Полтавские епархиальные ведомости как источник истории церковной жизни Полтавщины в период Первой мировой войны

poltavskie-eparhialnye-vedomosti

Полтавские епархиальные ведомости як джерело з історії церковного життя Полтавщини в період Першої світової війни

Полтавские епархиальные ведомости як джерело з історії церковного життя Полтавщини в період Першої світової війни

Бурхливому ХХ століттю, з його війнами, революціями та соціальними потрясіннями, британський історик Е. Гобсбаум дав досить влучну характеристику: “епоха крайнощів”. За його ж хронологією Перша світова війна (1914–1918) закінчила “довге ХІХ століття” та стала прологом “століття екстремізму” [1].

На українських землях Російської імперії Перша світова війна відіграла роль своєрідного каталізатора, що сколихнув з новою силою ті процеси, початок яким було покладено під час революції 1905–1907 рр. Саме під час Першої світової було створено підгрунття для революційних подій на українських землях в 1917–1921 рр.
Під впливом Першої світової війни прискорилися процеси, зумовлені загостренням внутрішньоімперських протиріч, в наслідок яких відбулося загальне послаблення влади, а згодом і основ соціальної стабільності в цілому. Розуміння природи та характеру революційних потрясінь, громадянської війни та наступної побудови ідеократичної держави неможливе без осмислення еволюції соціокультурних уподобань населення українських губерній в умовах світової війни.

За О.П.Реєнтом дослідження “культури війни” є найбільш перспективним напрямом в європейській історіографії Великої війни. Історія ж церкви на українських землях 1914–1918 рр. є базовим елементом “культури війни”, без докорінного дослідження та аналізу якого “не можна розкрити гаму суспільних настроїв того часу, зміни в духовному світі людей епохи Великої війни” [2].
Важливою складовою частиною джерельної бази дослідження церковного життя на українських землях під час Першої світової війни є єпархіальна періодика. Праці сучасних учених з даної проблематики
можна розділити на такі, що визначають місце єпархіальної періодики серед видань Російської Православної Церкви [3] та джерелознавчі дослідження регіонального[4] і узагальнюючого характеру [5]. Ми пропонуємо розглянути “Полтавські єпархіальні відомості” як джерело з історії церковного життя Полтавської губернії в період Першої світової війни.
Ще в середині 1850-х рр. херсонський архієпископ Інокентій запропонував створити окрему єпархіальну газету на зразок існуючих в більшості губерній імперії “Губернських відомостей”. Реалізація ж цієї ідеї, у вигляді “Херсонських єпархіальних відомостей” (вийшли в світ 1860 року), належить наступнику отця Інокентія — архієпископу Димітрію (Муратову). В наступному 1861 році з’являються “Київські” та “Чернігівські”, в 1862 – “Подільські”, а в 1863 – “Полтавські єпархіальні відомості”. В другій половині 1860-х рр. розпочинається видавництво “Волинських”, “Харківських” (1867) і “Таврійських єпархіальних відомостей” (1869). Останньою єпархією на українських землях, яка стала видавати свої відомості стала Катеринославська (1872) [6].
“Єпархіальні відомості” складалися з двох частин: офіційної та неофіційної. В офіційній частині друкувалися височайші маніфести, розпорядження по духовному відомству, визначення та директиви Святійшого Синоду, розпорядження єпархіального керівництва, відомості про призначення та переміщення посадових осіб консисторії, тощо. Окрім того в офіційній частині надавалася інформація про вакансії та публікувалися витяги з річних звітів різних закладів єпархіального управління. Неофіційна частина мала містити в собі пасторські проповіді та повчання, праці святих отців, опис місцевих церковних пам’яток, приклади благочестя, тощо.
“Полтавські єпархіальні відомості” (далі “ПЕВ”) в 1863–1913 рр. виходили двічі на місяць, в 1914 – щотижня (№№ 39–40, 42–43 та 51–52 вийшли подвоєними). З 1915 року редакція повернулася до звичного графіку виходу часопису: два числа на місяць.
Адміністративно-територіальний поділ та органи управління
Історія Полтавської єпархії починається із заснування в другій половини ХІ століття Переяславської вікарної єпархії Київської митрополії. В другій половині ХІІІ століття, в наслідок монголо-татарської навали, єпархія перестає існувати і відновлюється тільки на початку XVIII століття. З 1799 кафедра єпархії мала назву Малоросійської та Переяславської, а після утворення Полтавської губернії стала називатися Полтавською та Переяславською. До 1847 року кафедра знаходилася в Переяславі, після чого переїхала до губернського центру.
Найвищий щабель в церковній ієрархії Полтавської єпархії займав Єпархіальний Архієрей – Єпископ Полтавський та Переяславський. 8 березня 1913 року Полтавську єпархію очолив Преосвященний Феофан (Бистров). Резиденція єпископа Полтавського та Переяславського – архієрейський будинок, мала окремий штат, до якого входили секретар, економ та скарбник.
Головним органом в системі єпархіального управління була Полтавська Духовна Консисторія, до складу якої входило 6 членів (3 штатних і 3 позаштатних), 6 столоначальників, секретар, регістратор, архіваріус, наглядач за церковнопарафіяльними школами та єпархіальний архітектор [7]. Через Духовну консисторію Єпископ Полтавський та Переяславський здійснював управління та духовний суд в межах єпархії.
Другу сходинку в єпархіальній ієрархії займав Вікарій Полтавської єпархії, Єпископ Прилуцький, місцем перебування якого був Полтавський Хрестовоздвиженський монастир. З 16 січня 1911 до 13 листопада 1914 посаду Вікарія Полтавської єпархії займав преосвященний Сильвестр (Ольшевський), якого змінив Неофіт (Слєдніков).
Адміністративно Полтавська єпархія поділялася на 92 благочинні округи, в яких налічувалося 4 чоловічих і 4 жіночих монастирі та 1176 церков. Окрім того в єпархії існували Полтавське єпархіальне Свято-Макаріївське братство, Сестричне братство в ім’я Пресвятої Богородиці, Свято-Троїцьке церковно-парафіяльне братство. Під час Першої світової, було освячено новий собор в Пирятині (24.08.1914), Свято-Троїцьку церкву в Кременчуці (23.08.1915) та декілька сільських церков.
На початок Першої світової в єпархії діяли Полтавська духовна семінарія, чоловіче духовне училище та Полтавське жіноче єпархіальне училище. Духовному відомству підпорядковувалося (за станом на 01.01.1915) 888 церковно-парафіяльних шкіл та 88 шкіл грамоти, з загальною кількістю 48240 учнів [8].

Церковне життя на початку ХХ століття

Наприкінці ХІХ століття пріоритетними задачами єпархіального керівництва (за визначеннями Святійшого Синоду) були охорона та розповсюдження православної віри та боротьба з сектантством. Соці226
ально-економічні та політичні зрушення, що відбулися в Російській імперії в перші десятиліття ХХ століття зробили виконання цих завдань майже неможливим.
Розгром народницького руху та контрреформи Олександра ІІІ дали поштовх до виникнення загальної духовної кризи, що охопила населення Російської імперії на зламі століть, а революційні події 1905–1907 тільки поглибили розрив, який існував між мирянами та кліром. Основи віротерпимості, які було закріплено законодавчо, поставили Православну Церкву в нові, незвичні для неї умови існування. На початку 1910-х рр. серед інтелігентських кіл ліберального та соціал-демократичного напрямку авторитет Церкви був вкрай низьким: вона вважалася оплотом монархічно-консервативних поглядів на подальший розвиток країни і суспільства. Формальне ставлення до офіційної Церкви та християнського життя було поширене й серед інших верств населення, тому релігійне (а разом з ним і патріотичне) піднесення перших місяців світової війни для багатьох свідків тих подій стало досить несподіваним явищем.

Пастирська служба священика на фронті та в тилу

На потребу військового часу 20.07.1914 Святійший Синод видає Визначення № 6502 (всі дати наведено за старим стилем), що містить в собі загальні та ділові директиви, стосовно патріотичної діяльності православного населення, яке залишилося поза мобілізаціями. Виключна роль в процесі перенесення столичного патріотичного піднесення до кожної парафії покладалася на єпархіальне керівництво.
Для церковного життя Полтавщини в перші місяці війни звичними стають громадські богослужіння, з гучними проповідями і хресними ходами. Перший молебень про перемогу над ворогами єпископ Феофан здійснив 20 липня 1914 під час щорічного хресного ходу з іконою Горбанівської Божої Матері. З цього ж дня прохання про перемогу над ворогами стали додавати до щоденних богослужінь в Полтавських церквах.
22 липня, після урочистого архієрейського богослужіння та молебню, в якому прийняли участь єпископи Феофан і Сильвестр та міське духовенство, ключарем Кафедрального Собору було зачитано Маніфест про війну з Німеччиною. Традиційний хресний хід на Соборній площі Полтави закінчився “напутнім словом єпископа Феофана воїнам, що йдуть на ратний подвиг”. Феофан благословив святими іконами війська Полтавського гарнізону, вишикувані на площі, після чого відбулося окроплення святою водою полкових знамен.
Молебень та благословення перед відправленням на фронт знову сформованих полків відбулися 29 липня на Сінній площі за участі єпископа Полтавського та Переяславського, соборного та міського духовенства. Загальний міський молебень про дарування перемоги над ворогом відбувся в Полтаві 10 серпня на площі коло Свято-Троїцької церкви [9]. З особою урочистістю пройшли також молебні про дарування перемоги Російській армії над ворогом в Старих Санжарах (04.08.1914) та с. Лукашовці Золотоніського повіту (08.09.1914) [10].
Ще на початку війни в єпархіальній пресі постало питання щодо участі духовенства “в потребах часу, що нині переживається”. Яким саме має бути пастирське служіння на фронті та в тилу, що мають робити священики для перемоги над ворогом? Взірцем для наслідування мали стати героїчні вчинки духовенства часів російсько-японської війни, про які писали на своїх сторінках “ПЕВ”. Незабаром читачі часопису узнали імена священиків – героїв Великої війни.
Яскравий приклад пастирського служіння під час бойових дій надав священик Полтавської Преображенської церкви о. Іоанн Терлецький, який під час мобілізації виявив бажання вступити добровольцем до лав діючої армії. Незважаючи на те, що за інструкцією під час походів о. Іоанн мав право знаходитися в обозі, він весь час перебував безпосередньо з полком, а під час обстрілів виходив до окопів й благословляв кожного вояка. Під час запеклого бою 13 серпня о. Іоанн з’явився з хрестом в руках на лінії вогню, серед розривів шрапнелей, тріскотання кулеметів і шквалу куль. Частини трьох полків, які до цієї появи вже не вірили в успіх бою, отримали натхнення, перейшли до наступу і утримали зайняті позиції. Діяльність о. Іоанна двічі відмічалася в наказах по дивізії, а самого священика представлено до нагородження Георгіївським хрестом на стрічці [10, с. 2178–2179].
Героїзм православних священиків на полі бою, їх готовність до самопожертви стали характерною ознакою Великої війни. Після запеклих боїв осіні-зими 1914 з’явилися перші списки втрат серед духовенства [11].
Затяжний характер війни призвів до падіння дисципліни та бойового духу у військах. Синод своїм Указом № 2 від 30.01.1917 визначив необхідність додаткової відправки до діючої армії священників. Від Полтавської єпархії кількість таких священників мала бути не менше семи. Відправка мала здійснюватися за кошт єпархії, гроші за прогони та матеріальну допомогу священики повинні були отримати безпосередньо в полку.
Образи військових священиків – героїв доповнювалися прикладами з життя парафіяльного духовенства, які своїм почином в службі Божій намагалися наблизити перемогу над ворогом. На початку 1915 року Антоній Рожевський і псаломщик Даміан Лікоть з Успенської церкви мст. Кишеньки Кобеляцького повіту прийняли рішення кожний день, на весь час війни, “робити службу Божу та Святу Божу літургію”.
Поступово релігійне піднесення перших місяців війни йде на спад: відсутність гучних перемог, поява вбитих і покалічених вояків та осиротілих дітей зміщують акценти в сприйнятті війни. З другої половини 1915 року на сторінках “ПЕВ” стає все менше повідомлень про урочисті молебні та хресні ходи. Нарешті вони зникають зовсім, разом зі зведеннями з фронтів, які були обов’язковими на початку війни. На зміну священикам – героям приходить духовенство, яке переймається тяготами повсякденного життя під час війни, займається благодійністю та бореться за відродження духовності. Після ХІІІ з’їзду духовенства Полтавської губернії (відбувся наприкінці 1915 року) Церква повертається до вирішення своїх внутрішніх проблем. Актуальними стають обговорення запланованої на 1917 рік реформи парафій, з якою пов’язувалося можливість відродження парафіяльного життя.
Благодійницька діяльність Православної Церкви під час Першої світової війни мала декілька напрямків: допомога воякам, що знаходяться на фронті, нагляд за солдатськими сім’ями, організація допомоги біженцям та російським військовополоненим. Окрім того Церква приймала активну участь в створенні шпитальної мережі на території Полтавської губернії.
Одночасно с Визначенням № 6502 (20.07.1914) Синод видав постанову № 6503 в якій однією з першочергових завдань духовенства було визнано матеріальну підтримку сімей вояків. На початку серпня в Полтаві було утворено Центральний Комітет зі збору пожертвувань, під головуванням Преосвященного Феофана. В своєму першому зверненні до настоятелів церков Комітет попросив про складення списків сімейств, члени яких пішли на війну та виставлення в храмах особ229
ливих тарілок для збору матеріальної допомоги на їх користь. За рекомендаціями комітету розгляд потреб кожної сім’ї мав відбуватися персонально і, в разі необхідності, допомога могла надаватися хлібом, зерном або іншими продуктами. Окремо було розглянуто питання створення “сестриних братств”, для допомоги жінкам – солдаткам у вихованні дітей.
13 серпня в губернському центрі відбулися збори духовенства під головуванням о. Володимира Щитинського. Збори ухвалили рішення, згідно до якого усі священики мають вносити на пожертви, до кінця військових дій, не менш ніж 2 крб. на місяць, дяки та псаломщики – 1 крб., парафії – 5 крб.
Збори прийняли рішення про організацію повітових комітетів з нагляду за хворими та пораненими воїнами. За мінімальну щомісячну суму пожертв, що має надходити до цих комітетів було прийнято 10000 крб.
Окрім благодійницької діяльності в світлі виконання рішень Центрального Єпархіального комітету повітове духовенство інформувало населення про можливість надання допомоги воякам та їх сім’ям через державні, громадські та приватні установи.
Пожертви: полотно, сорочки, кальсони, рушники, наволочки, покривала, подушки, хустини, шкарпетки, рядно, халати, ковдри, онучі, відправлялися як на “Склад імені імператриці Олександри Федорівни” (з відділами в Петрограді, Москві, Харкові, Тифлісі), так і безпосередньо у війська. В декількох числах “ПЄВ” за 1914 та 1915 було надруковано списки жертвувачів та перелік речей, наданих у вигляді допомоги. Грошова допомога перераховувалася на потреби Духовного шпиталю та інших медичних закладів, а також запасним полкам та в діючу армію. За надіслану допомогу на адресу Полтавського Єпархіального Центрального Комітету надходили численні подяки: від Головнокомандувача Південно-Західного фронту генерал-ад’ютанта М.Ю. Іванова, від Головних Лікарів 387 та 118 польових шпиталів, від командирів 9-й артилерійської бригади та 34 піхотного Сєвського полку (ці підрозділи до війни було розквартировано в Полтаві) [12].
28 січня 1915 року під час перебування Миколи ІІ в Полтаві єпископ Феофан доповів імператору про пожертвування духовенством Полтавської губернії на потреби війни 10000 крб. та про пожертву Полтавським козаком Я. Огнивенком 95 десятин землі в Ялтинському повіті на будівництво приміщення для хворих і поранених вояків та притулку-школи для дітей-сиріт війни [13].
Одним з напрямків благодійницької діяльності Церкви були відрядження в діючу армію делегацій з різдвяними подарунками. Так, настоятель Різдвяно-Богородичної церкви Кременчуцького повіту Захарій Негеєвич відвідав на Різдво 1915 року 74 паркову Артилерійську бригаду [14], а учні церковно-парафіяльних шкіл Полтавської єпархії тричі відправляли подарунки нижнім чинам. На Різдво 1916 року через Училищну Раду школярами було зібрано більше ніж 10000 крб., та речей не менш ніж на 3000 крб. На відміну від попередніх подарунків, за розпорядженням єпископа Неофіта до теплих речей, солодощів і тютюну було додано велику кількість духовної літератури. Це була реакція на заклик депутата Державної Думи М. Пуришкевича про необхідність “приготування … духовної їжі, за якою затужилася душа нашого героя” (російського вояка – В.С.). Подарунки упакували в 88 великих дерев’яних ящики загальною вагою 263 пуди. Священики Війк, Заболотний та Виноградов доставили їх в діючу армію, до Штабу 17 піхотної дивізії [15].
Створення системи щодо нагляду за сім’ями вояків та допомога військовополоненим
Згідно до Відношення Обер-Прокурора Синоду від 29.11.1914 №12250, на ім’я Єпископа Полтавського та Переяславського Феофана духовенство єпархії мало сприяти пошуку та наданню інформації до Філаретівського Товариства про сім’ї вчителів початкових шкіл, що постраждали від війни. В разі скрутного матеріального положення таким сім’ям мала видаватися допомога та безвідсоткові позики [16].
Наприкінці 1914 року благодійний Романівський Комітет звернувся до земських установ з проханням створити мережу виховних закладів для дітей селян, що осиротіли під час війни. В цих закладах діти мали придбати ремісничі або сільськогосподарські пізнання, які б в майбутньому могли гарантувати їм стабільний заробіток. Але обмеженість казенних коштів не давала можливість втілити цю ідею в дійсність і тому Комітет звернувся до Церкви за допомогою в організації пожертв на цю важливу справу [17]. Своїм Визначенням № 8602 від 23–24.10.1915 дозволив Романівському Комітету провести в усіх церквах з 12.03.1916 до 19.03.1916 збір пожертв на потреби дітей-сиріт війни. Отримані в такий самий спосіб в 1915 році 72000 крб. Комітет перерахував різним благодійним організаціям, в тому числі багатьом жіночім обителям та церковно-парафіяльним братствам, які займаються опікою сиріт [14, с. 374–375].
Протягом тривалого часу російські військовополонені залишалися поза увагою як державних, так і громадських організацій. Лише на початку 1916 року в “ПЕВ” було надруковано заклик Головного Комітету Всеросійського Земського Союзу про стан, в якому опинилися російські військовополонені та про необхідність надання їм матеріальної допомоги [18]. “Полтавський Союз рідних та близьких військовополонених” розпочав свою діяльність вже після Лютневої революції, 13 червня 1917 року.

Організація допомоги біженцям

Масований наступ Німеччини на Східному фронті навесні 1915 року призвів до втрати Росією частини Прибалтики, Волині, Польщі та зайнятих на початку війни Галичини та Буковини. Під час цього відступу разом з Російською армією на Схід, в тилові губернії вирушили сотні тисяч добровільних біженців та населення, яке уряд виселяв з зони бойових дій.
Серед біженців, що почали прибувати до Полтавської губернії і направлялися, переважно, до Кременчука, Полтави та Лубен великий відсоток складали особи духовного звання. На початку серпня 1915 року в Полтаві було створено Комісію з реєстрації духовних біженців та розміщення їх по квартирах. На перші потреби цієї Комісії Центральним Комітетом по нагляду за пораненими воїнами було виділено зі своєї каси 145 крб. Для помешкання в Полтаві біженцям було виділено чотири церковно-парафіяльних школи, учнів яких стали займатися в другу, післяобідню зміну. До 26 серпня 23 сім’ї духовних біженців було розміщено по квартирах в Полтаві та повітах. Розселення ускладнювалося тим, що більшість сімей священиків були багатодітними (4–5 дітей не були рідкістю). Разом з духовенством з зони окупації та бойових дій вирушили їх численні родичі та близькі. Частині з біженців духовного звання було запропоновано місця при церквах, решті ж виділялася грошова допомога.
27 серпня до Полтави прибула чергова група духовних біженців в кількості 25 чоловік, віком від 5 до 65 років, на їх розміщення чоловіче духовне та жіноче єпархіальне училище виділили 20 ліжок. Приміщеннями Хрестовоздвиженського монастиря у вересні – листопаді 1915 року скористалося близько 120 чоловік. Окрім Полтави біженців духовного звання було розміщено в церковно-парафіяльних школах поселень, розташованих на лінії Південних залізниць: в Кобеляцькому повіті, в Кременчуці (Троїцька та Кладбищенська), в селах Богомолівці, Кохнівці, Савині та інших.
Благоустрій біженців став предметом обговорення на об’єднаних зборах Тетянинського та губернського комітетів з питань біженства під головуванням губернатора А.К. Багговута, в яких прийняв участь представник духовенства протоієрей В. Щитинський. Збори ухвалили низку прохань до єпархіального з’їзду духовенства, стосовно надання благодійної допомоги біженцям.
25 серпня 1915, на терміновому єпархіальному з’їзді духовенства було прийнято рішення прийняти невідкладну участь в справі допомоги біженцям, без огляду на звання чи статус останніх. Для реалізації рішення було заплановано входження духовенства до місцевих комітетів, в містах та селах, та сприяти відведенню під помешкання біженцям квартир і приміщень в школах та монастирях. На пожертви біженцям монастирями єпархії було виділено 20000 крб. (окремі пожертви здійснювалися за рахунок продажу лісу та церковного начиння).
З вересня 1915 у Полтаві розпочав свою діяльність Єпархіальний Комітет з забезпечення побуту біженців, під головуванням єпископа Неофіта. Фонд комітету утворювався з одноразових пожертв церков (2 крб.) та причтів (1 крб.). За ініціативою та безпосередній участі Єпархіального Комітету в вересні того ж року в повітах губернії було утворено повітові комітети з допомоги біженцям [19].
При Єпархіальному Комітеті було організовано спеціальний гурток з пошиття одягу та білизни для біженців, вагомий внесок в цю важливу справу зробили жіночі монастирі. Кошти для дітей-біженців було зібрано учнями та учителями Оржицької церковно-парафіяльної школи.  В Зіньківському повіті кількість біженців була незначною, розселені вони були в містечку Опішні, де діяла місцева об’єднана рада, в роботі якої приймало участь й духовенство. Повітова Земська управа зібрала для біженців 85 крб. 72 коп., 20 пудів зерна та 20 аршинів полотна. В Полтавському повітовому комітеті з 500 крб. позики було отримано тільки 50 крб. Допомога надавалася на місцях продуктами та одягом.
Фонд повітового комітету допомоги біженцям утворювався при його заснуванні і складався з 500 крб., які вділялися з сум єпархіального свічного заводу [19, с. 1513], благодійних внесків та інших джерел. За три перших місяці діяльності благодійні внески склали третину від загальної суми, яка була в розпорядженні у комітетів. Витрачено було 23,6 % від загального фонду допомоги, з них безпосередньо на грошову допомогу біженцям – 13,2%. Решта витрат припадає на придбання одягу і продуктів та забезпечення належних побутових умов для сімей біженців. За звітний період (вересень-листопад 1915 р.) комітетами було роздано 1711 одиниць одягу, більш ніж 397 метрів тканин та 9372,65 кг продуктів [20, с. 507].
Допомога надавалася як особам, що зверталися безпосередньо до повітових комітетів, так і на харчових пунктах (на станції Прилуки, в Селічівці та Баришівці в Переяславському повіті та інш.). В Костянтиноградський повітовий комітет за допомогою зверталися вихованці евакуйованих з Кам’янця-Подільського Семінарії та Духовного училища [20, с. 506].

Облаштування шпитальної мережі на території губернії

Рішення про відведення приміщень монастирів під шпиталі було прийнято на початку серпня під час першого засідання Центрального комітету з надання допомоги пораненим воякам. Наслідуючи приклад Синоду, який відкрив лазарет на кошти своїх членів, вважалося за доцільне заснувати “лазарет духовенства Полтавської єпархії” на сто ліжок. При щомісячних внесках: священик – 3 крб., диякон – 2 крб., псаломщик – 1 крб. і стільки ж учень церковно – парафіяльної школи, на потреби лазарету має надходити 8000 крб. щомісяця. Задля запобігання затримки в надходженні коштів було запропоновано перші внески зробити за 5 місяців (серпень-грудень) та отримати суму близько 40000 крб. [9, с. 1844–1845].
На початку війни Полтавським губернським земством було виділено 450 тис. крб. “на різні потреби війни”. За дорученням земства Губернська Управа мала організувати в Полтаві госпіталь на 800 поранених, але в зв’язку з прибуттям з фронту великої кількості поранених та хворих стала потреба у збільшенні кількості ліжок до 1000. Відчуваючи гостру потребу в білизні для поранених та сухарях земство звернулося за допомогою до духовенства. Невдовзі білизна та сухарі стали надходити з монастирів та церков до губернського земства.
Наприкінці серпня Засідання Центрального комітету з надання допомоги пораненим воякам отримав до свого фонду близько 6000 крб. та прийняв рішення про відкриття госпіталю на 100 ліжок в приміщенні, яке було надано губернатором в центральній частині міста. Завідувачем лікарняною частиною “Лазарету імені церков та духовенства”, який було розташовано навпроти “Лазарету імені козаків та селян” став хірург п. Абражанов.
5 квітня 1915 з Козельщанського Різдвяно-Богородичному монастиря прийшла сумна звістку про смерть його настоятельниці, ігумені Олімпіади, яка однією з перших відгукнулася на заклик про створення лазаретів для поранених. Ще у вересні 1914 в монастирі було обладнано приміщення на 40 ліжок для поранених вояків. Однією з проблем, які виникли при облаштуванні лазарету була відсутність лікарів. Для вирішення цієї справи настоятельниця звернулася до земської управи [10, с. 2181].

Висновки

З джерелознавчої точки зору офіційна частина “ПЄВ” містить в собі документи (загальнодержавні та єпархіальні), що регламентували церковне життя на період війни. Джерелознавча ж цінність неофіційної частини єпархіальної періодики виходить за межі дослідження лише церковного життя.
Публікації в неофіційній частині “Полтавських єпархіальних відомостей” періоду Першої світової війни можна розділити на такі категорії: пастирське слово (реакція єпархіального керівництва на поточні події), фактологічні матеріали, біографічні та бібліографічні дані, реклама та оголошення. Ознайомлення з даними матеріалами дають можливість дослідити різні аспекти церковного життя єпархії та проаналізувати виконання завдань, які ставили під час війни перед священиками держава та Синод. Окрім того публікації в єпархіальній періодиці комплексно передають палітру подій і суспільних настроїв провінційного соціуму під час війни та надають можливість відчути “дух часу”.
На сторінках “Полтавських єпархіальних відомостей” досить детально відображено розвиток історичного процесу на українських землях під час Першої світової війни. З огляду на це, в історії церковного життя Полтавщини 1914–1917 рр. можна виокремити три періоди.
І період (липень 1914 – весна 1915).
На першому етапі війни відбувається загальне пожвавлення релігійного життя. Характерною ознакою цього часу стають громадські молебні та патріотичні маніфестації, активізується пастирське служіння на фронті та в тилу. В цей період утворюються Полтавський Єпархіальний Центральний та повітові комітети з надання допомоги пораненим воїнам, Церква бере участь в створенні шпитальної мережі на території губернії, допомагає сім’ям воїнів. В наданні благодійної допомоги різним верствам населення, що потерпають від війни, Церква щільно співпрацює з державними (Романівський комітет та інш.), громадськими (Всеросійський Земський Союз та інш.) та приватними установами.
ІІ період (літо 1915 – літо 1916).
Цей етап розпочинається внаслідок “Великого відступу” російської армії 1915 року та появою в Полтавській губернії біженців. Його характерними рисами стають спад релігійного і патріотичного піднесення та переорієнтація дій Церкви на виконання конкретних задач військового часу. Окрім турбот, що стали повсякденними ще на першому етапі війни (опіка сімей вояків та поранених воїнів, благодійна допомога військовим частинам, що знаходяться на фронті), виникає новий напрям в благодійницькій діяльності Церкви – допомога біженцям. Утворюються Єпархіальний Комітет з забезпечення побуту біженців, під головуванням єпископа Неофіта та аналогічні повітові комітети. На початку 1916 року з ініціативи Всеросійського Земського Союзу постає питання про необхідність надання допомоги російським військовополоненим.
ІІІ період (осінь 1916 – лютий 1917).
Загальнодержавна криза влади та загострення соціально-економічних проблем знаходять своє відображення і в житті провінційного соціуму. В суспільній свідомості населення губернії відбуваються трансформаційні процеси, на які Церква намагається мати вплив. Боротьба за відродження духовності та дискусії щодо реформування парафіяльного життя стають одними з головних аспектів діяльності Церкви напередодні Лютневої революції.
Формат даного дослідження дає можливість розглянути тільки два перші періоди в історії Православної Церкви на території Полтавської губернії. Найбільш цікавий і складний для дослідження третій період (осінь 1916 – лютий 1917) потребує окремої, детальної студії.
Джерела та література:
1. Див. напр. Гобсбаум Е. Вік екстремізму : Коротка історія ХХ віку, 1914–1991. / З англ. пер. Олександр Мокровольский. – К.: Вид. дім “Альтернативи”, 2001. – 543 с. Хобсбаум Э. Век империи 1875–1914. − Ростов-на-Дону, Феникс, 1999.− 540 с.
2. Реєнт О. П., Янишин Б. М.. Україна в період Першої світової війни: історіографічний аналіз // Український історичний журнал. – 2004. – № 4. – С. 3–35.
3. Бойко А. “Епархиальные ведомости” в системі церковної преси початку ХХ століття // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Літературознавство, журналістика. – Вип. 4. – Дніпропетровськ, 2001. – С. 25–32; Мілясевич І. Періодичні видання Волинської губернії ХІХ – початку ХХ століття. – Львів, 2004. – С. 66.
4. Див. напр. Григорук О. “Подольские епархиальные ведомости як джерело з церковної історії Поділля // Український історичний збірник, Вип. 12, 2009. – С. 318–322.
5. Див. напр. Денисенко В. Часопис “Киевские епархиальные ведомости” в історії національно-духовного життя України (1861–1918 рр.). Автореферат дисертації кандидата історичних наук. – К., 2004. – 20 с; Мельник Н. Губернські єпархіальні відомості як джерело біобібліографічної інформації // Наукові праці Наукової бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. – Вип. 11. – К., 2003. – С. 376–382.
6. Нетужилов К.Е. Епархиальная периодическая печать в дореволюционной России // Известия Российского государственного педагогического университета им. А.И.Герцена. Общественные и гуманитарные науки. 2006. № 7. – С. 174–182.
7. Памятная книжка Полтавской губернии на 1916 год, Полтава, Типолитография Губернского правления, 1916. – С. 34–35.
8. Статистический справочник по Полтавской губернии на 1916 год, Полтава, Типография Т-ва Печатного дела, 1916. – С. 213–214.
9. “Полтавские епархиальные ведомости” − 1914 − № 33 − С. 1779–1781.
10. “Полтавские епархиальные ведомости” − 1914− № 41− С. 2182− 2187.
11. “Полтавские епархиальные ведомости” − 1915 − № 2 – С. 142− 143.
12. “Полтавские епархиальные ведомости” − 1915 − № 5 − С. 350− 351.
13. “Полтавские епархиальные ведомости” − 1915 − № 4 − С. 322.
238
14. “Полтавские епархиальные ведомости” − 1916 − № 5 − С. 382− 383.
15. “Полтавские епархиальные ведомости” − 1917 − № 5 – С. 587–589.
16. “Полтавские епархиальные ведомости” − 1915 − № 1 − С. 6–9.
17. “Полтавские епархиальные ведомости” − 1914 − №№ 51–52 – С. 2811–2812.
18. “Полтавские епархиальные ведомости” − 1916 − № 3 − С. 277–278.
19. “Полтавские епархиальные ведомости” −1915 − № 19 − С. 1509–1513.
20. “Полтавские епархиальные ведомости” − 1916 − № 7 − С. 503–507.

Автор: Віктор Саранча (Кременчук, Україна)

Поделитесь в социальных сетях прямо сейчас:
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on VK
VK
Share on Google+
Google+
Flattr the author
Flattr
Share on LinkedIn
Linkedin
Share on Reddit
Reddit
Share on StumbleUpon
StumbleUpon