ЛЕВ ЄВСЕЛЕВСЬКИЙ – історик, краєзнавець, друг музею

ЛЕВ ЄВСЕЛЕВСЬКИЙ – історик, краєзнавець, друг музею

ЛЕВ ЄВСЕЛЕВСЬКИЙ – історик, краєзнавець, друг музею
(до 90-річчя від дня народження)

Кременчужанам добре відоме ім’я одного з видатних вчених та громадських діячів Кременчука, доктора історичних наук, професора Лева Ісааковича Євселевського, чия наукова спадщина складає близько 500 праць. 2 січня 2018 року йому виповнилося б 90 років.

Народився Лев Ісаакович у Кременчуці 2 січня 1928 року в сім’ї службовця. До червня 1941 року навчався в середній школі № 9. У воєнні роки працював в Узбекистані у колгоспі, потім на заводі. В Самарканді поховав маму та бабусю. Коли по радіо передали повідомлення про звільнення Кременчука, він плакав від радості. В червні 1944 року отримав виклик у зруйнований, але такий рідний Кременчук. Закінчив вечірню школу, Полтавський педінститут.
Про перші роки його роботи викладачем історії в медичному училищі згадувала Валентина Тимофіївна Федько: «В 1954 році в педколективі Лева Ісааковича зустріли доброзичливо: припали до душі його ерудиція, уміння спілкуватися, природжений гумор. Його лекції були змістовними, цікавими, а як класний керівник Лев Ісаакович став справжнім товаришем, наставником молоді». Тоді ж захопився краєзнавством. Досліджував історію антифашистського підпілля на Кременчуччині. У 1965 році вийшов його перший краєзнавчий нарис про Кременчук. А вже 1966 року – публіцистичний нарис «Чуєш, Дніпре!» про антифашистське підпілля у співавторстві з П.М.Пустовітом та Г.С.Барвінком. За цю книгу її авторам була присуджена обласна комсомольська премія імені Петра Артеменка.
Особливу роль зіграв Л.І.Євселевський у відродженні Кременчуцького краєзнавчого музею, був активним членом оргкомітету з його створення. У музеї зберігаються свідоцтва Євселевського – члена оргкомітету, копії листів до Міністерства культури, центральних музеїв країни з проханням надати допомогу у вирішенні питань, пов’язаних з підготовкою до відкриття музею. В подальшому Лев Ісаакович тісно співпрацював з краєзнавчим музеєм, ділився матеріалами з власної колекції періоду Другої світової війни, а з часом став Почесним членом музею.
В 1970 році йому був присвоєний науковий ступінь кандидата історичних наук. У цьому ж році Лев Ісаакович перейшов працювати в Кременчуцьку філію Харківського політехнічного інституту (зараз Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського). З ініціативи Л.І.Євселевського або при його безпосередній участі були підготовлені монографії з історії вагонобудівного заводу, заводу дорожніх машин, нафтопереробного та автомобільного заводів.
Темою докторської дисертації, яку він захистив 1989 року, була «Історія фабрик і заводів України. Історіографія проблеми». Цьому питанню він присвятив близько 50 книг та довідкових матеріалів з краєзнавства. У листопаді 1991 року Євселевському присвоєно звання професора. 1995 року було видано його історичний нарис «Кременчуччина з давніх часів до XIX століття».
Одним з перших серед істориків України Лев Євселевський звернувся до аналізу причин і наслідків масових репресій в епоху тоталітаризму. У 1989 році він ініціював створення місцевого відділення Всеукраїнського історико-просвітницького товариства «Меморіал», відкриття пам’ятного знаку Жертвам сталінських репресій.
Плідною була праця Євселевського у підготовці таких збірок біографічних нарисів, як «Реабілітовані історією», «Репресоване краєзнавство», «Долі людські»; повісті «Оскарженню не підлягає» про долю Покамєстова О.О. — головного інженера вагонобудівного заводу; нарису про Сербіченка О.К., відомого державного діяча, першого голову Кременчуцького губвиконкому; серії брошур «Історія Кременчуччини у біографічних нарисах» та ін. За вагомий особистий внесок у розвиток краєзнавства Леву Ісааковичу Євселевському присвоєно звання «Заслужений працівник культури України».
Тісна співпраця в роботі «Меморіалу» дала змогу нам поближче познайомитися, а потім і подружитися з Левом Ісааковичем. Спілкувалися з ним майже до останнього дня його життя. Темі репресій він присвятив багато років і завдяки йому в краєзнавчому музеї зберігаються оригінали та ксерокопії документів, фотографії безвинно постраждалих кременчужан.
Сьогодні дізнатися про долю репресованого значно простіше. Багато матеріалів викладено в Інтернеті. Можна зробити запит до архіву відповідного управління СБУ, можна навіть ознайомитися зі справою, отримати фотографії чи особисті документи, що там збереглися. А тоді, на початку 1990-х років, це було набагато складніше.
Тож, коли в газетах з’явилися перші списки реабілітованих, до «Меморіалу» та до краєзнавчого музею масово почали звертатися кременчужани, в сім’ях яких були репресовані рідні, про чию долю вони не знали десятиліттями. І кожному з них хотілося підтвердження того, що їхні близькі – чесні люди. Пошуки часто тривали тижні, місяці. Надсилалися запити не лише в Полтаву, а й Магадан, Кемерово, Москву, Ленінград, Петрозаводськ, Красноярськ… І доводилося чекати, поки не надходила відповідь. На жаль, переважно, що людини давно немає в живих. Але кожен з цих запитів свідчив про одне: ми займалися долею людини, особистості, а не «гвинтиком» у своєрідному державному механізмі. За життя ця особистість була, можливо, й не дуже помітною. Але вона потрібна була своїй сім’ї, друзям, сусідам. Несправедливість історії руками держави знищила її.
Вивчення раніше наглухо закритих архівів КДБ, зустрічі з членами родин репресованих та з тими, хто вижив і повернувся з таборів, їх розповіді та сльози, пропущені через власну душу, закінчилися тим, що одного вечора з архіву КДБ у Києві Л.Євселевського із сердечним нападом відвезли в кардіологічну клініку; потім стався перший інфаркт. Та й після цього він продовжував роботу з вивчення цих справ.
Навіть із Сан-Франциско, куди він поїхав до дочки, Лев Ісаакович продовжував підтримувати зв’язки з науковцями Кременчука, надсилав свої статті на науково-практичні конференції з краєзнавства, публікувався в місцевих газетах, вивчав історію міста.
До останніх днів свого життя він цікавився справами музею, давав поради щодо створення нової експозиції, ділився своїм баченням ролі музею в навчанні і, особливо, вихованні молодого покоління кременчужан. Ці поради знайшли своє відображення в планах побудови нової експозиції.
Дізнавшись, що старший науковий співробітник музею Л.В.Гришко готує до друку книгу про репресованих кременчужан, рідні Л.Євселевського надіслали матеріали із його архіву. Отже, хоча Лева Ісааковича немає серед живих, та він продовжує допомагати і підтримувати нас у цій роботі.
Не забуваймо наших земляків, шановні кременчужани! І, весело зустрівши Новий рік, давайте пом’янемо добрим словом одного з лицарів історії рідного міста – Лева Ісааковича Євселевського.
А під новорічною аркою біля головної ялинки Кременчука загадаємо бажання: щоб у рік 90-ліття нарешті була встановлена меморіальна дошка на його честь!

Фото 1 — зі статті Аліси Євселевської

Ст. науковий співробітник
Н.М.Юшко

Поделитесь в социальных сетях прямо сейчас:
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on VK
VK
Flattr the author
Flattr
Share on LinkedIn
Linkedin
Share on Reddit
Reddit
Share on StumbleUpon
StumbleUpon