Міський район Кременчука – Занасип

Виникнення занасипського району пов’язане з проведенням Харківсько-Миколаївської залізниці через Кременчук і включенням міста в загальноросійську мережу залізних доріг у другій половині ХІХ ст. Влітку 1871 року через Кременчук почався рух поїздів. Місто отримало зв’язок з Москвою, центральними областями Росії та чорноморськими портами. 

Будівництво залізничної колії призвело до різкого збільшення населення міста (підряди на будівництво дороги складались у місті з одночасним наймом робочої сили). На Кременчуцькій ділянці виникло питання про створення бази для проведення ремонтно-будівельних робіт будівель і технічних споруд, тобто колійного господарства. Така база була створена при Кременчуцькій дистанції служби колії. Керував базою Іваней Пантелеймон Іванович. Залізничники селились в казенних і приватних будинках поблизу залізниці на Занасипі[1, с.8]. Робітник залізниці Вітченко Михайло Григорович пригадував: «Я прийшов працювати на залізничний транспорт у 1912 році. Робочий день був дванадцятигодинний, умови роботи були важкі, у тісній майстерні ніякої техніки безпеки і охорони праці не існувало. Зарплатня була низькою. На початку 1918 року пішов у Червону Гвардію»[2].

Понад півстоліття занасипський краєвид не милував око перехожого: низенькі глиняні хатки, дороги з піском до колін, а під час повеней – будівлі у воді до самих вікон.

Безліч разів Занасип потерпав від різних стихійних лих. У ХІХ ст. місто понесло великі збитки від повеней 1820, 1845, 1848 років. Найбільшою була повінь 1845 року. Тоді Дніпро піднявся на 10 аршин вище свого звичайного рівня. Вода прибувала небаченими темпами. Вода розлилася на 10 верст, затопивши у Кременчуці та Крюкові 1150 будинків. Т.Г.Шевченко, який відвідував місто у липні 1845 року, описав це лихо у повісті «Капітанша»[3, с.43–44].

Харківсько-Миколаївська дорога була наскрізною експортною лінією, яка протягом 1014 верст прорізала місцевість з розвинутим сільськогосподарським виробництвом і мала величезний вплив на розвиток виробничих сил. Кременчуцький залізничний вузол і його вантажообіг зростали досить динамічно[4]. Великий попит був на граніт, який добували в Кременчуцьких каменоломнях. У кінці 1980-х років міська управа почала експлуатувати каменоломні, які розташовувались далеко за насипом[5, с.38]. Місцевість ця поступово залюднювалась. На межі ХІХ і ХХ століть «Занасип» стає серед найголовніших околиць міста поряд з «Щемилівкою», «Піщаною горою», хутором «Череднички», «Гречівками», «Кривушами» та «Ново-Іванівкою». У плані міста 1901 року територію Занасипу позначено першими житловими кварталами. Місцеві жителі обслуговували залізницю, працювали в каменоломнях. Трудящі Кременчука змушені були жити в найубогіших кварталах міста, у маленьких халупах. На вулицях тут завжди була непролазна грязюка, а влітку здіймалися цілі хмари пилюки[6, с.19].

На Занасипі працювало декілька підприємств з переробки харчових продуктів кустарного типу. Слід зазначити, що умови праці були жахливими, до того ж злиденне життя, станова приниженість більшості населення доповнювалися тяжким національним гнобленням. Українці були позбавлені можливості розвивати свою культуру. Кременчук був найбільш зрусифікованим містом Полтавщини, де майже половину населення становили євреї.

Про зречення царя Миколи ІІ від влади в Полтаві стало відомо в ніч з 27 на 28 лютого по залізничному телеграфу. Але полтавський губернатор Р.Г. Моллов наказав не оприлюднювати повідомлення про події в Петрограді. У Кременчуці дізналися про революційні події в Петрограді з газети «Приднепровский край». Зростаюча дорожнеча, збільшення чисельності населення – все це призвело до різкого погіршення продовольчого становища в Кременчуці. За ініціативи Ради робітничих і солдатських депутатів продовольча управа при міській думі вела боротьбу з ростом дорожнечі і спекуляцією та стежила за дотриманням введеної в кінці 1916 року карткової системи на окремі продукти харчування та предмети першої необхідності. Торговцям запропонували у 8-и денний термін подати списки наявних у них товарів. У газеті «Дело революции» від 29 жовтня 1917 року розміщено оголошення Міського Продовольчого Комітету про видачу взуття, калош і керосину по картках з 1-го листопада. У переліку лавок, з яких буде відпускатися керосин по картках, є дві занасипські адреси: лавка Любовської Хави Хаіловни по вул. Гайдамацькій, 607 і Познера Мойсея на Михайлівській[7].

За доби Центральної Ради напружена боротьба велася між більшовицьким керівництвом Кременчука і українською владою аж до гетьманського перевороту. З березня 1918 року адміністрація залізниці зарплатню видавала змішаними грошима: німецькими марками і карбованцями. А харчі купити було складно через нестійкість грошової валюти. Кульмінацією громадянської війни був 1919 рік. Тоді Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, який у цей час зазнала Україна [8]. У грудні 1919 року, коли денікінці відступали з Кременчука, вони зірвали міст через Дніпро. У його відбудові брали участь 938 робітників і він був відкритий для руху 17 березня 1920 року[6, с.71].

ХVІ Всесоюзна конференція ВКП(б) (квітень 1929 року) прийняла перший п’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР на 1928/1929 – 1932/1933 роки. Він мав забезпечити форсовані темпи індустріалізації країни[9, с.241].

Значний внесок в індустріалізацію міста внесли в 30-ті роки залізничники[6, с.74]. У 1933 році по всій залізничній колії була створена господарча служба – Дорожне Комунальне господарство. Керівником було призначено Глабена П.Ф. Після реорганізації житлового господарства залізниці у 1936 році виникає хвиля стаханівського руху. Передовики виробництва підтримали почин. Ольховський О.О. – столяр, Рєзнік І.І. – столяр, Соломко І.М.– пічник, Гевіт І.Н. – муляр виконували виробничі завдання на 120 – 150%[1, с.14]. Адже житлова проблема стояла гостро. Пригадує мешканець Занасипу Трофиленко Петро Олександрович (1926 р.н.): «Живу на Занасипі з дня народження. З дитинства запам’ятались глиняні хати на високих палях, під час повеней затоплені водою до вікон. Дороги були піщані, транспорту не було, піску по коліна. До війни на Занасипі була 32-а школа, тому вулиця називалась «Шкільна» (зараз М.Кучми). У 1931 році сильна повінь зруйнувала велику кількість хат по нашій вулиці. Під час повені харчі розвозили човни, люди жили на дахах будинків».

Навесні 1931 року на Дніпро прийшов високий паводок, один з тих, які називають історичними. Рівень води піднявся в річці на 5–6 метрів вище звичайного літнього рівня. Відлік по рейці мосту через р. Дніпро 5 травня складав 8 м 45 см. Люди змушені були рятуватись на дахах будинків, по вулицях Занасипу плавали човни. Потерпілим від повені надавалась допомога в евакуації, постачанні хліба і надавалось тимчасове житло. Земляне полотно залізниці було розмите і відновлювалось у аварійному порядку [1, с.15]. 

Війна швидко змінювала обличчя Кременчука, круто міняла долі його мешканців. Місто гасило вогні і ставало ще суворішим. Тривожними були дні і ночі. Нерідко завивала сирена повітряної оборони. Ворожі літаки проривались до Дніпра, бомбардували район Занасипу. Високу організованість у ці дні проявили залізничники. Під сильним вогнем ворога вони вантажили ешелони і відправляли їх у глиб країни. Нерідко після нальотів ворожої авіації відбудовували пошкоджені колії й ешелони з народним добром знову йшли на схід. Залізничники Кременчука евакуювали тисячі жінок і дітей, вивезли у глибокий тил 1100 вагонів з матеріальними цінностями[10, с.18].

Зайнявши місто восени 1941 року, замість зруйновного мосту через Дніпро німці встигли збудувати дерев’яний руками полонених червоноармійців. Один з таборів для військовополонених знаходився на території дзеркальної фабрики. Якраз ці полонені і будували дерев’яний міст на Першому Занасипу. До початку зими вони вирівняли будівельний майданчик (більша частина цієї місцевості була піщана), зробили під’їзд до берега Дніпра. Навезли багато лісу різних порід. Під кінець 1941 року полонені виготовляли деталі для мосту з дерева, забивали спеціальними пристроями – «бабами» – дубові палі у дно Дніпра (адже дуб у воді не гниє, а лише міцнішає). На цих палях відлили з цементу бики–опори, які збереглися й дотепер. Коли все це було підготовлено, почали будувати проїжджу частину мосту взимку 1942 року. Тракторами і тягачами завозили по кризі готові деталі з дерева та металеві кріплення. Зима була дуже сувора, стояли 40–градусні морози, лід завтовшки до 1 метра, випало багато снігу. Багато полонених загинули від лютого морозу. Занасипські дітлахи ходили з мішками та санчатами до мосту збирати відходи дерева на паливо. Серед тих дітей був і Петро Потапенко, мешканець Занасипу. Він пригадує, що німецькі вартові їх не проганяли, адже діти підбирали все дерево до цурки, і німцям не треба було прибирати будівельне сміття. Але коли полонених гнали на роботу, вартові кричали: «Кіндер, век, век!», – і діти тікали. Дорослих цивільних до мосту не допускали [11, с.13–14].

Т.П.Пономарьова теж пригадує: «Важке було життя. Військовополонені будували міст, туди могли пройти тільки діти. Ми з сестрами примудрялись підкинути полоненим щось з їжі, а вони нам кидали дрова. Далі пішли жахливі дні. Гітлерівці гнали молодь на роботу в Германію. Ми ховались, де тільки було можливо. Розстріляли родичів і друзів. Нам з сестрами дивом вдалося врятуватись». Навесні 1942 року фашисти відкрили рух по новозбудованому мосту. Під час битви за визволення Кременчука та відступу фашистів дерев’яний міст був зруйнований.

Надвечір 29 вересня 1943 р. штурмові групи 233-ї дивізії прорвалися на околицю Кременчука, оволоділи міською бойнею, вокзалом і прилеглими вулицями. Мешканка Занасипу Павловська Анастасія Павлівна (1920 р.н.) розповідає: «Після визволення Кременчука вулицю Шкільну перейменували на вулицю М.Кучми, на честь першого солдата–визволителя Кременчука». Фашисти ще обстрілювали місто, а в ньому вже відроджувалося життя. Відбудовували своє зруйноване господарство залізничники. На десяту добу станція Кременчук почала приймати ешелони з озброєнням, боєприпасами та продовольством. Пішли перші потяги в напрямку Полтави і Ромодана[12, с.36]. Повоєнний Кременчук переживав важкі часи відбудови зруйнованого війною народного господарства, пекучий біль людських втрат, перемішаний з радістю перемоги над ворогом. Людям доводилося шукати притулку в підвалах зруйнованих будинків або в землянках. Ледве жевріло господарське життя.

Пригадує мешканка Занасипу Гунько Л.І.: «Після визволення наша родина повернулась до Кременчука разом з родиною маминої сестри. За час окупації фашисти принесли незчисленні біди місту. Спалили, зруйнували й знищили залізничний вузол, електростанцію. Кременчук був майже весь зруйнований, тому доводилось жити по декілька сімей разом. Жити двом родинам було важко, тому батько почав будувати будиночок на першому Занасипу. Будиночки будувались невеличкі, тротуарів не було, дороги погані, освітлення на них не було. Вчитись я починала в 32-й залізничній школі».

У 1945 році Голова міськвиконкому Дроздов направив лист Голові РНК УРСР Хрущову М.С. «Про відновлення залізничного мосту через річку Дніпро в місті Кременчуці». У 1946 році мостозагін № 1 Міністерства шляхів сполучення приступив до капітальної відбудови мосту через Дніпро на 10 старих дореволюційних биках[11, с.27]. Їм допомогли трудові колективи промислових підприємств і тисячі кременчужан.

Пригадує мешканка Занасипу Ткаченко Зоя Петрівна: «Всі люди брали активну участь у будівництві нового мосту. Влаштовувалися суботники».

Урочисте відкриття мосту відбулося 21 грудня 1949 року до 70-ти річчя з дня народження І.Сталіна.

Про обличчя Занасипу 50-х років дізнаємося зі спогадів його мешканців. Сочкова Ніна Миколаївна (1926 р.н.) розповідає: «На Занасипі проживаю з 1953 року. Тут був пустир. Вулиці були Піонерська, Кучми, Столярська і наша. Дамби ще не було. Дніпро розливався і затоплював, особливо у 1956 та 1958 роках. У 1955 році ми збудували хату, а після повені 1956 року вона впала. Глибина води була метрів два. У 1957 році на тому ж місці збудували нову хату на високому фундаменті. У ній так і живу. Ми були «самозабудовниками» (будувались без плану). Жили бідно. У місто ходили пішки. Згодом з’явились бортові машини. А у 1980-х роках нам провели воду й газ».

Білоград Петро Якович (1928 р.н.) пригадує: «Будиночки того часу були старі, переважно з глини, цегли тоді не було. Вулиці були порослі споришем, машини не їздили, лише кінні упряжки, та й ті дуже рідко. Була колонка, з якої брали воду жителі сусідніх будинків, газу не було, електрики та радіо майже ні у кого не було. Двори з городами огороджені не були. І продукти зберігалися в погребах. Бували роки повноводдя (1942 р., 1956 р., 1958 р.). Усі хати й вулиці були затоплені. Харчі людям розвозили човнами».

За проектом планування Кременчуцького гідровузла майданчик для бази будівельної індустрії Кременчуцького промислового району передбачався в районі Занасипу вздовж залізниці на Мало–Кохнівський гранітний кар’єр. Майданчик цей затоплявся водами Дніпра і потребував будівництва дамби, як захисного заходу у зв’язку з будівництвом Кременчуцької ГЕС, незалежно від будівництва бази будіндустрії, для захисту Мало-Кохнівського гранітного кар’єру, заводу силікатної цегли, населення Занасипу і міста[12].

Пригадує Лашко В.П.: «Коли тато повернувся з війни, тут на пісках він почав будувати будинок і обживатися на Занасипі. Народилося у батьків нас троє дітей. Пам’ятаю, коли була ще малою, як розливався Дніпро. Вода прибувала поступово. Ми і наші сусіди на вул. Піонерській починали гатуватись. Навкруги своїх дворів накладали гатки з мішків з піском. А потім і вулицю загородили високими гатками з обох боків. Як піднявся рівень води, всі навкруги повибирались жити на дахи, а наша вулиця була, наче порожній островок. Довгими годинами ми з дівчатами стояли на гатці і спостерігали за тим, що робиться навколо. Великі баркаси з їжею підпливали до того місця, де зараз магазин по вул. Кучми. Там роздавали кашу, м’ясо з підливою, борщ. Інші підвозили хліб. Мені дуже запам’яталось, як одного разу я побачила багато зайців! Всі вони тримались за коротеньку гілку і пливли за течією».

Головний архітектор міста Шлапаковський доповідав Голові виконкому міськради в липні 1959 р. про можливі наслідки нових затоплень: «Затоплення району Занасипу відбувається на позначці біля 65 м, причому значна частина території Занасипу має позначки землі 63 – 64 метри. Затоплення Занасипу утворює неможливі умови для міста. Тут буде підтоплено 350 житлових індивідуальних домоволодінь, буде затоплено під’їзд на Мало–Кохнівський гранітний кар’єр, завод силікатної цегли, а також інженерні комунікації (водогін, енергозабезпечення, каналізація). Так як район Занасипу відділений від міста насипом залізної дороги на Харків – Одесу буде утворена пряма загроза затоплення через Занасип центральної частини міста»[12, с.8]. 

Протягом 1961 – 1965 рр. зводилася база будівельної індустрії на Занасипі. Головні роботи виконував трест «Кременчукзалізобетон»[3, с.144].

6 серпня 1962 року на базі Мало–Кохнівського гранітного кар’єру утворився комбінат нерудних будівельних матеріалів Кременчуцького тресту «Кременчукзалізобетон». Комбінат почав видобувати будівельні матеріали 3-х видів: щебінь, камінь бутовий та пісок будівельний. У 1968 році на комбінаті працювало 684 робітника[13].

Рада Міністрів СРСР Постановою № 278 1955 року зобов’язала Міністерство транспортного будівництва збудувати у 1956 – 1957 рр. завод залізобетонних шпал – найбільше в Європі підприємство даного профілю[14]. У 1961 році завод надав перші залізобетонні шпали.

У 1957 році завод силікатної цегли відправив споживачеві першу партію – 600 тисяч умовних цеглин. Коли будівництво ГЕС завершилося, завод продовжував працювати вже на місто. Житло, школи, споруди соціально-культурного призначення, збудовані з силікатної цегли, почали формувати його вигляд. Люди працювали з величезним ентузіазмом, а кременчуцька цегла славилася далеко за межами області.

Із спогадів колишньої робітниці заводу силікатної цегли Проніної Валентини Родіонівни: «Я переїхала до Кременчука у 1960 році на постійне місце проживання і пішла влаштовуватись на завод із загадковою для мене назвою – Силікатний. Виявилось, що це був цегляний завод. Я бачила цегляний завод, але зовсім не такий. Тут випускали білу цеглу. Мені було цікаво, що для виготовлення такої цегли використовувались вапно, кокс, пісок та ін. У великих печах коксом палили вапно (воно було в каменях). Це було дуже цікаво, але й складно. На початку 60-х років з житлом було дуже сутужно, а тим більше з гуртожитками. Мене дуже вразив гуртожиток заводу. Жили ми на брандвахті № 10, вона стояла в затоні біля заводу. Це дерев’яний плаваючий будиночок, досить зручний, з трюмом і палубою. У трюмі знаходились кухня, червоний куточок і їдальня. На палубі – житлові кімнати на 2-х.

У районі першого Занасипу великим підприємством був хлібозавод, а навкруги були тільки приватні будинки і піски аж до берега Дніпра. Розпочалось будівництво річкового порту в середині 1960 року. Я працювала в будівельній бригаді, і, коли було прийняте рішення будувати дорогу до порту, нашу бригаду направили туди. Від силікатного до хлібозаводу ми клали дорогу з каменю. А коли ці роботи було завершено, розпочалось будівництво багатоповерхівок. Паралельно трасі в бік силікатного заводу зводились ДБК–1 і ДБК–2».

Будівництво, що розгорнулося в Кременчуці на початку 60-х років, мало справді вражаючий грандіозний розмах. У місті в той час працювало більше дванадцяти тисяч будівельників.

Будівництво нового житла на Занасипі розпочалося і просувалося швидкими темпами.

У 1978 році на Занасипі було відведено 60 гектарів площі для створення парку. У насадженні молодого парку в молодому районі брала участь молодь усіх підприємств і учбових закладів міста. Парк назвали Комсомольським.

Новий парк приємно вражав різноманітним складом насаджень, своєрідним ландшафтом. У парку була створена штучна водойма – озеро з острівцем посередині. Озеро і острів прикрасили водолюбною рослинністю. Вперше було започатковано створення пам’ятних алей[15, с.33–36].

Пригадує Литвинова Л.М.: «Парк доглянутий, з чудовими клумбами. Я часто зі своїми учнями бувала в ньому. Правда, під час паводків, у дощову погоду на вулицях було багато води. Але до 1986 року центральні вулиці району заасфальтували, підключили освітлення, висадили каштани». 

Зараз Занасип – не гірший за інші, зелений квітучий район з великими промисловими підприємствами та новими житловими масивами. Його територію складають три мікрорайони: 1-й, 2-й та 3-й. Цей промисловий район – один з найпотужніших у місті. Тут розміщено більше 10% загальної кількості підприємств Кременчука. Це досить широкий галузевий спектр: гірничо-видобувна, будівельна, деревообробна, транспортна, хімічна та машинобудування. Загалом більше десятка великих промислових підприємств.

Разом з промисловою зростає і соціальна інфраструктура Занасипу. Її складають державні установи, житлово-комунальне господарство, культурно-освітні, заклади спорту, медицини, фінансів, торгівлі, дозвілля та сервісного осбуговування.

Занасип сьогодні продовжує розбудовуватись. На очах виростають нові багатоповерхівки. Але левова частка житлового фонду тут належить приватному сектору, обличчя якого невпізнанно змінилося. А з будівництвом у майбутньому нового мосту через Дніпро для подальшого розвитку району відкриваються величезні перспективи!..

Література:

1. Водолазский Н.А. Очерк истории 12–й Кременчугской дистанции пути южной железной дороги. – 2003. – с. 14 – 15

2. Архів КМЗДУ. Інв. № 591/1. – с. 7

3. Осташко О.І., Юшко В.М., Крот В.О., Стегній П.А. Нарис історії Кременчука. – Кременчук: Берізка, 1995. – 179 с; С. 43 – 44

4. Арендаренко Н. Записки о Полтавской губернии. – Полтава, 1849 – С. 337 – 344

5. Николайчик Ф.Д. Город Кременчук. Исторический очерк. – СПб.: Тип. С.Стасюлевича, 1891. – 217 с; С. 115 – 116, С. 38

6. Історія міст і сіл УРСР. Полтавська обл./ Під редакцією Буланого І.Т., Бордик Г.С., Бевзо О.А. – Київ, 1967. – 470 с. – С. 19,71, 74

7. «Дело революции». – 1917. – № 78 – 1 с.

8. Субтельний О. Україна: історія. – Київ: «Либідь». – 1992. – С. 42

9. Полтавщина. Історичний нарис. – Полтава: Дивосвіт, 2005. – С. 170, С. 241

10. Євселевський Л.І. Кременчук в роки Великої Вітчизняної війни. – Кременчук. 1993. – С. 18

11. П.Потапенко. Кременчук. Три мости через Дніпро та їхня доля. 1872 – 1949 р.р. – Кременчук, 2008 р. – С. 13 – 14

12. Архівний відділ міської ради м. Кременчука. Ф. 136. ОП. 1. од. 3б. 1419 – С. 14 – 18, С. 8

13. Архівний відділ міськради м. Кременчука. Ф. 117 (історична довідка (1962 – 1965 р.р.)

14. Коваленко В.М., Герасимович Т.І. Зелений наш Кременчук. – Кременчук. – 2001. – С. 33 – 36