ІЗ ЖИТТЯ ОСТАРБАЙТЕРА ТРЕМБАЧ ГАЛИНИ НЕСТОРІВНИ

ІЗ ЖИТТЯ ОСТАРБАЙТЕРА ТРЕМБАЧ ГАЛИНИ НЕСТОРІВНИ

Учасниками гітлерівського плану «Ост» були мільйони лише в Україні, не враховуючи інші союзні країни. Але, тих людей, доживших до сьогодні, залишилось дуже мало, тому ми повинні берегти їх спогади то не лише у своїй пам’яті, а й, бажано, на матеріальних носіях, що в сукупності буде становити архівну спадщину України.

Ми є останнім поколінням, яке може дізнатися про віхи історії не з книжок, а з вуст тих, хто бачив ці події на власні очі, може передати та переказати всі почуття які наповнювали їх у період Великої Вітчизняної війни. Адже, жодна книжка не може передати сліз і туги наших дідів та прадідів при розповіді про лихі роки війни.

Поразка німецьких військ під Москвою взимку 1941 року означала крах сподівань гітлерівців на «блискавичну війну». Перед Німеччиною постала примара затяжної війни на декількох фронтах, яка потребувала максимальної мобілізації матеріальних і людських ресурсів Третього рейху. Нестачу робочої сили у зв’язку з мобілізацією чоловіків на фронт керівництво нацистської Німеччини намагалося компенсувати за рахунок підневільної праці підкорених народів. Уже навесні 1942 року німці розпочали широкомасштабну кампанію за добровільний виїзд української молоді до Німеччині. На вимогу німців з такими зверненнями до віруючих виступили і єпископи православних церков Сильвестр і Веніамін. Проте бажаючих виявилося небагато: в основному це були юнаки та дівчата, які повірили ворожій пропаганді про «райське життя» в Німеччині, та відпущені на волю військовополонені з немісцевих жителів. Тоді німці провели перепис молоді 1922-1925 років народження і, після висновків медичної комісії про їх придатність до фізичної праці, почали насильно відправляти до Німеччини [5, c. 228-231].

Перша група остарбайтерів (500 юнаків і 500 дівчат) з Полтави виїхала 13 травня 1942 року.Їх проводи відбувалися з великою помпою – в присутності німецького командування та посадовців з української допоміжної адміністрації.

Офіційно сім’ям остарбайтерів через біржі праці надавалася грошова допомога в розмірі 130 крб. на місяць, але одержували її ті, хто знаходився на утриманні того, хто виїхав (діти, старі батьки тощо). Якщо до Німеччини з родини було забрано декілька осіб, то грошова допомога надавалася лише на одного. Згідно з розпорядженням Полтавського гебітскомісара від 2 листопада 1942 року, сім’ї остарбайтерів мали забезпечуватися продуктами харчування за твердими цінами із складів районних споживчих товариств, але за умови, що вони будуть сумлінно працювати на сільськогосподарських роботах. В іншому випадку допомога припинялася [1, c. 56].

Мобілізація української молоді на каторжні роботи до Німеччини нагадувала полювання на людей. Часто поліцаї влаштовували облави в базарні дні і хапали всіх, хто потрапляв під руку. Від вивезення до Німеччини звільнялася лише молодь, уражена тяжкими хворобами, робітники підприємств, що працювали на війну, службовці допоміжної української адміністрації і поліції та деякі інші категорії. За два роки окупації з Полтави на рабську працю до Німеччини було відправлено близько 8 тисяч молоді. Начальник жіночого відділу міської біржі праці Шелест відправляла навіть хворих, які мали довідки про звільнення. З поверненням радянської влади вона була засуджена військовим трибуналом до 10 років тюремного ув’язнення [3, c. 240-248].

Окупанти жорстоко карали родини юнаків і дівчат, які з різних причин намагались ухилитися від виїзду до Німеччини. Розпорядженням від 4 лютого 1943 року Лохвицький гебітскомісар Рейнгарт наказав оштрафувати кожного жителя сіл Бондарів, Луговиків і Хорсиків на 1000 карбованців, Білоусівки, Богодарівки і Гільців на 500 крб., Куріньки і Козлівки на 200 крб. Крім того, у родин, чиї діти без поважних причин не виїхали до Німеччини, розпорядився забрати велику рогату худобу або свиней [8].

Німці використовували остарбайтерів на найтяжчих некваліфікованих роботах у промисловості та сільському господарстві, часто без вихідних. Робочий день у них не був регламентованим.

Тяжка підневільна праця, повне безправ’я, відчуття меншовартості і туга за Батьківщиною були постійними супутниками остарбайтерів.

Окупувавши Україну, німецькі загарбники намагалися використати людей як дармову робочу силу, силою голоду змушуючи їх працювати для потреб Третього рейху. Масова насильницька відправка української молоді до Німеччини, а також наміри окупантів налагодити господарське життя на окупованих територіях змушували їх удаватися до позаекономічного примусу до праці. Постановою рейхсміністра окупованих східних областей А. Розенберга від 19 грудня 1941 року вводилася обов’язкова трудова повинність для молоді 1922-1925 років народження, поширена згодом на все працездатне населення, починаючи з 14 років.

Розпорядженням рейхскомісара Е. Коха від 4 березня 1942 року всі переходи українців з однієї роботи на іншу обмежувалися та дозволялися лише за погодженням з місцевими біржами праці. Через них здійснювався і прийом на роботу. Звільнені з якихось причин з роботи вже на другий день мусили ставати на облік до біржі праці. Останні, по суті, перетворювалися на ринки рабів, які постачали робочу силу для потреб Третього рейху. Порушникам нацистських законів про працю загрожувала необмежена сума штрафу, примусова праця або ув’язнення до одного року [2].

Захопивши місто Кременчук, німецько-фашистські окупанти розпочали масове вивезення радянських людей у рабство до Німеччини.

Усі розпорядження та накази щодо вивезення радянських громадян походили від німецької окупаційної влади, від імені Гібіцкомісара Рота.

Безпосереднє викрадення в рабство проводилося спеціально створеною Біржею Праці, очолював яку спочатку німець Фромельд, якого в подальшому змінив Шауб [6, c. 115].

Чимала роль належала і паспортному відділу при СС та управлінні місцевої поліції в особі керуючого паспортним відділом Руденбальда, який стежив за повнотою людей, які відправлялись в рабство.

При паспортному відділі був адресний стіл, де зазначалися адреси всіх мешканців Кременчука, а адреси тих, хто відправлявся до Німеччини, зобов’язані були викреслити зі списків адресного столу, якщо при від’їзді це не було зроблено, то викреслити зі списків зобов’язували домокеруючого. Усе це здійснювалося для впевненості, що призначений для вивезення громадянин точно вибув.

Після 24 години, після від’їзду того чи іншого громадянина до Німеччини, поліцейські йшли на квартиру з метою перевірки вибуття, якщо громадянин опинявся вдома, то його арештовували та кидали до в’язниці, а потім як арештанта під конвоєм відправляли до Німеччини [8].

«У роки суцільної мобілізації 1942 р. усю молодь забирали до Германії, населення вивозили на примусові роботи. Із села Камиші, в якому я мешкала, забрали разом зі мною 15 осіб. Ми прибули на залізничну станцію міста Кременчук, де стояв потяг, який забирав усю молодь з Полтавської області».

Народилася 14.11.1922 у селі Комиші. До війни навчалась у селі Омельник, у школі № 6 ( 9-10 клас).

18-19 листопада 1942 року нас завантажили у потяг, в дорозі не годували, кожен їв, те що брав із собою в дорогу, під час зупинок виходити заборонялось, їхали у вантажному вагоні, без ліжок, ковдр, та належних умов. Приблизно через місяць ми прибули до Австрії (одна зі складових частин Третього рейху), в район Фаралбегр, до села Люстинау. Після прибуття нас відвели до окремого приміщення, в яке за кожним приходив бауер (селянин).

За мною приїхала молода дівчина, забрала мене і ми йшли близько 3 км пішки. Прибули на місце і біля будинку, на воротях нас зустрів товстий чоловік з одним вухом і грубим голосом сказав: «Я пан,пан,пан! А ТИ НАЙМИЧКА!».Ця будівля була готелем «Цурлинде» (австр. «Липи»).

Мене відвели на третій поверх до маленької кімнати, де сказали, що тут я буду жити. Хазяйка відвела мене на кухню та сказала «Це твоє місце роботи, а взагалі ти будеш робити усю хатню роботу» (Кременчук в цей час був в окупації).

Мій розпорядок дня:

·      Підйом – 6.00

·      Відбій – 23.00-23.30.

До моїх обов’язків належало :

·      прибирання в ресторані;

·      миття посуду;

·      миття підлоги;

·      прибирання та миття великої зали, кімнат, де ночували люди;

·      готувати продукти для подальшого вживання та використання;

·      догляд за садибою(саджала, полола). 

 Ці люди, в яких я працювала, були фашистами, вони утримували готель у якому фашисти збирались для нарад.

Також вони мали біля 50 соток городу ,мали курей, качок.

У хазяїна була машина, на якій він розвозив фрукти та овочі. Прокинувшись о 3-4-й годині ранку, мені доводилось вантажити ящики по 50 кг, які потім розвозили по району.

Одного ранку, вставши о третій годині, і не ївши протягом дня, я попросила їсти, він кинув мені жмуток редьки і сказав: «Жери редьку».

Приїхавши додому, він сказав хазяйці: «Дай їсти цій ненажері», на що я заперечила, відповівши: «Я не їла весь день», на що він розлютився і хотів був почати бити мене в кухні, хазяйка стала в дверях, щоб я не вибігла, але я її так штовхнула, що вона впала. Хазяїн, наздогнавши мене, схопив за коси та почав бити.

Одного разу, прибираючи в кімнаті, де жили солдати я побачила резистори із зображенням найрозвиненіших країн світу, мені захотілось послухати щось рідне (адже на карті були зображені Москва та Київ) і, взявши слухавку, почула: «Если первая социалестическая революция победила в одной стране, то в будущем…», у цей момент до кімнати зайшла хазяйка і, побачивши мене зі слухавкою в руках, почала кричати «У концтабір хочеш?!», узяла мене за руку та викинула з кімнати. Наступного дня до будинку зайшов поліцай з фашистською свастикою та запитав: «Це вона?», він ударив мене по обличчю, я впала, потім він почав бити мене ногами в живіт, в обличчя.

Після цього я три дні проплакала. Я пішла до бургомістра (хазяїна селища), показала йому синці на тілі і мене перевели до іншого хазяїна.

З попереднім хазяїном я разом не їла, а цей був більш людяний, я їла з ним за одним столом. У нового хазяїна я також поралась по господарству.

З кінця 1942 року до серпеня 1945 року я була у нового хазяїна, від нього і прибула додому, по закінченню війни, й окупації фашистської Німеччини.

Повернувшись додому, я споглядала розруху, хата спалена і нам доводилось жити в землянці – це був наслідок фашистського панування».

У післявоєнні часи Галина Несторівна почала задумуватися про продовження навчання. Наслідком чого став вступ 1951 року до Луцького педагогічного училища, по закінченню якого, вступила на заочний факультет Луцького педагогічного інституту. Будучи студенткою вишла заміж. Після закінчення училища працювала вчителем старших класів 8-10 у селі Чорниж Волинської області.

З 1962 року і до пенсії (близько 20 років) працювала в Погребівській середній школі Глобинського району учителем старших класів. По закінченні своєї трудової діяльності повернулась до рідного краю в місто Кременчук [7].

Навіть зі своєю великою любов’ю до дітей, присвятивши їх навчанню все життя, власних дітей не має, це стало наслідком побиття її фашистським поліцаєм під час перебування як остарбайтера в Австрії.

Згідно з даними, з міста Кременчук до фашистського рабства вивезено:

1.         Дівчат і хлопців приблизно – 3500 осіб.

2.         Чоловіків і жінок середнього віку – 500 осіб.

3.         У в’язницях за кримінально-цивільні злочин перебувало – 2000 осіб.

Крім цього, по оголошенню у травні 1943 року мобілізації молоді, народженої у 1922, 1923, 1924, 1925 роках зібрала близько 3000 чоловік.

Так, за неврахованими документами, відправили до Німеччини зібраних шляхом облог протягом березня- серпня 1943 року, приблизно 2000 осіб [1].

Також відправляли до Німеччини осіб, що знаходились у таборах військовополонених міста Кременчук.

Таким чином, за період німецької окупації було відправлено на каторгу до Німеччини радянських громадян – 21000 осіб.

Списки відправлених до Німеччини знищені німцями під час відступу з міста. Зі складу депортованих вдалось установити та скласти поіменний список 719 осіб.

Прізвища інших установити не вдалося.

У результаті знищення населення та вивезення частини до Німеччини, із 115 тисяч населення міста Кременчук, на момент звільнення його радянськими військами чисельність жителів складала всього 18 тисяч.

 

ЛІТЕРАТУРА

1.                  Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання / Ред. кол. Р.Я.Пиріг. (голова) та ін. – К., 1998. – 161 с.

2.                  Державний архів Полтавської області (далі – ДАПО). – Ф. 105. – Оп. 1. – Спp. 50. – 11 арк.

3.                  Там само. – Ф. 2342. – Оп. 1. – Спр. 1. – 4 арк.

4.                  Ємець П. Н. Полтавщина в роки Великої Вітчизняної війни / П. Н. Ємець,О. П. Самойленко. – Харків, 1965. – 16 с.

5.                  Історія України : посібник / За ред. Г. Д. Темка, Л. С. Тупчієнка. – К. : Видавничий центр «Академія», 2002. – 480 с.

6.                  Німецькі окупанти на Полтавщині (1941-1943 p.p.). Збірник документів. – Полтава, 1947. – 320с.

7.                  Польовий матеріал автора. Записано зі слів остарбайтера  Трембач Галини Несторівни Полтавська обл., м. Кременчук, Заїченко Катериною Сергіївною.

8.                  Остарбайтери [Електронний ресурс] / Вікіпедія – вільна енциклопедія. – Режим доступу до статті : http://uk.wikipedia.org/wiki/Остарбайтери

АВТОР: ЗАЇЧЕНКО КАТЕРИНА СЕРГІЇВНА, КРОТ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ.

Поделитесь в социальных сетях прямо сейчас:
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on VK
VK
Flattr the author
Flattr
Share on LinkedIn
Linkedin
Share on Reddit
Reddit
Share on StumbleUpon
StumbleUpon