротченка Д.С. і ухвалений Держпланом УРСР. Цей план передбачав і асигнування на відбудову міського стадіону в сумі 2 млн. 400 тис. карбованців, 400 тис. з яких повинні були надійти за рахунок Української Республіканської Ради Профспілок[3].

В тому ж 1949 році укладається угода з Київським проектним інститутом «Діпроміст» на реконструкцію стадіону в Кременчуці. Детально розробляється відповідна документація. Загальна сума передбачуваних угодою робіт складала 85 879 карбованців[3].

Але, на жаль, з невідомих тепер причин, фінансування на відбудову стадіону так і не відбулося. Спортивне життя в місті набирало обертів, необхідність в упорядкованому стадіоні зростала. Ініціативна група по благоустрою міського стадіону звертається до міської влади Кременчука за вирішенням цього питання.

Найбільшим спортивним товариством в місті було тоді товариство «Спартак», до складу якого входили підприємства легкої і харчової промисловості, державні установи, заклади культури і народної освіти. Керівництво Добровільного спортивного товариства «Спартак» виходить з клопотанням до міськвиконкому про передачу йому цього стадіону, що й було зроблено на початку 1950–х років[4]. Змінюється й передвоєнна назва стадіону «Динамо» – на «Спартак»[5,5а].

Невдовзі після цього (кінець 50-х – початок – 60-х років ХХ ст.) біля входу на стадіон збудували дерев’яне робоче приміщення і кімнату для голови товариства[4,6–8]. Поруч із ним, праворуч від входу, побудували стаціонарний боксерський ринг, а ліворуч від входу обладнали спортивні майданчики – 2 баскетбольних і 2 волейбольних. На той час вони вважалися кращими в області. Директором стадіону був тоді Микола Іванович Линенко.

В 1955 році до стадіону прокладають водогін[9]. Старожили згадували, що після цього перед боксерським рингом був споруджений невеликий фонтанчик, з якого можна було напитися або вмити обличчя[4]. Судячи з того, що водогін цей проклав до стадіону завод «Дормаш», він брав дольову участь у його благоустрої, бо там тренувалася заводська футбольна команда і проводилися заводські змагання.

І все ж, належних умов для тренувань не було. Бо не було ні роздягалень, ні душових, ні інших передбачених на стадіоні приміщень та споруд. СТ «Спартак» просто не в змозі було здійснити необхідні будівельні роботи.

Виходячи з цього, керівництво міста приймає рішення передати міський стадіон «Спартак» на баланс заводу шляхових машин.

6 квітня 1960 року, на підставі Рішення Полтавського облвиконкому за № 192 від 26.03.1960 року, виконком міської Ради депутатів трудящих Кременчука передає стадіон заводу шляхових машин ім. Сталіна[10].

До речі, у вищеназваних документах стадіон називався внутріквартальним майданчиком без права постійної огорожі. Назва «спортивний майданчик» була обумовлена тим, що знаходився він в середині кварталу № 497–504 по вулиці Театральній, призначеного під житлову забудову для заселення працюючими на заводі шляхових машин ім. Сталіна[11]. При цьому влада зобов’язує завод, у особі його директора тов. Палія, повернути Добровільному спортивному товариству «Спартак» 201 тис. крб., витрачених ним на будівництво спортивного майданчика[11,12].

Директором стадіону залишився М.І.Линенко. Після М.І.Линенка директорами стадіону працювали: Олександр Глушко, Микола Бабенко, Іван Головко.

Майже одразу після передачі стадіону дормашівцям у 1960 році завод починає займатися його благоустроєм. Щоправда, реконструкція заводського стадіону йшла поетапно і розтяглася на 10 років. Спочатку робилося найнеобхідніше. В 1960 році на стадіоні будують господарське приміщення, упорядковують футбольне поле, викладають бігові доріжки. Пізніше роблять трибуни для глядачів на 6 тис. чоловік, радіорубку[9,10].

Роботи на стадіоні проводилися з характерним для післявоєнного часу ентузіазмом. Участь у його відбудові брали не лише заводчани, а й студентська молодь, різні організації міста[13]. Питання про необхідність упорядкованого стадіону ставилося на заводських конференціях, про це повідомляла і заводська багатотиражка «Кременчуцький машинобудівник»[14]. На 2-й сторінці газети була постійна рубрика «Спорт», в якій регулярно друкувалися спортивні новини з життя дормашівців. Якщо на початку 1961 року йшлося про благоустрій заводського стадіону, про футбольні матчі та легкоатлетичні змагання,[15,16]. то вже на початку 1962 року – про масовість у спорті. На той час на заводі нараховувалося близько 2 тис. фізкультурників, і кількість бажаючих займатися спортом зростала не лише серед молоді, а й серед літніх людей[17]. Робився акцент на тому, що виробнича гімнастика повинна бути невід’ємною частиною трудового процесу[17]. В одному з випусків зазначалося, що стадіон «Дніпро» повинен стати цехом здоров’я і центром масової фізкультурної роботи[18]. Тобто чітко простежувалася тенденція на масове оздоровлення людей.

Тоді ж (у 1960 році) стадіону дали нову назву «Дніпро». Зі зміною назви пов’язана окрема історія.

На початку 60–х років минулого століття, закінчується післявоєнна відбудова, життя входить у нормальне русло. У вільний після роботи час люди із задоволенням відвідували гуртки художньої самодіяльності, кінотеатри, стадіони. Надзвичайного розмаху у той період набуло захоплення футболом. Футбольні матчі збирали величезну кількість уболівальників.

У багатьох містах з’являються власні футбольні команди. Не залишився осторонь і промисловий Кременчук. Міська влада прийняла рішення створити свою футбольну команду. Для цього запросили тренера Г.М.Мірошника з Московської області, який і зібрав таку команду. Назву їй дали «Дніпро-1». Гравців команди закріпили за провідними підприємствами міста: автомобілебудівним, «Дормашем» і Крюківським вагонобудівним заводами. Базовим визначили завод «Дормашина», оскільки він мав у центрі міста свій стадіон.

За короткий термін команда досягла значних успіхів: вже в 1960 році вона стала переможцем і володарем Кубку першості Полтавської області, а також чемпіоном обласної Ради ДСТ «Авангард» з футболу[19]. Після перемоги футбольної команди в обласному чемпіонаті адміністрація міста разом з керівництвом «Дормашу» вирішили перейменувати заводський стадіон «Спартак» на «Дніпро»[14]. Так з’явилася його нова назва.

Коли почалася забудова кварталу житловими п’ятиповерхівками, частину території стадіону забрали: прибрали волейбольні і баскетбольні майданчики ліворуч від входу, знесли дерев’яне побутове приміщення і стаціонарний боксерський ринг праворуч від входу[19]. Тепер там іде широка алея, обабіч якої стоять житлові будинки; вона веде до центрального входу на стадіон, перенесеного в глибину від вулиці. Після цього провели реконструкцію території, яка залишилася.

В 1970 році до стадіону підводять тепломережі[9,12]. В 1971 р. добудовують одноповерхову будівлю з трьох блочних кімнат і аркою посередині для центрального входу[9,12]. Одну половину приміщення обладнали під борцівський зал і для занять зі штангою; в другій – розташували адміністративне приміщення, роздягальню, душові, тренерську кімнату. І в тому ж 1971 році завод встановив навколо стадіону огорожу із залізобетонних плит[9,12]. За межами огорожі стадіону, з протилежної від центрального входу сторони, залишилося запасне футбольне поле, територію якого теж забудували п’ятиповерховими житловими будинками. Тоді ж облаштували і новий волейбольний майданчик із зовнішнього боку огорожі, праворуч від входу до стадіону.

Згадуючи 70-ті роки минулого століття, не можна обійти увагою той факт, що серед різних аспектів життя держава приділяла належну увагу розвитку спортивно-масової роботи. Як приклад цього на місцевому рівні можна навести матеріали I-ої сесії Кременчуцької міської Ради депутатів трудящих від 22.06.1971 р., на якій розглядалися питання «Про завдання місцевих Рад по виконанню рішень XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КПУ». Перший секретар міськкому КПУ М.Г.Козенко на цій сесії звернув увагу присутніх на те, що на провідних підприємствах міста (КрАЗі, Крюківському вагонобудівному заводі, заводі шляхових машин) повільно вирішуються завдання по будівництву спортивних споруд[20].

Ще один приклад уваги до спортивного життя міста знаходимо в рішенні міської Ради депутатів трудящих від 13.04.1972 року «Про стан і заходи по поліпшенню виховної роботи серед молоді міста», де в доповіді заступника голови міськвиконкому В.В.Бичковського зазначалося, що в місті нараховується 10 800 спортсменів-розрядників і 7 700 значкістів ГПО[21].

1974 рік. На IX сесії Кременчуцької міської Ради депутатів трудящих, яка відбулася 17 жовтня, головним було питання «Про стан та заходи по поліпшенню виховної роботи серед населення по місцю проживання». Мова йшла про необхідність серйозно взятися до будівництва простих спортивних споруд і майданчиків у всіх мікрорайонах міста, щоб дати розумний вихід енергії не лише дітей, а й дорослих. Зверталася увага на те, що житловики міста недостатньо займаються цим питанням, а також про доцільність доукомплектування штатів житлово-комунальних служб фізкультурними працівниками. Виконком запропонував постійним комісіям з народної освіти і в справах молоді терміново розібратися в цих питаннях і надати допомогу мікрорайонам міста[22].

Те, що питання розвитку фізкультурно-масової роботи тісно пов’язувалося з вихованням молоді, те, що ця робота планувалася і ставилася на контроль на державному рівні, давало позитивні результати. В 70–80-ті роки спортивна і фізкультурно-масова робота досягли свого найвищого рівня[23–42].

Завод «Дормашина» у ті роки мав потужну спортивну базу – стадіон, спортивні майданчики, човнову станцію[9]. Успішно виступали на республіканських і всесоюзних змаганнях кращі спортсмени об’єднання: майстер спорту міжнародного класу з п’ятиборства Віра Бут, кандидат у майстри спорту з шахів серед жінок Лариса Соболєва, кандидат у майстри спорту з легкої атлетики інженер-конструктор Володимир Поздняков, чемпіон області в стрибках з жердиною майстер цеху Борис Лісновський[12,43–47].

При профкомі об’єднання працювала дитячо-юнацька спортивна школа (ДЮСШ) з відділеннями легкої атлетики, футболу і боротьби дзюдо. Школу відвідувало близько 350 учнів. За 10 років тут було підготовлено 7 майстрів спорту і 24 кандидати в майстри спорту. Вихованці ДЮСШ були переможцями республіканських і всесоюзних змагань. На заводі працювала секція туризму[12,47].

Відновлюючи історію стадіону заводу шляхових машин, доцільно згадати і тих, хто безпосередньо займався організацією і проведенням заходів із спортивної, фізкультурно-масової і оздоровчої роботи на цьому підприємстві. Ще в 1947 році на «Дормаші» був створений колектив фізкультури, який спочатку складався з декількох чоловік. З часом зріс об’єм роботи, збільшилося й число його співробітників.

Вже на початку 70-х рр. минулого століття колектив фізкультури заводу складався з голови колективу, двох інструкторів, методиста з виробничої гімнастики, директора дитячої спортивної школи, 7 тренерів, директора і декількох робітників стадіону, всього понад 14 співробітників. В середині 60-х та в 70-ті рр. надзвичайного злету на «Дормаші» набуває легка атлетика. На той час це відділення вів заслужений тренер України – Іван Безпалов. Серед його вихованців були не лише спортсмени-розрядники, майстри спорту, а й неодноразові чемпіони та призери України і Радянського Союзу з легкої атлетики[31].

Зважаючи на те, що серед заводчан великою популярністю користувалися волейбол і баскетбол,[34]. запросили двох тренерів з Полтави. З волейболу – Віктора Ребруна, з баскетболу – Леоніда Глущенка[4].

Всі ці тренери працювали при заводському колективі фізкультури приблизно в один і той же період, про який іде мова.

На заводі щорічно проводилися внутрізаводські спартакіади з різних видів спорту, в яких брали участь усі цехи і відділи заводу[23–27,31,34–35,37–39,44–55]. Крім того, обов’язковою була виробнича гімнастика,[17]. для бажаючих діяли групи здоров’я[42].

На стадіоні увесь рік проводилися змагання. Влітку – з легкої атлетики, волейболу та баскетболу. В зимовий період заливалася ковзанка. Постійно діяв прокат ковзанів, і навіть було приміщення для їх заточування. Окремо заливався майданчик для тренувань з хокею з м’ячем та шайбою.

Крім внутрізаводських змагань спортсмени заводу брали участь у всіх міських і обласних заходах[43].

В 1991 році Україна стає незалежною державою. Життя в країні повністю змінюється. Капіталістичні відносити диктують свої умови. На початку 90-х років ХХ ст. іде приватизація та акціонування державного майна. Промислові підприємства відмовляються від соціальної сфери. Припиняється будівництво житла, дитячих садків, культурних, спортивних і оздоровчих закладів, надання безкоштовних путівок та інших пільг для працюючих на підприємствах. Ті об’єкти, які підприємства мали раніше, здаються в оренду або продаються. Окремі структури об’єднують або скорочують.

Подібні зміни сталися і на заводі «Дормашина». З 1994 року Кременчуцький державний завод дорожніх машин стає Акціонерним Товариством «Кредмаш»[58]. А ще до цього, в 1992 році, на виконання наказу № 175 від 02.03.92 р., на «Кредмаші» створюють культурно-спортивний комплекс (скорочено КСК) при Палаці культури заводу, в якому об’єднують культурну і спортивну роботу. Колектив фізкультури, як окрему структурну одиницю, скасовують. Директора Палацу культури призначають одночасно і головою КСК, а її заступником – голову колишнього колективу фізкультури. При цьому скорочують і декількох співробітників колективу фізкультури.

Тихо й непомітно канула в минуле і назва стадіону «Дніпро». З утворенням Акціонерного Товариства «Кредмаш» над входом до стадіону з’явилася вивіска «Стадіон Кредмаш».

У 2000 році культурно-спортивний комплекс відокремлюють, як самостійний підрозділ без юридичних прав.

Поступово культурна складова комплексу поглинає спортивну. В ситуації, яка склалася після створення КСК, кількість творчих колективів при Палаці культури заводу збільшується. Сьогодні їх нараховується 17 і відвідує ці колективи близько 500 учасників. В той же час спортивно-тренувальна робота, навпаки, зводиться до мінімуму. Закривається дитячо–юнацька спортивна школа. Спортивні секції для дорослих переводять на платну основу. Із 7–ми тренерів сьогодні залишився один – з міні-футболу. Слідом за тренерами пішли і їх вихованці.

Сказати, що спортивно-тренувальна робота припинилася зовсім, не можна, але вона дуже й дуже звузилася. Ще до 2008 року проводилися спортивні зустрічі між дормашівцями, працівниками нафтопереробного, вагонобудівного заводів та інших підприємств міста. У 2007 році вихованці «Дормашу» були учасниками Всеукраїнської спартакіади, виборовши перемогу серед 16–ти областей України.

У 2007 році звільнили останнього інструктора з фізкультурно-масової роботи – Анатолія Олександровича Похилова, який понад 30 років пропрацював на цій посаді. У 2009 році пішов з посади заступника директора КСК Микола Степанович Ткаченко – людина надзвичайно енергійна, з гарними організаторськими здібностями. З 1990 року Микола Степанович обіймав посаду голови заводського колективу фізкультури, а після створення КСК – заступника директора цього комплексу. Крім того, що Микола Степанович займався організацією усіх видів спортивно-масових заходів за участю дормашівців, він також вів секцію з боротьби дзюдо. М.С.Ткаченко виховав чимало спортсменів-розрядників, серед яких були неодноразові переможці і призери як обласних, так і Всеукраїнських змагань.

У розмові з нинішнім директором КСК – Тетяною Олександрівною Кухтик прозвучало, що одним з основних напрямків фізкультурної роботи сьогодні є покращення фізичного здоров’я працюючих на заводі. На жаль, факти свідчать про інше. Замість 13–14 чоловік професіоналів, які входили до складу колективу фізкультури і займалися спортивно-оздоровчою роботою серед заводчан, залишився один тренер з футболу і незаповнена посадова одиниця заступника директора КСК, розрахована на організатора спортивної роботи.

Який же вигляд має стадіон «Кредмаш» сьогодні? Огорожа, спортивні приміщення і споруди залишилися незмінними з 60–70-х років. Центральний вхід знаходиться там само, де його зробили в 1971 році минулого століття – в глибині кварталу.

В центрі стадіону – футбольне поле, оточене біговими доріжками, навколо розташовані глядацькі трибуни. Ліворуч від футбольного поля – недобудований баскетбольний майданчик, з протилежного боку – господарська споруда. В основній будівлі стадіону з центральним входом сталися деякі зміни. В спортивному залі, де раніше тренувалися борці і штангісти, встановили тренажери і там надаються платні послуги. Роздягальня, душові, тренерська і кабінет адміністрації залишилися, як і раніше, в другому крилі, з іншого боку від входу.

Останнім директором стадіону був І.І.Головко. В 1992 році, коли створили культурно-спортивний комплекс і об’єднали культуру і спорт, скоротили частину співробітників – і одиницю директора стадіону теж. Залишили майстра по спортивних спорудах, він і є відповідальним за роботу на стадіоні. Цю посаду зараз обіймає Василь Павлович Леміщенко. Крім майстра, на стадіоні залишили декількох робітників. Треба віддати належне цим людям, які працюють там за мізерні кошти. Вони підтримують територію і приміщення в гарному стані – всюди чисто, споруди підфарбовані.

Після спілкування з працюючими на стадіоні і колишніми співробітниками колективу фізкультури автор прийшла до висновку, що цей стадіон в центрі міста існує лише завдяки тому, що належить заводу «Кредмаш». Якби на початку 1990-х років його передали в комунальну власність, як це масово робилося з різними закладами, на його місці вже височіла б багатоповерхівка або черговий супермаркет, які за останні роки заполонили центральну частину Кременчука.

Адже волейбольний майданчик праворуч від центрального входу, із зовнішнього боку огорожі, відібрали під автостоянку. Пізніше були неодноразові спроби відібрати і другий – баскетбольний, розташований вже безпосередньо на території стадіону. Ці зазіхання «відбили» лише завдяки протистоянню жителів сусідніх п’ятиповерхівок і зверненню колишнього голови райспорткомітету В.Й.Маньковського за допомогою до Києва.

Не хочеться закінчувати історію одного з найстаріших стадіонів нашого міста, розташованого в самому центрі, на сумній ноті. Бо не тільки дормашівці, а й більшість кременчужан сподіваються, що стадіон так і залишиться стадіоном, щоб служити тому призначенню, для якого його збудували.

Література:
1. Лушакова А.М., Євселевський Л.І. Улицами старого Кременчуга. – Кременчук, 2001. – С. 156.
2. «Кременчугский рабочий». – 1928. – 04.05. (про відкриття стадіону 28.04.1928).
2а. «Кременчугский рабочий». – 1928. – 06.11. (фото нового стадіону).
3. Договір № 714 від 23.08.1949 р. Архівний відділ міськради (АВМР). Ф. 136, оп. 1., спр. 243, арк. 2–6, 20–23.
4. Архівна справа № 370. КріКМ. Спогади В.С. Гнойового – колишнього голови колективу фізкультури заводу «Дормашина» (1957–1987 рр.)
5. «Робітник Кременчуччини». – 1954. – 03.10. № 119.– С.4. (про міськ. стад. «Спартак»).
5а. «Робітник Кременчуччини». – 1954. – 10.10. № 122. – С.4.
6. Лист вх. № 702 від 16.10.1957 р. АВМР, Ф. 136, оп. 1, спр. 1138, арк. 19–25.
7. Лист вх. № 386 від 15.05.1959 р., АВМР, Ф. 136, оп. 1, спр. 1428, арк. 1 (лист від ініціативної групи по благоустрою стадіону).
8. Акт від 11.06.1959 р. АМВР. Ф. 136, оп. 1, спр. 1428, арк. 1–2.
9. Інвентарна книга № 10039, Архів заводу «Кредмаш», відділ капітального будівництва. Коротка історична довідка про введення в експлуатацію цехів та технічних служб Кременчуцького заводу шляхових машин. Розділ «Стадіон».
10. Рішення № 150 від 06.04.1960 р. АВМР. Ф.1, оп. 1., спр. 708, арк. 420.
11. Акт від 11.06.1959 р. АМВР. Ф. 136, оп. 1, спр. 1428, арк. 1–2.
12. Викопіювання з проекту № 173 від 15.04.1960 р. АВМР. Ф. 136, оп. 1, спр. 1524, арк. 5–6.
13. «Кременчуцький машинобудівник». – 1961. – 31.03. № 13 (31) С. 2. (про благоустрій стадіону).
14. «Кременчуцький машинобудівник». – 1960. – 21.10. № 8. С.2.
15. «Кременчуцький машинобудівник». – 1961. – 29.09. № 30 (57) – С.2.
16. «Кременчуцький машинобудівник». – 1961. – 08.12. № 49 (67). – С. 2.
17. «Кременчуцький машинобудівник». – 1962. – 05.01. № 1 (71). – С.2
18. «Кременчуцький машинобудівник». – 1962. – 01.62. № 3 (73). – С.2.
19. Архівна справа №370. КріКМ. (2 фото за 1947–1948 рр. і за 1960 р. з архіву ред–ції газ. «Крем. машинобудівник».
20. Матеріали I–ї сесії Кременчуцької міської Ради депут–ів трудящих від 22.06.1971. АВМР. Ф.–1, оп.1, спр. 1681, арк.
21. Рішення депутатів трудящих Кременчуцької міської Ради від 13.04.1972. АВМР. Ф.–1, оп. 1, спр. 1771, арк. 86–87.
22. Матеріали IX–ї сесії Кременчуцької міської Ради депутатів трудящих від 17.10.1974. АМВР. Ф.–1, оп. 1, спр. 1946, арк. 19–44.
23. «Кременчуцький машинобудівник». – 1962. – 20.04. № 16 (86). – С. 2.
24. «Кременчуцький машинобудівник». – 1962. – 06.07. № 27(97). – С. 2.
25. «Кременчуцький машинобудівник». – 1961. – №№ 29 (99), 30 (100), 32 (102). – С.2.
26. «Кременчуцький машинобудівник». – 1961. – 14.09. № 37 (107). – С. 2.
27. «Кременчуцький машинобудівник». – 1963. – 11.01. № 2(124). – С. 2.
28. «Кременчуцький машинобудівник». – 1963. – 29.04. №№ 17 (139), 18 (140). – С. 4.
29. «Кременчуцький машинобудівник». – 1963. – 31.05. № 22 (144). – С.2.
30. «Кременчуцький машинобудівник». – 1963. – 14.06. № 24 (146). – С.2.
31. «Кременчуцький машинобудівник». – 1963. – 02.08. № 31 (153) – С. 2.
32. «Кременчуцький машинобудівник». – 1964. – 10.01. № 2 (176). – С. 2.
33. «Кременчуцький машинобудівник». – 1964. – 31.01. № 5 (179). – С.2.
34. «Кременчуцький машинобудівник». – 1964. – 14.02. № 7(181). – С.2.
35. «Кременчуцький машинобудівник». – 1964. – 10.04.–17.07. № 15 (189), № 19 (193), № 22 (196), № 23 (197), № 29 (203).
36. «Кременчуцький машинобудівник». – 1964. – 23.10. № 42 (216). – С. 2.
37. «Кременчуцький машинобудівник». – 1965. – 22.01. № 3 (230). – С.2.
38. «Кременчуцький машинобудівник». – 1965. – 05.02. № 5 (232). – С.2.
39. «Кременчуцький машинобудівник». – 1965. – 12.02. № 6 (233). – С. 2.
40. «Кременчуцький машинобудівник». – 1966. – 23.09. № 38 (317). – С.2.
41. «Кременчуцький машинобудівник». – 1966. – 21.10. № 42 (321). – С.2.
42. «Кременчуцький машинобудівник». – 1967. – 26.05. № 21 (352). – С.2.
43. «Кременчуцький машинобудівник». – 1967. – 14.07. № 28 (359). – С.2.
44. «Кременчуцький машинобудівник». – 1967. – 15.09. № 37 (368). – С.2.
45. «Кременчуцький машинобудівник». – 1968. – 05.01. № 1 (384). – С.2.
46. «Кременчуцький машинобудівник». – 1968. – 09.02. № 6 (389). – С.2. «Моржі» – авт. Міщенко.
47. «Кременчуцький машинобудівник». – 1968. – № 7 (390), № 9 (392), № 39 (421), № 49 (431), № 51 (433).
48. «Кременчуцький машинобудівник». – 1967. – 07.07. № 27 (358). – С.2. («Туристичні змагання»).
49. «Кременчуцький машинобудівник». – 1969. – 21.03. № 12 (446). – С. 2.
50. «Кременчуцький машинобудівник». – 1969. – 28.03. №№ 13 (447), 19 (453), 30 (464). – С. 2.
51. «Кременчуцький машинобудівник». – 1969. – 08.08. № 32 (466). – С.2.
52.»Кременчуцький машинобудівник». – 1969. – 12.09. № 37 (471). – С. 2.
53. «Кременчуцький машинобудівник». – 1969. – 24.10. № 43 (477). – С.2.
54. «Кременчуцький машинобудівник». – 1970. – 20.02. № 7 (494). – С.2.
55. «Кременчуцький машинобудівник». – 1970. – 20.03. № 11 (498). – С.2.
56. «Кременчуцький машинобудівник». – 1970. – 04.09. № 35 (522). – С.2.
57. «Кременчуцький машинобудівник». – 1970. – 30.10. № 43 (530). – С. 2.
58. Олов’ятенко Л.Л. Історичний нарис ВАТ «Кременчуцький завод дорожніх машин». – Кременчук, 2006–2007 рр. С. 40, 47.