Кременчук на сторінках блокнота воєнного звітодавця Івана Костюка

Кременчук на сторінках блокнота воєнного звітодавця Івана Костюка

Спогади Івана Костюка стали об’єктом студіювання з кількох причин: по-перше, в них міститься інформація про Кременчук періоду німецько-фашистської окупації (березень – жовтень 1942 року); по-друге, ми отримуємо уявлення про агітаційно-пропагандистську роботу окупаційної влади та важливість цієї роботи для уряду Німеччини; по-третє, до сих пір існує нагальна потреба розробки питання служби українців в німецькій армії, ролі вояків ОУН – УПА в Другій світовій війні.

«Відділ Пропаганди України» прибув до Кременчука з міста Рівне, а до цього базувався у Кракові, потім Львові. Трохи згодом доля закидає «воєнного звітодавця» до Харкова, Києва, Кіровограда, Вінниці, знову до Львова, Криниці, Закопане, Шлезька.

Кінцевим пунктом існування відділу стає Ерфурт, де в травні 1945 року після капітуляції Німеччини він саморозпустився.

На час описуваних подій командував відділом оберлейтенант Адольф Мауер, професійний журналіст зі Штутгарту. В штаті відділу названо воєнних звітодавців, кінооператорів, фотографів, кіно – театральних режисерів, бюрових робітників, водіїв, механіків, охоронну команду – всього близько 50 осіб. У своїй діяльності Відділ підпорядковувся безпосередньо центральному Міністерству Пропаганди в Берліні (підвідділу «Вермахт – Пропаганда»), а у військових справах «дотичному Головнокомандуючому воєнних відтінків (відділів – В.М.) на теренах яких Відділ діяв»[1]. Підрозділ оснащений 20-ма автомашинами, серед яких «модерні пропагандивні» (з радіо – та кіно обладнанням, власними електростанціями, мікрофонами, гучномовцями, фільмами, грамплатівками тощо).

Кременчуцька земля зустріла чужих агітаторів вороже – колони німецьких, румунських та » мад’ярських» (угорських – В.М.) вояків, що рухались з боку Олександрії до нашого міста, не доїхавши близько 20 кілометрів до Дніпра, зав’язли в багнюці «Талової балки» і були звільнені лише за допомогою волів, яких мобілізували у найближчих, створених вже на той час, колгоспах.

І. Костюк наводить короткий історичний нарис міста Кременчука. Згадано і пісню: «Ой чук – Кременчук, недалеко Голтва, а в тій Голтві – паляниця жовта». Наводиться переказ про рибалку Кременя і наукове пояснення етимології слова «Кременчук» – з татарської «Кременчик» (мала військова фортеця). Слушно зазначено, що Кременчуччина належала до Переяславського князівства, що активне освоєння її починається за часів Великого князівства литовського. Але в описі присутні і помилки: так заснування міста датоване 1591 роком (замість, хоча й умовної дати 1571. – В.М.), повстання Криштофа Косинського 1551–52 роками (замість1591–93. – В.М.) Кременчук дійсно був центром Новоросійської губернії, але не Катеринославської (нині Дніпропетровської. – В.М.), Малоросійської (Чернігів – В. М.) та Полтавської (з моменту заснування у 1802 році – центр місто Полтава. – В.М.)[2].

Автор розписує торгівельні зв’язки, які схрестилися поблизу Кременчука і які сприяли фінансовій активності, але знову ж помиляється в датах найбільших ярмарків: Трисвятительського, Іванівського та Семенівського (29 січня, 20 червня, 26 серпня замість 30 січня, 24 червня та 1 вересня)[3].

Цікаво описано зміни населення міста: 1773 рік – 789 «душ», кінець XIX століття друге, після Харкова, місце на Лівобережжі, на 1 жовтня 1928 року 64180 осіб (43,9 % – українці, 8,3 – росіяни, 4,6 – євреї), а на 6 червня 1942 – 31818 жителів, 12700 – чоловіків, 19118 – жінок ; за національністю 29337 – українці, 1818 – росіяни, 100 – німців, 563 – інші (жодного єврея)[4].

В «блокноті» зазначено, що основою промисловості міста стали ремісничі цехи: кравецький, швецький, ковальський, пекарський, гончарний та інші. У 1785 році засновано фабрику зброї, чавунний завод та цукроварня, а 1809 – фабрику сукна.

Певна плутанина присутня і в переліку навчальних закладів довоєнної доби: Педагогічний інститут, Медичний, Музичний, Вища Торгівельна та Агрономічна школа, Медична школа для акушерок, Землемірна, Сільськогосподарські та Торгівельні середні й народні школи загального навчання. Не згадано про учительський інститут, реальне педучилище, технікум залізничного транспорту[5, с. 410–420].

Як пропагандист, Іван Костюк згадує про місцеву друкарню та часописи: щоденник «Робітник Кременчуччини», «Радянський Селянин» (друкувалася тричі на тиждень, але в 1925–30 роках[5, с. 819–820]).

«Жидівською мовою «Кременчукер Цайтунг»» («Кременчукер арбетер» – «Кременчуцький робітник» – 5 разів на місяць[5, с.407]) «безліч журналів, періодики та всякої більшовицької літератури»[1].

До війни бібліотеки міста нарахували 60 тисяч томів в центральній міській, 40 тисяч – педінститут, а також велика кількість робітничих клубів з власними книжковими зібраннями.

З обробки бібліотек і почали свою «роботу» німецькі агітатори. Були вилучені та відправлені до Німеччини всі матеріли «більшовицької пропаганди» та «небажані книжки». Із залишків сформували міську бібліотеку.

Німці дозволили відкрити школи в місті та районі медичні, музичні, сільськогосподарські та торгівельні курси з обов’язковим вивченням німецької мови. Але в спогадах не говориться про рівень освіти в цих школах. Вивчення географії обмежувалось одним реченням: столиця рейху – Берлін. З курсу арифметики в першому класі учні мали засвоїти дії до 100, а в другому – до 1000, в третьому – вивчити дроби, в четвертому – додавати і віднімати на рахівниці[6, с.95].

Іван Костюк пише про часопис «Дніпрова хвиля», що виходив тричі на тиждень на чотирьох сторінках (створений у листопаді 1941 року Євгеном Щепанським, після смерті якого у березні 1942 головним редактором стає Василь Тарасів, а з серпня 1942 року – М. Шаповал).

Влітку 1942 року Відділ пропаганди налагодив випуск «Вечірнього листка», покликаного інформувати місцеве населення про події на фронті, культурну хроніку, новини. Щотижня готувалися матеріали «Фото – пресової служби». Комплекти будь – яких матеріалів, в обов’язковому порядку, надсилалися на адресу Українського наукового інституту у Берліні (директор Іван Мірчук).

Високої оцінки «воєнного звітодавця» отримав кременчуцький театр. «Справжні, професійні актори, що в голоді й холоді на нестатках тодішнього життя – буття, дослівно днювали і ночували в театрі». Їх стараннями народилася постановка «Запорожця за Дунаєм», «Наталка Полтавка», «Гриць», «Вій», «Катерина», «Сватання на Гончарівці», «Маруся Богуславка», «Ніч під Івана Купала», «Весела вдовичка», «Коломбіна», «Фраскіта», «Циганський барон», «Циганське кохання», «Коварство і любов» та інші. Яскраві концерти симфонічного оркестру, чоловічого та мішаного хору, святкування 100-ліття Миколи Лисенка влітку 1942 року.

Така ідилія існувала недовго. І. Костюк змушений зазначити, що з 1 вересня 1942 року Кременчук разом з Полтавою, Маріуполем на півдні та Черніговом на півночі ввійшли до складу «Рейхскомісаріату Україна». З того часу не було вже ні полум’яних промов німецьких генералів, ні концертів на честь великих українців, замість цього почалися вивози цивільного населення до «соняшної Німеччини»[1].

Складовою агітаційно-пропагандиської роботи була організація мітингів. Як правило, працівники групи «Фільм» демонстрували якийсь кінофільм (наприклад «Шляхами на Соловки»), який був звуковим і мав синхронний текст українською. В перерві присутнім роздавали цигарки, махорку та тютюн, содову воду, а потім розпочинався власне «балак». Можна повірити, що промови були заздалегідь підготовані німцями, але викликають сумніви твердження про розлоге цитування українських класиків, про закінчення промов окликом «Слава Україні»! та щодо чисельності зібрань («нераз до 5-ти тисяч осіб»[1]).

Кілька сторінок блокнота присвячено «похідним групам» Організації Українських Націоналістів. Їм в заслугу приписується розвиток освіти, театру, преси, міського управління, нищення наслідків «ленінсько-сталінської ідеології», українізації населення, організації нелегального «Червоного хреста» для допомоги військовополоненим. І. Костюк називає прізвища загиблих патріотів: Щепанського, Кальби, Лемика, Гриціва. І, вірний законам конспірації, згадує лише імена активісток цього руху – кременчуцьких дівчат: Одарку, Надю, Настю, Оксану, Людмилу, свідомість яких пробудили галицькі, буковинські та закарпатські хлопці, що «пили воду з Дніпра», йшли на смерть, як на весілля[1]. Діяльність на Кременчуччині «представників похідних груп» підтверджена документально[7], але не дуже віриться у те, що завдяки їм місцеве населення масово почало спілкуватися українською та співати на дамбі замість «осоружних большевицьких»: «Три танкіста», «Катюша», «Если завтра война», «Таганка» – «Ще не вмерла», «Не пора», «Гей у лузі – червона калина», «Зажурились галичанки», «Ой видно село», «Видши брате мій», «Гей-гу, Гей-га»[1].

Стосовно окупованого Кременчука в досліджуваних спогадах подибуємо нечисленні, але інформативні згадки. Іван Костюк побачив місто достатньо зруйнованим і всю провину за це покладає на «большевицькі армії». Були знищені механізовані пекарні, три бровари (пивзаводи – В.М.), горілчану фабрику, тютюнову, беконярню (м’ясокомбінат – В.М.), птахо – яєчний комбінат, фабрику оцту, тартаки (лісопильні – В.М.), столярні, меблеву фабрику та низку заводів і майстерень. Зруйновані млини та елеватор і вся дамба була вкрита залишками харчових припасів в суміші з нафтою та оливою.

Дивом збереглися Кременчуцький музей та Кременчуцький архів, що знаходились в «жидівських божницях» (синагогах – В.М.), та місцевий театр імені Івана Тобілевича. Серед культових споруд вцілів Кременчуцький Собор (Успенський – В.М,), а Свято-Троїцька та Свято-Покровська церкви були зруйновані більшовиками. На березі Дніпра вціліло «буржуазне п’ятно» – багатіші будинки з присадибними садками, городами й огорожами.

Залізничне депо було зруйноване, але німці відбудували міст і забезпечили зв’язок між Кременчуком і Крюковом залізничному і кінному транспорту та пішоходам. Міст добре охоронявся, для місцевого населення був відкритий тільки в певні години дня. Німці побоювалися диверсій, так як було декілька спроб підірвати міст, не дивлячись на безжалісні розстріли.

За описом зима 1941 – 1942 років була суворою і сніжною, і в березні вулиця Херсонська була залита талою водою, а німецькі піонери (сапери – В.М.) змушені були застосовувати динаміт для прискорення кригоходу. Цікавий факт стосовно перейменування вулиці Леніна на «вулицю Визволення» (від більшовицького ярма – В.М.). І. Костюк зазначає, що нова назва не прижилася серед місцевого населення і навіть німці частіше вживали стару.

Високу оцінку дано Міській управі та її відділам. Їх піклуваннями організовувались українські школи (про якість освіти говорилося вище), курси, інститути, міські і районові лікарні. Такий бурхливий розвиток освіти суперечить німецькій політиці стосовно українського населення («Краще їх не вчити навіть читати», «Знання правил дорожнього руху достатньо, щоб не створювати аварійних ситуацій для німецького транспорту»[7, с.169]). Лікувальні заклади відроджувались для поранених німецьких солдатів. І. Костюк пише, що «наче гриби піднімались з руїн фабрики, майстерні, заводи … тютюну, горілчаний завод, бровари». Відчувався дефіцит кваліфікованих робітників (евакуація, смерть, служба в армії).

Всі позитивні зміни були затьмарені масовим терором з боку гестапо, загонів СД та батальйону СС. Автор спогадів з певною симпатією ставиться до армійських частин («Вермахту») і відзначає зміну настроїв місцевого населення: «від хліба і солі до насторожливості, переходу від короткотривалої радості після звільнення з большевицької неволі до отупіння й ненависті, а там й до активного спротиву новому окупантові»[1].

Підсумовуючи, необхідно зазначити наступне: особа автора спогадів залишається для нас маловідомою і навіть чи справжнє ім’я використав він чи ні, не визначено (особливо враховуючи його конспіративний досвід і те, що він пише, що в період війни його ім’я було – Юрій Осипович). Без сумніву, це людина з хорошою освітою, не позбавлена організаційних здібностей та літературного хисту. Німецькому уряду він служив з переконанням у тому, що фашистський режим Гітлера перспективніший для України радянського режиму Сталіна. Івану Костюку вдалося уникнути в’язниці у повоєнні роки, свої спогади він викладає на папері на початку 60-х XX століття, і, не дивлячись на тривалий термін еміграції, в його словах відчувається туга за Україною, «хвилями Славутича, блакитним небом»[1].

Письмові пам’ятки даного типу потребують пильної уваги дослідників, урахування особи автора, елементів суб’єктивізму, прагнення прикрасити свої діяння, частково змінити своє минуле хоча б на папері.

Джерела:
1. Костюк І. З блокнота колишнього воєнного звітодавця[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//komb–a–ingwar.blogspot.com/2008/12/blogspot.04
2. Папловський И.Ф. Полтава въ начале XIX века // Киевская старина.–1902.–NN 7–8.–С.111–164.
3. Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 году. – ч. I–III. – Полтава, 1848–1852. – С.122–123.
4. Дніпрова хвиля. – 1942. – № 24 (41) – 7.06. Архівний відділ Кременчуцького краєзнавчого музею.
5. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. – К.: Українська енциклопедія, 1992. – 1024с.
6. Ревегук Віктор. Полтавщина в роки Другої світової війни (1939 – 1945). – Полтава, 2004. – 287 с.
7. Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другої світової війни. – Париж– Нью–Йорк –Львів, 1993. – С. 225, 557, 564, 618.

АВТОР: МАСЛАК В.І

Поделитесь в социальных сетях прямо сейчас:
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on VK
VK
Flattr the author
Flattr
Share on LinkedIn
Linkedin
Share on Reddit
Reddit
Share on StumbleUpon
StumbleUpon