МАЛОВІДОМІ СТОРІНКИ ГІТЛЕРІВСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ НОВОГЕОРГІЇВЩИНИ (СЕРПЕНЬ 1941 – ГРУДЕНЬ 1943)

ВСТУП
Протягом кількох десятиріч після закінчення Великої Вітчизняної війни її тематика складала велику частку серед книг, збірників, мемуарів, газетних статей, присвячених історії Української РСР, Кіровоградщини і Світловодщини. Дослідження усіх обставин військової доби на Україні не завершено й сьогодні, чому, зокрема, заважала утаємниченість архівів того часу.

Тож сьогодні Кіровоградщина й не має нових ґрунтовних досліджень про 1939 – 1945 рр., які б мали на меті висвітлення усіх «білих плям» під час переходу господарств на потреби оборони, захисту краю, евакуації, різних сторін життя населення на окупованій території. Саме ці обставини і спонукали автора приступити до написання роботи, що наразі пропонується увазі читачів.
АНАЛІЗ ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ
Єдиним вірогідним джерелом інформації про громадські та економічні процеси на Новогеоргіївщині під час гітлерівської окупації лишаються фонди Державного архіву Кіровоградської області. Зокрема, мова йде про документацію Новогеоргіївської районової управи, створеної за ініціативи німецького командування взимку 1941 – 1942 років.
МЕТА РОБОТИ
Метою даної розвідки є визначення провідних тенденцій в усіх царинах життя населення Новогеоргіївщини протягом гітлерівського окупаційного періоду (7 серпня 1941р.– 10 грудня 1943р.); введення у науковий обіг нових документів, що раніше не друкувалися; привернення уваги громадськості міста та району до проблеми маловивченості історії краю першої половини ХХ-го століття.
МАТЕРІАЛ І РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ
Перші місяці перебування непроханих гостей запам’яталися краянам безсоромним відбиранням харчів. Спогади свідка окупації, жителя с. Павлиш Ф. Лимонченка, змальовують типову для тих днів картину: 
«Німецькі солдати-фронтовики забирали курей, сало, молоко, яйця і все, що можна було з’їсти, випити або покласти у солдатський ранець. Тилові війська забирали все те, що не змогли забрати фронтовики, а саме худобу, хліб, сіно, овочі, фрукти, одяг, взуття тощо. Навіть паркани знімали для огорожі табору військовополонених»[1]. Фактично весь колгоспний врожай 1941–го року, привласнений селянами за потурання районного комуністичного керівництва, було відібрано гітлерівцями. Саме ця обставина спричинила голодну зиму 1941/42 років. Чимала заслуга в успішному проведенні «продрозкладки на нацистський штиб» належала кільком місцевим лакизам, які хлібом-сіллю зустрічали запилених вуличною курявою ворожих мотоциклістів. До того ж, саме намагання цих людей за будь-яку ціну вислужитися перед завойовниками призвело до загибелі колишніх працівників радянських установ. Результатом «чистки» стало поголовне винищення переважної більшості місцевих підпільних груп. Серед жертв терору були досить знані люди: голови колгоспів Андрій Мар’янов, Федот Менделенко, Пантелій Сироїжко; голова Калабароцької сільської ради Григорій Рябовол, секретар партійної організації артілі«Більшовик» Семен Холодінен, директор Глинської МТС В.Ф.Коруц та ін.[2]. Інколи розправи 
відбувалися на місцях, причому обов’язки катів виконували односельці убієнних (с.Талова Балка)[3]. На мітингах, санкціонованих командуванням 17-ої німецької армії, промовці у есесівській уніформі намагалися утовкмачити в свідомість слухачів такі нехитрі постулати:
1. Гітлер розподілить землю поміж селянами.
2. Гітлер відправив на Україну тисячу вагонів продовольства, мануфактури, взуття. З. Німцям не потрібні український хліб, м’ясо, масло, все це є у Німеччині[4]. Червоною ниткою через ці декларації проходила осторога про жорстокі кари у випадку посягання на  життя бодай одного німецького солдата (розстріл всіх чоловіків та спалення села)[5]. Очевидно, ця примітивна демагогія мала певний успіх. 3 відправленням регулярних військових частин  на схід протягом досить нетривалого часу було створено мережу органів адміністративно-господарчого  управління та охоронної служби. Укомплектування їх проходило за рахунок виключно жителів міста та  району. Територія колишньої Кіровоградської області УРСР ввійшла до складу генерального округу  «Миколаїв» – одного з шести адміністративно-окупаційних утворень, підпорядкованих особисто голові  рейхскомісаріату «Україна» Еріху Коху[6]. Новогеоргіївський район разом з Олександрійським, Знам’янським, Онуфріївським та Крюківським утворили Олександрійський гебіт на чолі з підполковником Ульмансом. Лише протягом терміну з 11 квітня по 13 червня 1942 року він завізував 52 постанови, що мали силу закону в останній інстанції. Про широчінь кругозору олександрійського «губернатора» свідчать назви директив: «Про дитячі садки», «Про податок на собак», «Про введення комендантської години», «Про хлорове вапно», «Про плетені кошики», «Про добування торфу», «Про постачання сіллю» і т.д.[7]. Безпосередній контроль за впровадженням в життя вказівок та розпоряджень гебітскомісара на теренах Новогеоргіївщини покладався на районову управу – допоміжний адміністративний орган, створений восени 1941 року. Сутність одного з перших завдань, що постали перед її членами, викладена у наступному документі :
«14-го ноября 1941 р. Районовому старості м. Новогеоргiївська
…Районовий староста і бургомістри (сільські старости) разом з своїми керуючими співробітниками
особисто відповідають за найскоріше переведення цих підприємств і також відповідають за охорону
зібраних матеріалів і палива від розкрадання їх мешканцями. Витрати на устаткування зимових
приміщень і на запаси палива повинні нести села (громади). Районовому старості треба дати пояснення
всім бургомістрам (старостам села) свого району і примусити їх, щоб крім районового центру також і
в останніх найбільших центрах району були устатковані на підставі вищезазначеної директиви зимові
приміщення для Німецьких військ…»[8].
Повноваження управи обмежувалися вирішенням поточних господарських питань, про що свідчать
протоколи засідань райуправи. Зокрема порядок денний засідання від 7 лютого 1942 року передбачав обговорення наступних проблем: підготовка до весняної посівної кампанії; робота шкіл району; боротьба з захворюваннями населення; приєднання Картамишівської 
сільуправи до Глинської сільуправи; організація фізіотерапічного кабінету при поліклініці;
збудування льодорізів тясминського мосту[9].
Ефективність управи як органа виконавчої влади була можлива лише за умови тісного взаємозв’язку з
33–ма сільськими управами – низовими адміністративними осередками, створеними за образом і подобою
радянських сільських рад. Постанови райуправи, складені на підставі поданих старостами актів, дають
змогу робити висновок про доволі одноманітний арсенал репресивних санкцій, які застосовувалися до
порушників трудової дисципліни та громадського спокою. Покарання являли собою виплату грошової пені
(наприклад, мешканки с. Калабарок В.Лисенко, Г.Овчаренко, Т.Михайлик були оштрафовані на сто
карбованців кожна за відмову від роботи без поважних причин;[10] жителька того ж села П.Лисенко
позбулася тієї ж суми за неявку по виклику до сільської управи у службових справах державного
значення[11]) або перебування на примусових роботах терміном до 2 тижнів (працівники гончарної
артілі Ф.Герасимов, Г.Сильверстов, Г.Петров за крадіжку сіна у с. Ревівка[12], мешканець с.
Захарівка Б.Діброва за відмову працювати та лайку нецензурними словами старости громадського двору
№ 55[13]). Не може не викликати мимовільної посмішки розгляд справи мешканця с.Пеньківка В.Гриника,
який був спійманий на гарячому під час крадіжки кавунів на громадському баштані. Злодій– невдаха
спересердя добряче відлупцював вартівника, за що й поплатився 150–ма карбованцями[14]. Проте,
близькість до владних кіл зовсім не гарантувала самим старостам недоторканості у разі зловживання
службовим становищем. Ось текст постанови № 123 Новогеоргіївськоі районової управи від 18.12.1942
року (подається з невеликими скороченнями): «Шеф Новогеоргіівського району, розглянувши матеріали
Захарівськоі Сельуправи від 15.12.42 р. на старосту громадського двору № 54 Хорленка, який
свавільно розпочав розорювати бувший Сельський клуб, зірвав поли, сцену і т.п., чим призвів до
збитків державне майно на 1200 карб., а тому
ПОСТАНОВИВ:
4. Попередити старосту Хорленка, що в разі він і надалі буде займатися руйнуванням сельського
клубу, то він буде притягнений до суворої відповідальності»[15].
А втім, грошові штрафи та примусова праця були квіточками у порівнянні з масовою конфіскацією
селянських корів, що відбулася влітку 1942–го. Згідно з розпорядженнями окупаційної адміністрації,
селяни мали здавати фіксовану кількість літрів молока на закупівельні пункти місцевого маслозаводу
за вкрай низькими цінами. Із зрозумілих причин подібні ґешефти зовсім не приваблювали населення, і
лише загроза штрафів змушувала йти на поступки. Сумні приклади у сусідніх селах (зокрема, у
Федірках, де за поданням старости Осадчого було оштрафовано 14 селян)[16] були непоодинокими. У
разі подальшого саботажу поставок розміри штрафів зростали вдвічі і становили 100 карбованців.
Напруга, що виникла, досягла апогею у серпні 1942 року. Поштовхом до «молочної драми» став наказ
гітлерівського артскоменданта Ф.Майєра про підвищення норм здачі молока до 350 літрів з кожної
корови протягом III квартала. Зрив плану автоматично призводив до дуже неприємної розмови з
гебітскомісаром. Тому зовсім не дивним вважається рішення шефа району Шевченка про примусове
вилучення корів із індивідуальних господарств у разі невиконання діючих норм. Протягом нетривалого
часу своїх годувальниць позбулася мешканці сіл Калантаєво (реквізовано 25 корів)[17], Мала
Андрусівка (24 корови)[18], Іванківці(20 корів)[19], Пеньківка (20 корів)[20], Янів (37 корів)[21],
Арсенівка (28 корів)[22], Ревівка (12 корів)[23] тощо. Драконівські заході, ініційовані
переляканими не на жарт чиновниками, далися взнаки – наприкінці означеного терміну від облікованих
6.211тис. корів було одержано аж 2 млн. 878 тис. 250 літрів молока[24], тобто на 32 % більше
запланованого. Зміни майже не зачепили колгоспної системи, що досі існувала, за винятком самої
назви. Звична абревіатура «колгосп» змінилася на більш нейтральне словосполучення
«громадський двір». Суттєвих змін зазнав принцип оплати згідно з трудоднями. На початку вересня 1941 року розрахунок проводився або зерном (1,8 кг., включаючи не більше як 100 гр. соняшникового насіння) або готівкою (1 крб.24 коп.)[25]. Розбудова громадськодвірської агросистеми 
сприяла встановленню чітких, менш демократичних тарифів. Починаючи з кінця січня 1942 року, за
16–годинний робочий день селяни отримувала 300 гр. зернових відходів[26]. За іншим джерелом,15
виходів на роботи коштували 7кг зерна[27]. З істинно німецькою пунктуальністю було встановлено
граничну місячну норму споживання хліба: 10 кг. зерна на дорослу людину, 5кг. на дитину менш ніж 14
років[28]. Продукти, зароблені або придбані внаслідок обміну понад встановлений мінімум, підлягали
безумовній здачі (на заготівельні пункти за готові гроші). Обсяг обов’язкових поставок на потреби
держави становив: від кожної корови в день не менше 1,5 л. (до серпня 1942 р.); від кожної курки –
несучки 40 яєць на рік (з індивідуальних господарств); 70 яєць на рік (з птахоферм)[29].
За бажанням селян, розрахунок, окрім готівкового, міг бути «пунктованим» і стосувався т.зв. товарів
підвищеного попиту (сіль, сірники, керосин). За рахунок зданої продукції можна було отримати певну
кількість «пунктів» – умовних одиниць, сума яких була еквівалентом визначеної кількості дефіцитного
товару. Наприклад, 1 кг солі можна було отримати в обмін на 100 літрів молока або 5 кг меду[30].
Картина матеріального становища пересічного сільського мешканця Новогеоргіївщини буде неповною без
згадки про щорічно стягувані податки за посів (800 крб.), за утримання корови (500 крб.),за
наявність у дворі собаки (300 крб.)[31].
До речі, запроваджена окупантами податкова система мало чим відрізнялася від своєї довоєнної
попередниці. Згідно з документами Державного архіву Кіровоградської області, станом на 21 червня
1941 року із громадян міста та району збиралися як державні, так і місцеві податки. До державних
відносилися: податок з обігу суспільного господарства; податок з обігу торгівельних підприємств;
відрахування від заготівель; податок з нетоварових операцій; прибутковий податок з підприємств
суспільного господарства; плата за деревину у державних лісах[32]. Місцеві податки стягувалися
таким чином: по місту; прибутковий (з робітників, службовців, некооперованих кустарів, приватних
осіб); культзбір (з робітників, службовців, некооперованих кустарів, приватних осіб); земельна
рента (з приватних осіб, організацій та установ); податок з будівель (з приватних осіб, організацій
та установ); податок з корів; податок з транспорту; на селі: сільськогосподарський податок;
сільський культзбір; податок на корів; земельна рента та податок з будівель; прибутковий податок з
колгоспів[33].
Починаючи з 1 лютого 1942 року, Новогеоргіївською районовою управою було вжито таких заходів у
податковій царині: введено стягання прибуткового податку з робітників і службовців (постанова № 5);
відновлено сільський культзбір (постанова №21); відновлені всі державні податки із збереженням
порядку їх нарахування та термінів сплати відповідно до стану на 21 червня 1941 р.; введено місцеві
податки: земельна рента, податки з будівель, з транспортних засобів, з худоби, разовий збір на
базарах, плата за послуги на базарах (постанова №21); відновлено одноразовий податок з міського
населення, на допомогу сільським громадам (постанова №63); введено прибуток з обігу (постанова
№64)[34].
Бездоганність стягнення податків та зборів з населення з одночасним контролем за його міграціями
мала забезпечити державна реєстрація мешканців району. Підсумки першого перепису було підбито у
відомості, згідно з даними якої на 1 червня 1942 р. кількість жителів Новогеоргіївщини становила 5
451 тис. осіб (у Новогеоргіївську – 7 320 тис.). З них: дітей до 14 років – 17 595 тис.; людей
похилого віку від 60-ти років – 4 571 тис.; працюючих чоловіків – 14 744 тис.; працюючих жінок – 21
909 тис. У районі нараховувалось 15 661 тис. господарств, 14 973 тис. хат[35]. Навіть в часи
нацистського панування частина наших земляків залишалась вірною шляхетним обов’язкам вчителів,
лікарів, працівників культури. Протягом усього часу окупації медичні послуги краянам надавали 24
установи, що знаходилися під патронатом відділу охорони здоров’я рай управи (зав. відділом
І.Бурденко). Порівняно з передвоєнним станом інфраструктура галузі зазнала доволі незначних змін.
Всього у медичних установах міста Новогеоргіівська та Новогеоргіївського району працювало 173 особи (станом на 2.02.1943 року)[36]. Варто зазначити, що з приходом німців припинили існування дитяча консультація та районний пологовий будинок. Водночас, з урахуванням серйозної 
небезпеки періодичних епідемій, 3 жовтня 1942 року було відкрито Новогеоргіївський малярійний
пункт. Влітку ж того року за вказівкою гебітового епідеміолога Мазура було проведено обстеження
населення за індексом коси. Звичайно ж, ці та інші заходи (відновлення роботи сільських лазень[37],
будівництво водозахисної дамби під орудою відділу у справах шляхів та транспорту райуправи) менше
за все обумовлювалися щирим піклуванням німців про здоров’я жителів підкореної території.
Екологічна безпека у краї була потрібна окупантам як запорука стабільного використання матеріальних
та людських ресурсів.Затвердження кандидатур на посади лікарів було виключно прерогативою
гебітскомісара. Окрім основної роботи вони мали дозвіл на надання додаткових послуг населенню за
зниженими тарифами у порівнянні зі своїми приватно практикуючими колегами[38].
Помисли гітлерівців про довге та безперешкодне панування знайшли найяскравіше втілення у заходах, 
спрямованих на реформування освітньої системи. Зрозуміло, що в перші місяці окупації про
відновлення шкільного навчання не могло бути й мови. Лише взимку 1942 р. робота шкіл була
започаткована у адміністративному порядку відповідним рішенням райуправи. До батьків, що спочатку
не відпускали дітей на заняття, застосовувалися репресивні заході у вигляді примусових робіт по
заготівлі дров для опалення шкіл. Зокрема, у м. Новогеоргіївську таким чином було покарано 97
осіб[39]., у с.Ново-Липовому – 15[40], у Золотарівці – 37[41], у Табурищі – 23[42], у Подорожньому
– 14[43], у Пеньківці – 27[44] тощо. До квітня 1943 року контроль над роботою шкіл здійснювався
райуправою, сільськими управами та громадськими дворами. Із зазначеного терміну безпосереднє
керівництво галуззю у межах районів перейшло до гебітсінспектора та його представників на містах –
районних інспекторів шкіл. Зміна у керівництві мотивувалася тим, що учитель «.повинен зайняти
належне йому достойне, авторитетне, поважне і культурне місце, бути справжнім учителем науки,
культури і виховання, правди, чесності, здібності й любові до праці як серед дітей, так і серед
дорослого населення»[45]. Сільуправи та громадські двори мали опікуватися вирішенням суто
господарчих питань (стан учбових приміщень, квартири вчителів та ін.) Для покращення свого
матеріального стану вчителі мали змогу користуватися земельною ділянкою до 1 гектара з суто
символічною орендною платою 30 карбованців на рік. Стан бібліотечної справи залишав бажати кращого.
Ще напередодні вступу гітлерівців до Новогеоргіївська майже 2/3 фондів районної бібліотеки було
вивезено.На книжкових поличках залишилося 4.189 тис. примірників, із них – 1768 підручників та 2421
видань науково-популярної та сільськогосподарської літератури[46]. Відбудова кінотеатру «Привіт»
стала можливою завдяки діловим якостям його директора Абрамовича.
План роботи театру затверджувався особисто гебітскомісаром. Основу репертуару становили твори
класичної національної драматургії[47].
Безперечні моральні дивіденди в очах населення отримала окупаційна влада внаслідок відновлення
церковного служіння. Двадцять шостого жовтня 1941 року небо над Новогеоргіївськом розітнув
благовіст відродженої Воскресенської церкви, за більшовиків перетвореної на кінотеатр Імені Анрі
Барбюса. Згодом отримали можливість задовольнити свої духовні потребі парафіяни
Табурищанської, Григорівської, Янівської, Таловобалчанської, Юхимівської церков, а також Глинського, Калабарацького, Іванківецького, 
3олотарівського та Микільського молитовних будинків[48]. Згідно з циркуляром рейхскомісара Е.Коха
служба в церквах йшла виключно українською мовою. 19 травня 1942 року керуючим справами
православної церкви у межах колишньої Кіровоградської області було призначено вікарія
адміністратора святої православної автокефальної церкви на звільнених землях України, єпископа
Кіровоградського Михайла[49].Маловивченою залишається проблема репресій по відношенню до мирного населення. Зокрема, мало що 
відомо про акти єврейського геноциду. 9 січня 1942 року на околиці міста, в діброві Пустенька, службовцями загону спеціального 
призначення Sonderkommando 4b була по-звірячому винищена фактично вся іудейська громада
Новогеоргіївська. Загальне керівництво стратою здійснював штурмбаннфюрер СС Фрідріх Брауне
Значно більше залишилося матеріалів, що стосуються депортації молоді району на примусові роботи до
Німеччини. Всього протягом окупації гітлерівці вивезли з території Новогеоргіївщини близько трьох
тисяч юнаків та дівчат.
Детальний аналіз спогадів про поневіряння по колах остарбайтерського пекла та документів тієї пори дає змогу дійти кількох узагальнюючих висновків.
1. В Німеччину відправлялася найбільш працездатна частина населення у віці від 16до 35 років.
2. Перший переселенський виток прийшовся на березень 1942 року. Попервах нацисти широко використовували заради приваблення потенційних працівників побрехеньки про високооплачувану роботу та можливість одержання престижної освіти[50]. Трохи згодом, коли ці байки позбулися останніх крихт правоподібності, набір почав відбуватися виключно за рахунок облав.
3. Відправка на примусові роботи йшла через біржу праці.
4. Збірним пунктом для подальшої мандрівки через територію Чехії та Угорщини на чужу сторону став гебітовий центр.
Юнаків та молодих чоловіків чекала виснажлива буденщина чорноробів на копальнях,на ливарних, вагонобудівних, мідноплавильних заводах та зведенні стратегічних оборонних споруд. Дівчата тягли ярмо підневільної праці на підприємствах хімічної, деревообробної, харчової галузей або гнули спину на бауерів у віддалених закутках 3-го Рейху Із наближенням лінії військових дій Новогеоргіївщина перетворилася на прифронтову зону і фактично увійшла до юрисдикції командуючого армійською оперативною групою генерала В.Кемпфа. Проте, окупаційна адміністрація продовжувала й надалі виконувати свої обов’язки, маючи підконтрольний статус у вирішенні проблем суто військового характеру.
ВИСНОВКИ
Невдовзі після захоплення гітлерівцями території Новогеоргіївщини було створено мережу органів адміністративно-господарського управління та охоронної служби. Укомплектування їх проходило за рахунок місцевих мешканців. Ці інституції стали«коліщатками» та «гвинтиками» у новоствореному владному механізмові. Безпосередній контроль за впровадженням у життя вказівок та відозв гітлерівського керівництва покладався на районову управу – допоміжний адміністративний орган. Було відновлено роботу закладів освіти, культури, охорони здоров’я. Разом з тим протягом всієї окупації не припинялися репресії по відношенню до певних верств населення. Напередодні визволення краю військами Червоної Армії в межах району було запроваджено режим військової диктатури

Література:
1. Оригінал зберігається у фондах Світловодського краєзнавчого музею.
2. Книга скорботи України. Кіровоградська область. том І. – Кіровоград: Центрально– Українське видавництво, 2003. – С.520,522,523.
3.КПА, ф.429, оп.З, спр.66, арк.2.
4.КПА, ф.429, оп.З, спр.3, арк.13–14.
5.КПА, ф.429, оп.З, спр.12, арк.72.
6.Рейхскомісаріат «Україна» був створений 20 серпня 1941 року. 7.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.1, арк.19.
8. ДАКО, ф.–р. 2477, оп.1, спр.1, арк.1.
9.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.2, арк.13.
10. ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.2, арк.44.
11. ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.2, арк.40.
12.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.2, арк.35.
13.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.2, арк.55.
14. ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.2, арк.49.
15.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.2, арк.64.
16. ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.27, арк.29.
17.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.28, арк.309.
18.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.28, арк.358.
19.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.28, арк.341.
20.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.28, арк.323.
21.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.28, арк.328.
22 ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.28, арк.332.
23.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.28, арк.334.
24.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.29, арк.84.
25. ДАК0, ф.–р.2476, оп.1, спр.43, арк.10З.
26. КПА, ф.429, оп.3, спр.3, арк.16.
27.КПА, ф.429, оп.3, спр.12, арк.91.
28.ДАК0, ф.–р.2476, оп.1, спр.43, арк.103.
29.ДАКО, ф.–р.247б, оп.1, спр.26, арк.42.
30. КПА, ф.429, оп.3, спр.3, арк.20.
31.Там же,арк.І7.
32.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.49, арк.6.
33. ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.49, арк.6 – 7.
34.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.49, арк.8,1З,34,40.
35.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.8, арк. 77.
36.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.30, арк.13,20,21
37.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.30, арк.48–49
38.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.30, арк.110.
39.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.21, арк.36.
40.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.21, арк.39.
41.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.21, арк.41.
42.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.21, арк.44.
43.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.21, арк.45.
44.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.21, арк.54.
45.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.51, арк.5,8,10,21,32,47.
46.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.21, арк.14.
47.«Українські вісті». – Кіровоград. – 1942 р. – 11 березня. 48.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.38,
арк.33.
49.ДАКО, ф.–р.2476, оп.1, спр.38, арк.7
50.КПА, ф.429, оп.3, спр.110, арк.5.