Кременчук 41-го – готовність до бою. Оборона на обох берегах Дніпра

Кременчук 41-го – готовність до бою. Оборона на обох берегах Дніпра

Історія Другої світової війни залишила достатньо «білих плям» та непорозумінь. Точніше, ідеологічна тінь весь час падала і продовжує «зачіпати» офіційну історію Другої світової війни. Ця теза відноситься як до радянського періоду історії української держав, так, на жаль, і сьогодні політична складова переважає здоровий глузд історичної науки.

Українська Радянська Соціалістична Республіка пройшла через страшні потрясіння та втрати Великої Вітчизняної, але й до цих пір український народ повністю не знає «ні кривди, ні правди» тих кривавих подій.

Не обійшла ця участь і Кременчук. Місто два рази пройшло через горнило боїв – під час оборони та звільнення. Окупація Кременчука принесла небачені страждання для його мешканців і радянських військовополонених, які знаходилися у концентраційному таборі.

Проте недостатньо вивчені епізоди цього історичного періоду залишилися помітною прогалиною у літописі міста. Особливо – це стосується першого періоду Великої Вітчизняної, який включає не просто бої за сам Кременчук, але й перші воєнні місяці життя міста, його внутрішньої атмосфери.

Кременчук відіграв основну роль у Київській оборонній операції Південно-Західного фронту. Операції, яка закінчилася повним оточенням військ фронту, гибеллю десятків тисяч солдатів та офіцерів на чолі із командуючим фронтом генерал-полковником Кирпоносом.

Яким же представ Кременчук у червні – вересні 1941 року? Єдиним тлумаченням того періоду стали окремі спогади, епізоди з офіційної історії Великої Вітчизняної війни, музейні матеріалі, деякі архівні дані. Взагалі епізодичність – основна проблема у вивченні історії Кременчука на першому етапі Великої Вітчизняної Мабуть, все ж таки, немає системного підходу до даної тематики. Тоді, як це дуже непростий, але дуже насичений період у історії міста. Тут поєдналися велике бойовище Великої Вітчизняної і стратегічна значимість оборони міста, зіткнення великих військових сил могутніх держав світу. Невеличкий Кременчук став ареною протистояння колоритних фігур з числа командування німецьких та радянських військ на цій дільниці фронту – командуючого 1-ою танковою групою Клейста, командуючого 17 німецькою армією Штюльпнагеля, командуючих, у різні періоди, 38 радянською армією Рябишева і Фекленка, комдива 297 стд полковника Афанасьєва, дивізії народного ополчення Платухіна, піхотинців, льотчиків і танкістів, серед яких і німецький ас Альфред Грівславські, героїчні ополченці Захар Подлєсный, Йосип Позняк, Олександр Тельман…

На кременчуцькій землі німецька військова машина забуксувала на цілий місяць. Багато вірних синів міста поклали свої життя на полі брані, виправляючи помилки політиків та військових у перший і найскладніший, для СРСР, період Великої Вітчизняної війни.

І все ж у перші місяці війни Кременчук не знав масштабної паніки чи розгубленості. Не потрібно категорично відшукувати у історичній спадщині безлад та безпорадність керівників міста, підприємства, різних установ. Кожний, на своєму місці, робив все необхідне для захисту Кременчука, своєчасної евакуації. Так, Кременчук не мав чіткого плану оборони, але хто його з радянських міст мав і взагалі, хто тоді міг припустити, що ворожі війська за місяць від початку війни вже будуть на Дніпрі? Таких сміливців після репресій 1937–39 років було не знайти.

«Кременчук на початку війни запам’ятався перш за все промовою Молотова, яку я почув з репродуктора на вул. Леніна – ділиться спогадами кременчужанин Євген Миколайович Георгієв, у червні 41-го начальник човнової станції. – Промова була для нас чітка та зрозуміла. Ми вірили в сили своєї держави, її армії. Тому жодних вагань щодо переможного і досить швидко кінця війни не було. Так нас виховували (хоча між собою говорили, що Німеччина дуже серйозний супротивник і легко нам точно не буде). Тому в місті жодних проявів паніки я тоді не зустрічав. Сотні чоловіків без жодних викликів пішли до військкомату і подали заяви із проханням направити їх на фронт. Мене викликали до міськкому партії і доручили формування 2-го винищувального батальйону, якому було поставлене завдання обороняти переправу на Дніпрі, тобто район біля мосту. Батальйон був сформований з літніх людей, які не потрапляли під призов, та молоді, що працювала дружинниками у мене на станції – кількістю 40 чоловік. Озброїли нас гвинтівками та пістолетами, через декілька днів передали катер із зенітним кулеметом для охорони мосту. Ніяких навчань не передбачалося, адже часу було обмаль. До того ж вся молодь батальйону пройшла через ГТО – і всі ми були готові до праці та оборони.

Хотів би відзначити дії партійної та військової влади міста. І перший секретар міськкому тов. Котлик, і військовий комендант тов. Дикий постійно були у Кременчуці, контролювали хід евакуації, будівництва оборонних рубежів, мобілізації населення, формування дивізії народного ополчення, винищувальних батальйонів, постійно бували на підприємствах та у військах і фактично останніми покинули місто на початку вересня. Це те, що я бачив та знаю і впевнено говорю. Хоча у прізвищах можу помилятися, адже стільки часу пройшло. Серед дій батальйону відмічу період липень – серпень 41-го. З Києва пароплави щоденно тягнули баржі з евакуйованими киянами, в основному – жінками та дітьми. Німецькі літаки в районі Кременчука дуже часто атакували баржі. Іноді окремі капітани просто відчіпляли баржу від катера і залишали під бомбами напризволяще. Ось тоді, на своєму катері, ми і «вступали у бій», на середині річці тросом арканили баржу і тягнули до берега під бомбардування фашистських літаків, висаджували переляканих жінок з дітьми і доставляли на залізничний вокзал, звідки їх евакуювали углиб країни. Після війни мені дуже хотілося зустріти одного з цих капітанів і подивитися йому у очі, можливо, я б побачив хоча б невеличке відчуття провини. Не знаю, можливо. Батальйон закінчив свою бойову діяльність наприкінці серпня, коли ворог був вже у Крюкові, міст зірваний і місто було у військовій облозі. Молодь батальйону, в тому числі і я, була призвана у діючу армію, літні люди до тилових частин. Не знаю, як можна оцінити наші дії. Ми просто виконували свій обов’язок – захищали рідну землю від ворога.»

Якщо ми вже торкнулися військової складової оборони міста, то тут було багато місця імпровізації, а не чіткого розрахунку. Єдина військова регулярна частина у Кременчуці, 116 стрілецька дивізія, на початку війни була виведена з міста і потім ввійшла до складу 38–ї армії, що формувалася з останків 8-го механізованого корпусу генерала Рябишева. 38–а армія згодом частково закрила прогалину оборони по Дніпру між Кременчуком та Черкасами, але 116 стд так і не боронила фактично рідне місто. Кому були потрібні ці пересування кадрового та повноцінного формування – питання до командування ПЗФ? Таким чином місто залишилося фактично без прикриття. Лише згодом для оборони Кременчука виділять 297 стд, сформовану, як кажуть, «з бору по сосенці», і то, за спогадами маршала Баграмяна, лише один її полк прийме участь у обороні міста. Так ключовий, кременчуцький сектор угруповання Південно-Західного фронту залишиться неприкритим, що і використають німецькі генерали у вересні 41-го. А на початку липня у Кременчуці, одними із перших у країні, почали формувати дивізію народного ополчення. Актуальність була очевидна. Ворог наближався до меж Полтавської області, Дніпра і такі дії були скоріше вимушеними, аніж запланованими. Кременчужани йшли боронити своє місто і готові були стояти до кінця.

Комдивом дивізії став полковник Платухін. Дивізія отримала легке стрілецьке озброєння, гранати, кулемети, ємкості із горючою сумішшю та один артдивізіон. Бійці, зрозуміло, не мали військового досвіду, проте патріотичний порив був на високому рівні.

Щодо авіаційного прикриття переправ через Дніпро, евакуації підприємств міста, то варто відмітити, що авіачастини, які розташовувалися поблизу міста не надто взаємодіяли із командуванням гарнізону і частин, що перебували тут. Тому повітряне прикриття було відверто слабким. Авіація виконувала свої завдання, гарнізон свої. Всі повітряні бої, що відбувалися тут, мали спорадичний характер. У спогадах німецького військового льотчика Альфреда Гриславські: «Прикриття переправ радянськими винищувачами у районі Кременчука, Черкас та Києва було досить слабким і, супроводжуючи «юнкерси», ми майже не зустрічали радянські літаки. Перші серйозні повітряні бої ми провели наприкінці серпня 41-го – це була штурмовка радянського аеродрому біля Кременчука». («Я був щасливий служити в карая-штаффель»). Незважаючи на це, графік евакуації було виконано і все обладнання кременчуцьких підприємств вивезли у тил, проте сталося це завдяки стійкій обороні міста ополченців і однієї стрілецької дивізії.

«Аналіз дій 38 армії» (М.: «Политиздат», 1989) На початку серпня, а точніше 4 серпня, були відмічені перші німецькі танки на підході до Кременчука. На цей напрямок висувалася дивізія народного ополчення, 297 стд та зведений полк Полтавського тракторного училища. Але варто зазначити, що 297 стд, згідно з доповіддю головкома в ПЗФ маршала Будьонного від 31.07.41, мала такий вигляд: «297…дивизия, несмотря на то, что срок готовности истек, не готова…совершенно не имеет автоматического оружия, последнее только 27.07 отгружено: Москве: материальной части артиллерии и амуниции в дивизии совершенно нет, и неизвестно, откуда и когда будет получено…полностью отсутствуют вещевые мешки, полотенца, портянки, стальные шлемы, плащ-палатки, котелки, поясные ремни, продуктовые сумки».

Як ви розумієте із такого стану речей, лише людський фактор міг забезпечити стійкі дії дивізії в обороні. Про стан дивізії народного ополчення вже йшла мова. Саме остання, 5 серпня 1941 року, на облаштованому власними силами рубежі у районі Деївської гори, зустріла розвідку моторизованих частин вермахту. Хто ж протистояв нашим військам? Дуже часто доводиться читати у спогадах німецьких генералів про численні радянські армії та дивізії. Якщо брати до уваги ті формування, що боронили Кременчук, то німецькому командуванню повинно бути соромно, адже протягом місяць відбірні частини вермахту ніяк не могли взяти місто. Серед них числилися і моторизована дивізія СС «Вікінг», і 13 тд 1 танкової групи. Це були кадрові, повністю укомплектовані, за штатами військового часу, бойової одиниці. Не знаючи чисельність гарнізону, німецька розвідка протягом двох днів перевіряла оборонні можливості супротивника. Це дало можливість підрозділам 297 стд зайняти позиції разом з ополченцями. На третій день оборони у бій пішли танки. Протягом двох днів радянські війська вперто стримували ворога, але сили, і це очевидно, були нерівним. Після охоплення рубежів оборони з флангів ополченці та дивізія Афанасьєва відступили, переправилися на лівий берег Дніпра і підірвали міст, Крюків був окупований німцями. Проте у Кременчуці населення і гарнізон продовжували досить стійко переносити тепер вже артобстріли, авіаційні нальоти. Місто жило та боролося. Невдоволені, звісно, були. Їх не можна назвати організованою п’ятою колоною постраждалих від сталінського режиму. Декому з них здалося, що з Гітлером можна виграти більше, ніж зі Сталіним, але це були одиниці, які остаточно і не уявляли собі всі «перлини» «нового порядку» нацистів. Хочу зробити тільки один відступ. Після окупації Кременчука німцями посаду бургомістра зайняла людина із прізвищем Сініца-Верховський. Доля цього чоловіка неоднозначна і практично зовсім невідома, але і він, і такі, як він, дуже скоро зрозуміли нелюдське обличчя фашистського режиму, коли у Кременчуці гітлерівці почали «вирішувати єврейське питання». Як свідчать архівні дані: «В 1939 г. в Кременчуге проживали 19 880 евреев (22,2% всего населения). 8 сентября 1941 г. Кременчуг был оккупирован германской армией. Большая часть еврейского населения Кременчуга успела эвакуироваться. Назначенный немцами бургомистром Кременчуга Синица–Верховский пытался спасти евреев от уничтожения. В отчетах немецкой полевой комендатуры указывалось, что он выдавал евреям фиктивные справки об «арийском происхождении» и «заставлял протоиерея Романовского крестить указанных им евреев и давать им христианские имена». Вскоре после ареста в ноябре 1941 г. Синица-Верховский был казнен. 26 сентября была проведена регистрация евреев. Оккупационные власти зарегистрировали три с половиной тысячи человек и около ста смешанных семей. В октябре часть евреев (около 1,1 тыс. человек) была заключена в гетто в бараках в двух км от города. Евреев стали использовать на принудительных работах. Их заставляли расчищать улицы от последствий военных действий. Осенью 1941 г. работавшие евреи Кременчуга получали по двести граммов хлеба. 28 октября большинство еврейского населения было уничтожено. В ноябре – декабре 1941 г. немцы производили расстрелы небольших групп евреев. В феврале 1942 г. были уничтожены последние группы евреев, и гетто было ликвидировано». (Електронна єврейська енциклопедія). Так що прозріння щодо нацистів у «невдоволених» радянським режимом прийшло дуже швидко, якщо це, звичайно, не були закінчені покидьки, яким взагалі було начхати на долю своєї Батьківщини. Ще один приклад для тих, хто зараз фактично героїзує нацистську спадщину:» Вера Васильевна жила с родителями на Украине, в селе Рокитное Кременчугского района Полтавской области. У отца, Василия Антоновича Кошкалда, была бронь, он работал трактористом в совхозе, и на фронт его не взяли. А мать, Евдокия Григорьевна, трудилась разнорабочей.

Маленькая Вера играла со сверстниками и не понимала, почему взрослые плачут, почему все шепотом говорят о войне, почему поля стоят неубранными, а её мама прячет продукты в погреб?

В августе 1941 года по её селу в сторону Кременчуга прошла колонна немецких войск на автомашинах и мотоциклах. Немцы врывались во дворы, ловили кур и гусей, забирали у крестьян яйца, молоко. Шестеро гитлеровцев вытащили из сарая спрятавшуюся там Веру, один наставил на неё автомат и кричал: «Кляйне партизан!», а остальные хохотали, глядя на перепуганного ребенка. Так началась оккупация.

Немцы забирали скот и птицу. Тех, кто не отдавал, расстреливали. Потом стали угонять в Германию молодежь, а затем и всех подряд. Начались облавы на мирное население. Люди прятались в болотах, в камышах, в стогах сена. Немцы прочесывали местность, жгли стога и дома.

Однажды ночью немцы подожгли всё село. Одновременно горели 700 украинских хат с камышовыми крышами. Вера запомнила на всю жизнь крики и плач людей, вой собак и рёв угоняемого скота. Семье тогда удалось бежать. Прятались в лесах, питались оставшейся в полях картошкой и кукурузой. Как-то в заброшенном доме нашли в подвале продукты и несколько дней жили в этом подвале, здесь же прятали разведчика-партизана». (Вера Васильевна Соломичева «Война глазами ребёнка»).

Але повернемося до останніх тижнів оборони Кременчука. 27 серпня генерал-фельдмаршал Рунштедт передав у Ставку Гітлера свої пропозиції відносно ліквідації київського угрупування радянських військ. Німецьке командування особливо нічого не вигадувало і просто вирішило охопити радянські війська з флангів. Причому радянське командування надало гітлерівцям всі можливості для цього. У цьому стратегічному рішенні німців плацдарм біля Кременчука відігравав основну роль. Якщо німцям вдасться переправитися на лівий берег, то шлях для з’єднання із частинами танкової групи Гудеріана, які повернули майже на 90 градусів з району Смоленська і від району Клинці – Почеп наступали у тил ПЗФ, буде відкритий. Політичне і військове керівництво СРСР, за певним виключенням, наміри німців не виявило або просто проігнорувала, покладаючись на вперту, але пластичну оборону. Проте і командування військ, що були покликані прикривати напрямок Черкаси – Кременчука, можливі дії німців не розгадали.

«Желание, во что бы то не стало отбить Королевиц в районе Черкасс, привело к тому, что один батальон немцев, по сути, сковал три дивизии (116, 97, 196–ю) 38–й армии и на прикрытие позиций возле Кременчуга сил не оставалось, а ведь именно там немцы определили направление основного удара. На конец августа в составе 38 армии были следующие соединения и части:

38 армия – 97, 116, 196, 212, 297, 300, 304 сд (передана из резерва фронта, разгрузилась в районе Кременчуга 31 августа), сводный осп Полтавского тракторного училища, 5 кк (3, 14, 34 кд), 37 кд, 441, 445 кап, 555 пап РВГК, 558 ап ПТО, 6 озад 89, 94 отб, 21 мцп – 56 оиб, 45 миб, 28 пмб, 277 осб, 1 отбп «Маршал Буденный». Остатки Кременчугской ДНО были сведены в один полк и включены в состав 297 стр. дивизии.

За левым флангом 38-й армии разместились резервные части командующего Ю-З направлением. 5-й кав. корпус и 47-я тд. На подходе были две танковые бригады.

27 августа 1941 года командующий группой армий «ЮГ» генерал-полковник Герд фон Рунштедт доложил в Ставку, что намерен, захватив плацдарм в районе Кременчуга, нанести 17-й армией под командованием генерала пехоты Карла Генриха фон Штюльпнагеля, удар через Лубны на северо-запад с целью вступить во взаимодействие с 6-й и 2-й армиями, а 1-й танковой группой наступать между реками Ворксла и Псел на соединение со 2-й танковой группой.

В ночь на 30 августа первые штурмовые группы (до батальона) 100-й легкой дивизии немцев на надувных лодках под прикрытием огня с высокого западного берега десантировались на остров напротив села Дериевка. Остров оборонялся ротой 300-й стрелковой дивизии. Остров был захвачен. Рота практически в полном составе погибла.

Характерным моментом этой атаки является использование немцами прожекторов для подсветки позиций советской роты и ослепления защитников.

Командир 300–й дивизии полковник Кузнецов не смог сманеврировать резервом и не получил помощи от командования армией. В итоге, утром 31 августа сконцентрировав на захваченном острове до одного пехотного полка, немцы переправились на восточный берег Днепра и захватили плацдарм. В течение 31 августа – 2 сентября немцы переправились через Днепр ещё в двух местах по соседству с захваченным плацдармом и расширили его в ширину и глубину.

Таким образом, к моменту начала форсирования Днепра частями 52-го армейского корпуса вермахта (командир генерал пехоты Курт фон Бризен), у командарма-38 не было подготовленного резерва для переброски на угрожаемый участок. Более того. В штаб Ю-З фронта утром 31 августа идет откровенно лживый отчет о том, что «попытка высадится на левом берегу отражена». Следующий отчет Фекленко посылает более чем через сутки (вечером 1 сентября). Из него командование фронтом узнает, что у немцев уже есть плацдарм на левом берегу Днепра.

100-я дивизия из состава 52 армейского корпуса вермахта (17А) уже в первую ночь с 30 на 31 августа взломала оборону 300-й стрелковой дивизии и закрепилась на противоположном берегу. За ней начала переправляться и 76-я дивизия этого же корпуса. 1 сентября налажена паромная переправы, а к исходу 4 сентября немцы навели понтонный мост грузоподъемностью 8 тонн (А потом и 16-тонный мост). В данном случае отдельных слов заслуживают действия советской авиации. 30 августа в результате успешного налета советских бомбардировщиков на аэродром базирования немецких истребителей Белая Церковь, I и III/JG3 группы потеряли до 2/3 своих машин и в течение нескольких дней не участвовали в прикрытии своих войск. К сожалению, советская авиация не смогла воспользоваться представившейся возможностью для нанесения ударов по переправившимся немцам и разведки. Ниже всякой критики остаются действия воздушной разведки, так и не вскрывшей сосредоточение 1-й ТГ как перед форсированием Днепра, так и на самом Кременчугском плацдарме.

Успешное форсирование немцами Днепра на участке 38–й армии стало результатом многочисленных ошибок, допущенных командующими армией Рябышевым и Фекленко, не сделавших ничего для укрепления левого фланга армии и разведки противостоящей группировки противника. Даже имея четкие разведданные о начале немцами форсирования Днепра, командование армией не сумело подтянуть на угрожаемый участок артиллерию, по сути, единственный свой инструмент для срыва немецкого наступления.

Подходящие резервы (5-й кк и 47-я тд) без подготовки частями вступали в бой и переломить ситуацию не смогли. Пока мы готовили контрудар на левом фланге армии, противник форсировал Днепр южнее Кременчуга (4 сентября). Переправившуюся немецкую пехотную дивизию поддержали части с ранее захваченного плацдарма. А у нас Кременчуг оборонял всего один полк 297–й стрелковой дивизия. Силы были слишком неравными. Город оказался в руках врага (8 сентября). Переправив сюда еще одну пехотную дивизию, враг попытался развивать наступление на север (с этого плацдарма через неделю части 1ТГ ударят навстречу Гудериану. — Авт.). Настойчивыми контратаками частей 297–й стрелковой дивизии полковника Г. А. Афанасьева он был остановлен севернее Кременчуга. Получив 9 сентября донесение о том, что дальнейшее продвижение противника в этом районе надежно остановлено, Фекленко снова переключил все внимание на подготовку контрудара на левом фланге своей армии. Не ожидало серьезной опасности со стороны Кременчуга и командование фронта. Кременчуг – самое опасное, что могло случиться, плацдармы на левом берегу были потеряны».

АВТОР: ДЕРКАЧ Т.С

Поделитесь в социальных сетях прямо сейчас:
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on VK
VK
Flattr the author
Flattr
Share on LinkedIn
Linkedin
Share on Reddit
Reddit
Share on StumbleUpon
StumbleUpon