Кременчуцький спортивний рух, з руїн та пеплу відроджений

«Нам стадіони і спортзали

дарує Батьківщина,

Щоб ми здоровими зростали –

героїв юна зміна»

(вірш 1948 р.)

Друга світова війна ураганом пройшла мирними землями України, забираючи найдорожче, що було у людей, та залишаючи після себе лише купи попелу та порожнечу. Вона позбавила людей спокою та радощів, забрала життя мільйонів українців, спустошила українську землю. Війна негативним чином позначилася на всій інфраструктурі нашого міста, в тому числі на кременчуцькому спорті. Були зруйновані стадіони, майданчики, інші спортивні споруди. На час війни спортивний рух було призупинено. Протримався до останнього футбол, який залишався головним видом спорту.

капітан збірної волейбольної команди Кременчука «Спартак» Олександр Мусійович Раскін Всі сили були направлені на захист держави та на перемогу над фашизмом. Багато спортсменів вирушили на фронт, у партизанські загони, пішли у підпілля. Спортсмени Кременчука одними з перших пішли добровольцями на фронт. Так, на початку війни капітан збірної волейбольної команди Кременчука «Спартак» Олександр Мусійович Раскін (на фото) пішов на фронт.

Молодший лейтенант, командир взводу Управління артилерійської батареї 138 гвардійського полку відстоював Сталінград. З боями дійшов до Прибалтики. А там, 25 січня 1944 року, в районі міста Невель був тяжко поранений. Осколок фашистського снаряду, що розірвався в зоні батареї, потрапив йому в голову. Втратив свідомість. Опритомнів у госпіталі в місті Бежевськ. Перевезли в Москву. Після одужання направили у війська МВС. [1, с.3]

Друга світова війна з особливою силою підтвердила величезне значення всебічної фізичної підготовки для зміцнення бойових якостей армії. Загартованість, витривалість, готовність, дисциплінованість, високі морально-вольові якості, які проявила молодь в дні суворих випробувань, – це є саме ті якості, які фізкультурний рух допоміг зміцнити [2, с.1].

Після звільнення України від німецько-фашистських загарбників почалося інтенсивне відновлення народного господарства. Баладою  подвигу ми називаємо зараз працю людей в повоєнні роки. Величезних збитків від воєнних дій та окупації було завдано господарству міста. На місці квітучого зеленого Кременчука залишилися руїни та згарища  [3, с.10].

Міська Дума,зруйнована фашистами 1943р.Понівечений, виснажений, змучений, але нескорений! Мешканці міста виходили із підвалів, із зруйнованих будинків на вулиці міста зустрічати своїх визволителів. Власне міста вже не існувало. Воно було спалене, висаджене в повітря, лежало в руїнах і згарищах. Від невеликого, але колись такого красивого міста залишились лише купи каміння, бетону, перекрученого заліза. Необхідно було негайно відроджувати життя міста у прифронтових умовах.. Місцева влада звернулася до населення міста з закликом: «Усім на відбудову міста!». На відродження Кременчука уряд виділив 570 мільйонів крб. [3, с.10].

В перші роки після звільнення міста мало що вдалося зробити – адже тривала війна, і всі сили й кошти йшли перш за все на фронт. Лише після закінчення Другої світової війни, коли стали повертатись люди з евакуації та фронту, по-справжньому почав відроджуватися Кременчук. Звільнялися від цегляних завалів вулиці, поступово відновлювалися будинки, промислові підприємства та комунальні служби. Паралельно з цим, незважаючи на післявоєнні перешкоди, керівництво міста не залишало поза увагою як культурну, так й спортивно-оздоровчу сферу.

Після війни у спортивного руху відкрилося «друге дихання». Фізична культура і спорт все більше зміцнювали свої позиції. Вже у 1943 році відновив свою роботу Республіканський комітет з фізичної культури і спорту, а в 1944 р. було створено Державний інститут фізичної культури України та технікуми фізичної культури, де навчалися майбутні кращі тренери країни. Активізували свою діяльність спортивні товариства. Відновилися спартакіади та міжнародні змагання. В грудні 1946 року президент МОК у своєму зверненні до спортсменів зазначив: «Молодь світу зустрічається знову, щоб помірятися силами у дружній боротьбі. Сьогодні необхідність в цьому відчувається більше, ніж будь коли». У 1945р. в Кременчуці був створений Міський спорткомітет при виконкомі. В цей період з’являється перший спортивний клуб, спортивні школи. Спорт поступово стає масовим рухом, але, в основному, локалізується і розвивається на промислових підприємствах, де влаштовуються спартакіади [4, c.50-56]. Найкращими фізкультурниками на той час були, як правило, передовики стахановської праці на фабриках, заводах, залізницях міста.

Славними трудовими справами і спортивною майстерністю завоювали загальну пошану фізкультурники Станіслав Романовський – токар інструментального цеху Крюківського цеху Крюківського вагонобудівного заводу, Василь Бойко, Степан Кравцов – службовці того ж заводу [5, с.2].

Відновлювалися зруйновані під час війни спортивні споруди. Так, наприклад, стадіон заводу шляхових машин ім. Сталіна «Динамо» під час фашистської окупації був цілком зруйнований, залишилося лише занедбане футбольне поле, навіть без огорожі. Для швидшого його відновлення люди виходили в позаробочий час. Власними силами на місці сучасних трибун побудували два волейбольних та два городкових майданчика, а посередині футбольне поле. Було споруджено дерев’яне приміщення для працівників стадіону та комора. Наприкінці 1940-х стадіон «Дніпро» огородили дошками. [6].

Щодо стадіону у Крюкові, який був збудований на початку 1920-х років між  багатоквартирним будинком №101 та  парком при клубі ім. Котлова, то його спіткала така ж доля, як і всі споруди міста під час війни. Наполегливими зусиллями крюків`ян стадіон був побудований майже заново: із закритим спортивним залом, біговими доріжками, тенісним кортом, футбольним полем та ігровими майданчиками [7, c.208]. Споруджували їх заводчани переважно власними силами. Проводили масові недільники з упорядкування території майбутнього стадіону, висаджували сотні дерев з метою його озеленення. Відкриття стадіону стало значною подією не тільки для крюків`ян, але й в масштабі міста та області.

Центральный вход стадион КВСЗ Крюков КрменчугЗа проектом архітектора Ткаченка було зведено будинок фізкультури із залом у 400 кв.м. Навколо залу були розміщені тренерська, лікарський кабінет, роздягальня, душова та ін. [8, с.2]. Красиво був оформлений фасад цієї будівлі ліпними прикрасами на спортивні теми та рослинним орнаментом [3, c.27].

У місті знову загомоніли оновлені стадіони. Почали проводитися різноманітні спортивні змагання: від шахово-шашкових турнірів до футбольних матчів. Вже у 1946 році кременчуцькі легкоатлети здобули командну першість на обласних змаганнях, багато спортсменів посіли перші місця в індивідуальній боротьбі легкоатлетів. Кращі майстри спорту захищали честь міста, фізкультурну честь області на республіканських змаганнях на стадіонах Києва. Було присвоєно звання чемпіонів області в окремих видах спорту Мохун, Борисовій, Чернявському та ін.. [9, с.2].

На провідних підприємствах Кременчука в цей час створюються свої футбольні команди. В 1947 році на заводі «Шляхмаш» з`явилася команда «Рот-Фронт», яка вже на початку 50-х років успішно виступала на міських та обласних міжкомандних зустрічах.

Футбольная команда Дормаша 1947 год. Фото из архива завода

При Крюківському вагонзаводі відновлює свою діяльність футбольна команда «Дзержинець». В перші післявоєнні десятиріччя захоплення футболом мало характер епідемії. В дні матчів найулюбленішої команди все чоловіче населення міста відправлялося на стадіони. А жіноча половина могла рахувати забиті голи, не виходячи з дому, тому що крики вболівальників в момент забивання м’яча у ворота були чутні далеко за межами поля [7, c.209].

Все більш різноманітною  ставала робота фізкультурно-спортивних секцій колективу фізкультури «Крюківський вагонзавод» товариства «Дзержинець», все більш масовими ставали форми фізичного виховання молоді. В післявоєнні роки ДСТ «Дзержинець» було чемпіоном міста в багатьох видах спорту [10, c.4].

На зелений килим заводського стадіону «Дзержинець» виходили щодня футболісти і легкоатлети, велосипедисти і штангісти. Секцією загальної фізичної підготовки керував досвідчений інструктор, демобілізований з армії Семен Хомич Харченко – брат відомого у місті підпільника «Лейтенанта Дніпрова». Він переніс армійську дисципліну і почуття вольового напруження в досягненні мети у свою улюблену спортивну роботу. За короткий час було виховано багато молодих фізкультурників, серед яких слюсарі Сопільняк і Ревва, Ковальова і багато ін., які оволоділи майстерністю їзди на веломашинах. Велосекція придбала 20 машин, на яких тренувалися понад 100 велосипедистів секції [11, с.2].

В час післявоєнної відбудови кращою спортсменкою в спортивному товаристві «Дзержинець» вважалася лаборант Кременчуцького вагонобудівного заводу Ніна Бондарєва – легкоатлетка та велогонщиця. У 1947 році в Ленінграді відбувалися всесоюзні змагання з велогонок на першість добровільного спортивного товариства «Дзержинець», в якому вона посіла третє місце.

Секретар комсомольської організації інструментального цеху слюсар Василь Костенко вважався «первой перчаткой» спортивного товариства. Боксер-розрядник не раз виступав на рингах обласних і республіканських змагань. За зимовий сезон Вася сам загартувався і підготовив 9 молодих боксерів [11, с.2].

На футбольному полі щодня проводилися тренування. Конструктор відділу енергетики Олександр Донченко був тренером, кращий стахановець, інструментальник Іван Кожем`яка, – кращим гравцем, який у швидкому темпі проводив гру [12, с.2]. Казначеєв, Бойко, Румянцев – всі вони стали улюбленцями крюків`ян «вболівальників» футболу. Переможець міських футбольних змагань команда «Дзержинець» здобула не одну перемогу в зустрічах з командами ряду міст області та республіки, і в 1948 році вийшла на перше місце в області. Тринадцять футболістів команди «Дзержинець» були удостоєні високої спортивної честі — їм було присвоєно звання футболістів 2-го розряду [11, с.2].

В цей час широко розгорнула роботу і секція важкоатлетів, якою керував Чернишов В.А. День у день удосконалюючи свої показники, штангісти заводу завойовували першість в змаганні по місту, першість в триборстві команд області і, захищаючи спортивну честь Полтавської області, в 1947 році посіли четверте командне місце на республіканських змаганнях штангістів у Києві [11, с.2].

В 1948 році команда Кременчука посіла друге місце на обласних шахово-шашкових змаганнях. Особисту першість по шахах серед жінок зайняла вчителька РУ-9 – Легка. По шашках перше місце зайняла робітниця Крюківської пекарні – Гальперіна [13, с.2].

Вже через три роки після закінчення Другої світової спортивний рух набув широкого розмаху. Футбол, легка та важка атлетика, гребля, шахово-шашковий та велосипедний спорт і навіть фехтування поширилися серед кременчужан. Але місто взимку не мало ковзанки.  Міський комітет та спортивні товариства  не підготували лижно-спортивної бази. Місто було не готове до зимового спортивного сезону 1948 року. Опублікована в республіканській пресі постанова ЦК КП(б)У і Ради Міністрів УРСР «Про підготовку і проведення зимового спортивного сезону 1948-49 року» поставила перед усіма спортивними товариствами і колективами завдання – організувати зимову фізкультурну підготовку легкоатлетів, гімнастів, гирьовиків, спортивні ігри, тощо [14, с.2]. З цього часу розпочався розвиток зимових видів спорту в Кременчуці. І вже в 1949 році на обласних змаганнях в першості з російського хокею в Полтаві серед 7 кращих хокейних команд-учасниць області брали участь 2 команди кременчуцьких хокеїстів – спортивних товариств «Трудрезерви» і «Дзержинець». Команда «Трудрезервів» виграла всі зустрічі і, таким чином, посіла перше місце [15, с.2].

До 1948р. в Україні був досягнутий довоєнний рівень за всіма основними показниками розвитку фізичної культури і спорту вищих досягнень. Надалі спостерігалися стабільно високі досягнення кременчуцьких спортсменів. В місті було створено і обладнано три стадіони з футбольними полями, майданчиками для волейболу, баскетболу, ручного м’яча, городків тощо.

Спортивне керівництво країни поставило перед фізкультурними організаціями бойове завдання — в найкоротший строк звільнитися від недоліків в організації масової спортивної роботи і піднести на вищий рівень майстерність фізкультурників. Виконуючи ці рішення, кременчуцькі фізкультурні організації розпочали активну роботу, направлену на підготовку суддів, громадських інструкторів, розрядників в усіх видах спорту, на створення нових спортивних споруд і ще ширше залучення молоді до занять фізичною культурою і спортом [16, с.2].

Спортивні колективи стали ініціаторами створення спортивних баз і майданчиків, в результаті чого на різних підприємствах і в школах міста було улаштовано 12 гімнастичних, 45 волейбольних і 8 баскетбольних майданчиків. В 1949 році зроблено також багато з обладнання міського стадіону і стадіонів добровільних спортивних товариств «Локомотив» і «Дзержинець» [17, с.2]. В 1949 році спортивне товариство «Локомотив» методом народної будови, у якій взяли участь тисячі робітників підприємств залізничного вузла, упорядкувало спортивну базу з футбольним полем та побудувало спортивні майданчики. В  усіх наших школах і в технікумах, ремісничих училищах і школах фабрично-заводського навчання були створені спортивні майданчики [18]. В День фізкультурника молодь міста одержала упорядкований водний басейн на Дніпрі [19, с.2].

Керівництво міського Добровільного спортивного товариства «Спартак» виходить з клопотанням до міськвиконкому про передачу йому стадіону заводу «Шляхмаш», що й було здійснено на початку 1950-х років. Після чого було змінено назву стадіону «Динамо» на «Спартак» [18].

В рядах кращих спортсменів міста – відмінників фізичної підготовки, які систематично відстоювали спортивну честь міста І.Розломенко, В.Авраменко, А.Борисова, А.Раскіна, С.Стельник, М.Бабич, І.Вітряк, Ю.Морозов, Л.Скапіна, жіноча волейбольна команда спортивного товариства «Спартак», футбольні команди спортивних товарист «Дзержинець» і «Спартак», волейбольна команда залізничного технікуму і юнацька команда футболістів – учнів ремісничого училища №2.

Кращі інструктори і викладачі фізкультури С.Харченко, М.Ловков, Ф.Якубович, Ф.Никитченко та ін. проводили велику спортивно-навчальну роботу та виховали нових талановитих спортсменів [19, с.2].

Станом на 1949 рік кількість колективів фізкультури в Кременчуці зросла до 28, чисельність фізкультурників  — на 1260 чоловік. В різних фізкультурних змаганнях по місту взяло участь 10638 чоловік молоді. Значних успіхів домоглися фізкультурні колективи залізничного технікуму, РУ-9, заводу шляхових машин ім. Сталіна, добровільних спортивних товариств «Спартак», «Дзержинець», які за літній спортивний сезон провели ряд змагань з окремих видів спорту. В цьому ж році були організовані фізкультурні колективи  на електростанції, мостозаводі, які успішно виступали на змаганнях, а новий колектив фізкультури деревообробного комбінату, виступаючи вперше на республіканських змаганнях з легкої атлетики, зайняв перше місце і одержав приз і грамоту Міністерства деревообробної промисловості УРСР [17, с.2]. .

Розвиток масової фізкультурної роботи сприяв також і підвищенню майстерності наших спортсменів. За літній спортивний сезон 1949 року по місту було встановлено 35 нових рекордів і 35 чоловік одержали звання чемпіона області з різних видів спорту. В добровільних товариствах «Дзержинець», «Спартак», в залізничному технікумі, на заводі шляхових машин ім. Сталіна, РУ-6 і ін. були укомплектовані лижні і хокейні команди [17, с.2].

У розпорядженні наших спортивних товариств і фізкультурних колективів на той час була достатня кількість стадіонів, водних басейнів, спортивних майданчиків, велотреків, гімнастичних залів. Навіть те, що зроблено за післявоєнні роки у нашому місті – створення міського і крюківського стадіонів, організація і устаткування спортивних залів в навчальних закладах, річкова навчальна станція, відродження у короткий час зимових видів спорту – все це є підтвердженням величезної уваги до розвитку фізичної культури в нашому місті і великої роботи кременчужан, закоханих у спорт,  задля відбудови мирного життя і зміцнення сили та здоров’я.

Таким чином у досить короткий термін напруженими і відповідальними зусиллями було досягнуто значних успіхів у відродженні та розвитку кременчуцького спортивного руху після Другої світової війни.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Юдін А. Будинок на перехресті // Кремінь. – 1998. – №9(14940) . – С.3
  2. Всесоюзний день фізкультурника // Робітник Кременчуччини.- 1946. – №84 (7161). – С.1.
  3. Архів КрКМ. – Ф.2 – спр. 09-02. – С.10
  4. Спортивний літопис Полтавщини: сторінки історії, славетні імена. / Матеріали 1 науково-практичної конференції 23 березня 2007р. Збірник наукових статей. За ред. В.Павлова. –  Полтава, 2007. – С.50-56
  5. Топоровський Б. На першість міста по футболу// Робітник Кременчуччини. – 1946. – № 90 (7167). – С.2
  6. Архів КрКМ. – Ф.1 – спр. 249 Воспоминания Медведева Игоря Федоровича.
  7. Лушакова А.Н. Євселевський Л.І. Улицами старого Кременчуга . – Видання друге, перероблене і доповнене. – «Кременчук», 2001. – 224 с.
  8. Кравцов С. Новий палац фізкультури//Робітник Кременчуччини.– 1950. – № 140 (7830). – С.2
  9. Кравцов С. На зеленому килимі стадіону// Робітник Кременчуччини. – 1947. – № 65 (7291). – С.2
  10. Обласні змагання по штанзі// Робітник Кременчуччини. – 1948р. – № 62 (7444 ). – С.2
  11. Переможці обласного шахово-шашкового турніру// Робітник Кременчуччини.– 1948. – №85 (7467). – С.2
  12. Спортивній зимі – бойову зустріч!//Робітник Кременчуччини. – 1948р. – №123 (7506). – С.2
  13. Кременчуцькі хокеїсти-чемпіони області// Робітник Кременчуччини. – 1949. – №20 (7556). – С.2
  14. Фізкультурники міста в літньому спортивному сезоні// Робітник Кременчуччини.-1949р. –  №60 (7596). – С.2
  15. Топоровський Б. Зразково підготувалися до зимового спортивного сезону// Робітник Кременчуччини. – 1949. – 137(7673). – С.2
  16. Близнюк Г.О. Історія стадіону ВАТ «Кредмаш» / Збірник матеріалів регіональної  научно — практической конференции /Редкол. :А.М. Лушакова (відп. ред.) та ін. – Кременчук: ПП Щербатих, 2010. – С.132-133
  17. Топоровський Б. До нових високих досягнень// Робітник Кременчуччини. – 1949. – №85 (7621).-С.2
  1. Топоровський Б. Фізкультурники Кременчука в боротьбі за спортивну першість // Робітник Кременчуччини. – 1946. – № 90 (7167). – С.2
  2. Кравцов С. Велокрос дзержинців // Робітник Кременчуччини. – 1947. – № 96 (7322). – С.4