Кременчуцьке староство першої Речі Посполитої

Кременчуцьке староство першої Речі Посполитої

Як заснування Кременчука, так і перші часи існування цього міста припадають на добу Речі Посполитої (У літературі також можна зустріти термія «Перша Річ Посполита», яким позначають період з 1505 до 1795 pp.) в історії України. Відтак, річпосполитський досвід — то власне перший досвід кременчужан, їх character indelebilis (Дослівно «невитравна пляма» (грец., лат.). Згідно з середньовічним вченням католицької церкви, ця невитравна духовна печатка карбує душу при хрещенні, першому причасті та посвяченні у духовний сан).

І попри те, що тривалий час досвід цей був «витіснений» та перебував на маргінесі світобачення локальної спільноти, зараз є добрий привід нагадати про нього ширшій аудиторії. Для цього оберу тут епізод з долею Кременчуцького староства Речі Посполитої — цього адміністративного дітища бурхливої доби Козацької революції середини XVII ст.
Нагадаю, що первісно Кременчук належав до юрисдикції Черкаського староства Київського повіту та однойменного воєводства Корони Польської. У переддень Хмельниччини Кременчуцьку волость міцно контролював могутній клан Потоцьких, конкуренцію яким складали хіба амбіції двох магнатів-українців — Юрія Немирича (власник нижнього Поворсклія) та князя Яреми Вишневецького (власник майже цілого межиріччя Сули та Псла).
З початком Козацької революції шляхта на Кременчуччині фактично зникає. Останніми черкаськими старостами, які ще могли сприйматись у Кременчуці як реальні представники влади, були брати Киселі[1].
Молодший Микола перебував, щоправда, в тіні старшого — Адама, київського воєводи і православного магната, відомого прихильника козацько-шляхетського компромісу. Доводячи свою особисту та не в останню чергу і братову лояльність до Речі Посполитої, Микола загинув узимку 1651 р. під Винницею, потрапивши у знану льодову пастку, влаштовану козаками І.Богуна. Адам Кисіль спадкував по братові уряд черкаського старости, але ненадовго, оскільки і йому лишався вже недовгий вік (Уже влітку 1653 р. по смерті А.Киселя, титул черкаського старости був наданий Петру Потоцькому, сину колишнього коронного гетьмана М.Потоцького). Після Берестечка і укладення Білоцерківського миру восени 1651 р. був короткочасний період, коли шляхта почала повертатися до своїх наддніпрянських маєтків, але вже наступного року змушена була знову тікати з козацької території.
Цікаво, саме в цей час. коли польський уряд уже фактично не контролював Кременчуччину, він провів невеличку адміністративну реформу і виділив Кременчук з околицею в окреме староство. Воно належало до «негродових», тобто до тих. шо не мали міського уряду. Складалося кременчуцьке староство з самого Кременчука та його лівобережної околиці навколо гирла Псла.
Історія його постання пов’язана або з персональними амбіціями Ю.Немирича (у 1657 р. він перейшов на козацький бік, став титулуватися кременчуцьким старостою та претендував на повернення своїх маєтків на Кременчуччині[2], з чим гетьманський уряд однак не поспішав, дозволивши магнатським служебникам лише збирати на себе тут деякі казенні збори[3)], або з дипломатичною грою уряду з козаками, адже в нездійснених шляхетських проектах порозумінь з ними, йшлося про передачу кількох наддніпрянських староств під гетьманський контроль. Скількома саме адміністративними одиницями припустимо було поступитися, дебатувалося[4]. Отже, виверт щодо збільшення кількості староств без збільшення контрольованої козаками території багатьом міг здаватися вдалим політичним кроком[5].
Утім, я схиляюся до першої версії, оскільки саме Немиричу було цілком «плювати» на інтереси своїх старих суперників на Кременчуччині — Потоцьких, з яких Петро, син коронного гетьмана Миколая, черкаський староста з 1653 р. (до складу останнього, нагадаємо, належав і Кременчук з околицею) якраз щойно помер (перед 22.V.1657 р.)[6]. І перша безсумнівна урядова номінація кременчуцького старости, що відбулася восени 1659 p., отже, відразу по смерті Немирича, може розглядатись як новий реванш Потоцьких, адже титул цей здобув ближній клієнт старого гетьмана Миколая — жовнір і дипломат Маріуш Станіслав Яскульський (Здається Яскульський з руки М.Потоцького формально отримав Кременчуцьку волость ще в 1650 р. Зокрема, з серпня 1650 р. походить лист М Потоцького до Б.Хмельницького, де перший підтримує претензії свого клієнта до Максимівки з дніпровим перевозом та «до інших міст його» проти ченців Київського Пустинного Микільського монастиря, права яких на максимівські маєтності своїм універсалом гарантував козацький гетьман).
Походив останній з сяноцької землі на Галичині, з молодості служив на Україні під рукою гетьмана польного Миколая Потоцького. У 1648 р. ротмістр козацької (легкокінної) корогви і коронний стражник. Разом з коронним гетьманом М.Потоцьким потрапив у полон після битви під Корсунем 26 травня 1648 р. Утім, його випущено через кілька днів за викуп у 300 талерів, аби він займався збором значно більшого викупу для свого патрона (120 тис. злотих). Знову став на чолі корогви у травні 1651 р. у полку звільненого коронного гетьмана. Брав участь у Берестецькій битві, бився і під Білою Церквою. 1652 р. знаходився серед оборонців Кам’янця-Подільського, обложеного козацько-татарським військом. 1653 р. воював проти сил козацько-молдавського союзу, бився під Жванцем. 1654 р. їздив з дипломатичною місією до Криму, аби укласти союз проти козаків та Москви. 1659 р. староста стулінський і на додачу кременчуцький. 1660 р. бився під Чудновим проти росіян, 1673 р. — під Хотином проти турків, 1674 р. голосував з воєводством руським на елекції Яна III Собеського. 1676 р. отримав каштелянію київську, 1680 р. — воєводство чернігівське, а перед самою смертю у 1683 р. став подільським воєводою[7].
Цей популярний у жовнірському середовищі ветеран якнайкраще підходив на роль зверхника староства, яке ще треба було відстояти збройною рукою (Утім, сейм Речі Посполитої ратифікував цей договір лише у 1710 р.). М.С.Яскульський, таким чином, продовжив традицію військових зверхників прикордонної Кременчуччини (Язловецьких. Потоцьких та ін.). Оскільки нащадків М.С.Яскульський не мав, кременчуцьке староство, реалізувати права на яке цьому старості вдавалося хіба спорадично (скажімо, взимку 1664 р. під час останнього походу польських військ на Лівобережжя), перейшло до рук його племінника Станіслава. Останній мав ще менше шансів попанувати у своєму старостві й помер у 1689 р.[8].
Цікаво, що 1686 року при укладенні т.зв. «Вічного миру» з Росією Річ Посполита офіційно зреклася Лівобережжя (Про me, що найкраще в Речі Посполитій про Кременчук пам’ятали саме військові може свідчити, наприклад, і такий «буденний» факт визначення у 1677 р. польним гетьманом С.Яблоновським розташування Чигирин-Дубрави («Діброви») через його сусідство з Кременчуком. 1 це при тому, що попередня історія Чигирин-Діброви і його актуальне значення були тоді чи не виразніші за сусідські), а отже, і Кременчуччини, що не завадило Яну III Собеському 1689 р. видати привілей на кременчуцьке староство вже клієнту М.С.Яскульського, підпоручнику його корогви у 1671 p., підчашому теребовельському з 1674 р. та підкоморію мозирському з 1681 р. Романові Ленкевичу-Іпогорському[9]. Останній походив з нобілітованого вірменського роду, що мав маєтності на північній Київщині та Західній Україні. За свідченням А.Бонецького, Р.Ленкевич за королівським дозволом відступив у 1690 р. титул кременчуцького старости сину Збігневу, який у 1695 р. вступив до ордену францисканців, а староство по ньому одержав його швагер (чоловік сестри Францішки) Єжі Анджей Чаплич, згодом підкоморій київський[10]. Така затяжна «гра» (хай і з постійною «девальвацією» статусу гравців) з практично пустим після 1686 р. титулом кременчуцького старости свідчить не лише про пристрасть до титулатури, поширену серед річпосполитського шляхетства XVII-XVIII ст., а й про перманентну ностальгію за втраченими «кресами».
Тут, зокрема, варто завважити, що протягом Руїни надії щодо повернення шляхти на Лівобережжя не раз оживали і знову видавалися привілеї на землі «Задніпров’я». Так, 19 грудня 1650 p., на хвилі Зборівського замирення, отримав грамоту короля Яна-Казимира на слободи Багачку та Білоцерківку Самійло Голуб[11].
Новий спалах подібних надань припав на часи Гадяцької унії 1659 р. та по Чуднівській перемозі поляків у 1660 р. Так, у липні 1661 р. маєтності на Пслі: містечко Баранівка з селом Перевіз (нині — Баранівка та Вел.Перевіз Шишацького р-ну Полтавської обл.), а також село Портанка були надані «шляхетному» Івану Рудницькому[12]; містечко Балаклея — «уродзоним» Базилю (Василю?) та Андрію Глошинським[13]; село Борки –свіжонобілітованому[14] Федорові Колачинському[15]. Близько того часу привілей на «хутір на Пслі» був наданий керівникові козацького посольства до короля С.Голуховському[16]. Тоді саме (4 червня 1659 р.) привілей короля Яна-Казимира визнав «‘шляхетними» і 10 кременчужан[17].
Однак, шляхетська дрібнота зазвичай не здатна була реалізувати свої майнові права саме «яко шляхтичі» та часто спокушалася іншою формою легітимації, а саме службою Війську Запорізькому, поповнюючи ряди козацької старшини[18]. Без магнатського «даху» шляхта на Задніпров’ї лишалася недієздатною як соціальна група та провідницька верства.
Та навіть покозачена шляхта на Кременчуччині була рідкістю[19]. Відомо, що у найближчих до Кременчука Миргородському і Полтавському полках у 1654 р. шляхтичів не значиться зовсім (за даними присяги на вірність московському царю).
Серед маєтностей Миргородського полку в 1657 р. вказано лише два приватновласницькі, що складало 2,15% від загалом існуючих[20]. Козаки, які складали від 50% до понад 80% населення, стали безроздільними володарями краю. Козацький характер краю не раз визнавав навіть уряд Речі Посполитої, у пошуках компромісу з Військом Запорізьким незмінно відносячи ці території до зони, яку він погоджувався лишити під козацьким контролем[21].
У підсумку, завважу, що проект Кременчуцького староства став фактично першим в «адміністративній кар’єрі» Кременчука як регіональної «столиці», себто центру, значення якого виходило за межі території заселеної та освоєної власне кременчужанами. Можна припускати, що «старостинський» статус міста враховували й козацькі гетьмани, створюючи окремий Кременчуцький полк (існував у 1661-1666 pp.). Вірогідно також, що річпосполитські «спомини» зіграли певну роль і у наступному піднесенні значення Кременчука в регіоні, що розпочалося вже у середині XVIII ст.
_____________

1. У козацькому реєстрі 1649 р. в осавульському курені Чигиринського полку бачимо Феська Киселя, у Смілянській (Сміловській) сотні — Каленика Киселя та ще трьох Киселенків у Воронівській (Іван) та Оловятинській (Іван. Тимко) сотнях. У XVIII cm. у Кременчуці фіксується козацький рід Киселів (один з них був місцевим сотенним писарем), існувала і невелика річечка Кисіль — притока Дніпра трохи вище Тясмина та ще якісь «for. (форпост?) Kisielew» уже на лівому березі Дніпра, поруч з Максимівкою (див. мапу кордону між Російською імперією та Річчю Посполитою 1784 p.: AGAD. — Zbory Kartograficzny. — №510-1, ark.2). He виключено, що тут ми маємо представників якихось молодших ліній магнатського роду Киселів або принаймні пам ‘ять про «гучне ім ‘я » у місцевому «прізвищевому фонді» (такого роду приклади не поодинокі).
2. Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т.Х. — К., 1998. – С.128-129.
3. Там само. — С.193. «Сбирати хліб» Ю.Немиричу було дозволено як з його безсумнівних колишніх маєтностей Кобеляк, Біликів та Санжарова, так і колись спірних Кременчука, Кишеньок та Переволочни. У планах українського аристократа було просити затвердження своїх власницьких прав на ці маєтки у російського царя (див.; Акти ЮЗР. — Т. VII. — С.204,209,213-214, а також: Там само. Т. 6. — С. 109; Т. 15 — С.32,44).
4. Грушевський М.С. Вказ. пращ. — Т.ІХ-2. — К, 1997. — С.1094. Датування офіційного виокремлення Кременчуцького староства тоді лишається неясним. Утравні 1655 р. ще говорять про «староство Черкаське та Кременчук з приналежностями».
5. Принагідно зауважу, що Крилів з виокремленням «на булаву» козацьких гетьманів Чигиринського староства з старого Корсунського, намагалися утримати під юрисдикцією Корсуня
6. Polski Slownik Biograficzny. — T.XXVIII/1. — Wroduw-Warszawa-Krakow, 1984. -S.1 22.
7. Polski Slownik Biograficzny. — Т.ХI. — Wroclaw-Warszawa-Krakow, 1964-5. — S.63-66.
8. Boniecki A. Herbarz Polski. — Warszawa, 1905. – Т.VIII. S.310.
9. Metryka Koronna. — Ks.376. — S. 1b.
10. Boniecki A. Herbarz Polski. — Warszawa, 1907. — T.XIV — Zeszyt III. — S.86. Цікаво, що цей Єжі-Юрій був сином Барбари, дочки і спадкоємниці іншого добре нам знаного Єжі-Юрія — Немирича. Таким чином, обидві лінії шляхетських претендентів на Кременчуччину в особі останнього кременчуцького старости таки примирилися.
11.Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси з історії козацьких полків. — К., 2002. — С. 70.
12. Пам ‘ятки історії Східної Європи: Джерела XV-XVII cm. — Т. V. Руська (Волинська) метрика. Книга за 1652-1673 pp. — С.238-240. З представниками цього роду ми стикнемось ще згодом, коли мовитиме про XVIII cm.
13. Там само. — С. 240-241.
14. Там само. — С. 257-260.
15. Там само. — С.247-248.
16. Савчук Н.О. Українська держава за гетьманування Ю.Хмельницького (1659 — поч. 1663 pp.). — Кам’янець-Подіпьський, 2001. – C.60.
17. Archiwum Giowne Akt Dawnych w Warszawe. — Zespoty miejskie. — Dokumentpergamentawy №7154.
18. 3 трьох перерахованих вище державців земель на Пслі у Війську Запорізькому служили двоє — Рудницький і Колчинський, про Глошинських же не маємо докладніших відомостей. Найвірогідніше це В. і А.Глосінські, щойно нобштовані козацькі старшини (див.: Савчук Н.О Українська держава за гетьманування Ю.Хмельницького… — С.62). Варто нагадати і про хрестоматійний випадок з шляхтичами надвірної корогви Я.Вишневецького, яким останній за заповітом приділив частки своїх розлогих маєтностей на Лівобережжі з метою «матеріального зацікавлення » антикозацької боротьби, але більшість з обдарованих ветеранів надали згодом перевагу «натуралізації» у лавах козацької старшини (напевно найвідомішим серед екс-клієнтів Я.Вишневецького був П.Апостол). Нижче буде згадано і про «скозачіння» шляхетних Хандогіїв, родом з-під Бродів на Львівщині, з яких почнеться один примітний кременчуцький козацько-старшинській рід.
19. За реєстром 1649 р. питома вага шляхти в Чигиринському полку 2,7% (88 з 3222 козаків). Загалом по Війську Запорізькому цей показник був 3.3% (див.: Кривошея Е. Генеалогія українського козацтва… — С. 132).
20. Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. — К., 1998. — С.427.
21. Див., наприклад. Патент цілому Війську Запорізькому від короля та цілої Речі Посполитої від 28. VII.1661 p.: Пам’ятки історії Східної Європи: Джерела XV-XVII cm. — Т. V. Руська (Волинська) метрика. Книга за 1652-1673 pp. — С.265-267. На рубежі 1682-1683 pp. «прелестні» листи польського короля прямо казали, що нічого побоюватись повернення старих панів на Лівобережжя, їх ж бо вже немає серед живих, а які лишились молоді, то Задніпров’я не знають. До того ж, нагадувалось у цих листах, тут усі маєтності державні, вони лише ходили в помістях, і держава попередніх поміщиків уже не дасть (див.: Соловьев CM. Сочинения. — Kн.VlI -T.14.-C.356).

Автор: Вирський Дмитро Станіславович

Поделитесь в социальных сетях прямо сейчас:
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on VK
VK
Share on Google+
Google+
Flattr the author
Flattr
Share on LinkedIn
Linkedin
Share on Reddit
Reddit
Share on StumbleUpon
StumbleUpon