ПРО ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ — глава 2

ПРО ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ - глава 2.

ПРО ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ — глава 2

Перший вечір

ПРО ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ — глава 2. Вечерю варити не довелося: п’ятниця, пісний день, тому господарі доїдають смаженого судака і тушковану капусту, що залишилися від обіду, та п’ють чай – хто з хлібом, хто із сухариками.
Ось перша моя помилка: самовар же не вмикається в розетку, він на деревному вугіллі, а я не маю жодного уявлення, як ним користуватися! Втім, де б я могла потренуватися? Мій «синок», схоже, штатний працівник туристичної фірми, швидко розпалює це диво техніки, я намагаюся все запам’ятати. Нарізаю свіжий духмяний хліб (такі хлібини колись випікала моя мама – ніби дитинством повіяло; тільки у нас форми були не гладенькі, а ребристі), наливаю з керамічного дзбанка мед у фаянсові вазочки. У великому порцеляновому чайнику заварюю чай, за вказівкою Домни Филимонівни додаю трохи котячої м’яти, і несу в їдальню, де покоївка вже накрила на стіл – гарні порцелянові тарілки і чашки, схоже, кузнєцовські, лозові сухарниці, чайні ложечки, щипці для цукру. Господар прочитав молитву, на слова господині «Благословіть трапезувати» відповів «Хай Бог благословить», широким жестом перехрестив стіл і першим узяв хліб.
Вся прислуга теж постує; ми вечеряємо на кухні після того, як прибрали з хазяйського столу (самовар довелося «підбадьорити», і знову самій мені не вдалося це зробити). Нашу трапезу по старшинству благословляє економка. Хліб і сухарики можна їсти досхочу, цукор колотий. Чай чоловіки – двірник, кучер, мій «син», садівник – п’ють уприкуску; ми з економкою, хатньою покоївкою, пралею – дружиною двірника, особистими покоївками господині й племінниці та ще з кимось із жіночої челяді – з медом. Ніяких розмов про депутатів, політиків та політиканів місцевого розливу. Жінки перемовляються про ціни на базарі, про моду, про погоду (теми одвічні!), чоловіки палко обговорюють скейтинг-ринг у Міському саду і перемогу нашого земляка, борця Захара Ялова, у якомусь закордонному поєдинку.
Після чаю в їдальні читається уголос Святе письмо, збираються усі мешканці – господарі й прислуга. Григорій Єремійович велить читати мені: «Ти казала, що грамоту знаєш…». Ось тут пригодилися не лише окуляри, а й моє давнє захоплення церковнослов’янською мовою. З дорученням справляюся непогано.
Потім всі розходяться у своїх справах. Жіноча частина обслуги на кухні: я займаюся своїм, а покоївки беруться за шиття. Перемивши посуд, я замочую квасолю для завтрашнього борщу, сідаю перебирати крупу і починаю розпитувати про господарів – які вони, чи не дуже суворі, чи не вередливі щодо їжі, словом, намагаюся підтримувати розмову, як личить новій людині. Добре, що нема нікого знайомого – бо я б не втрималася у ролі. А так ми ретельно виконуємо всі інструкції та намагаємося бути людьми кінця 19 століття.
Покоївки розповідають, що господарі не дуже перебирають харчами, в основному замовляють звичайні страви – борщі, юшку, каші, ну, звичайно ж, гов’ядо, свинину та птицю; зайчатину і кролів не їдять, а французькі наїдки в основному готують, коли чекають особливих гостей.
Григорій Єремійович неговіркий, не любить галасу і метушні, у хатні справи майже не втручається – це жіночі обов’язки. Голос на прислугу не підвищує, називає повним хрещеним іменем – ніяких тобі «Ванька» чи «Манька».
Олена Петрівна його друга дружина, бо господар був бездітний удівець; вона добра і лагідна, та страшенно не любить, коли брешуть, тому, якщо розіб’єш тарілку чи ще яку шкоду зробиш – краще відразу признатися (я мимоволі хмикаю: так і моя мама вчила). Богомільні, часто ходять до церкви, жертвують десятину, може, тому Бог і допомагає їм. У цьому році на Масляну Григорій Єремійович переміг на Святі щучого хвоста, всі були раді за нього, це ж така честь! Ти хоч знаєш, що це за свято?
Вони обоє дуже багато часу приділяють благодійності: утримують сирітський притулок у Крюкові, виплачують стипендію одному з учнів реального училища та одній учениці жіночої гімназії; а після того, як хазяїна обрали гласним міської думи – оплачують освітлення вулиці Херсонської у Крюкові, тобто платять і за гас, і за ремонт ліхтарів, і доплачують ліхтарнику до того жалування, що йому платять міські власті! (От би й наші заможні депутати так старалися… – мимоволі думаю я).
Олена Петрівна часто їздить до лікарні, возить гостинці для болящих, дає гроші на ліки тим, хто не має чим заплатити. А коли була пошесть інфлюенци, так для всіх учениць гімназії пошили маски на обличчя, а хазяйка закупила для лікарні два комплекти халатів для всіх лікарів, милосердних сестер і санітарів.
Племінниця хазяїна Мотрона Трифонівна – донька його брата, який живе десь далеко за кордоном, чи не за «окіяном», у родині про нього ніколи не розмовляють; не здумай про щось запитувати! Два рази на тиждень до неї приходить вчителька французької мови; така розумна, аж страх, – усе знає, що не спитай…
Дім іще трохи не добудований, але господарі вирішили переселитися у готову частину (так, звичайно ж, будинок закінчили у 1902 році, вже після смерті господаря – згадую і тут же «гальмую» себе: не смій, ти нічого про це не знаєш, ти тут перший день!).
Чесно прочитавши у своїй кімнатці всі вечірні молитви, гашу свічку і намагаюся швиденько заснути, бо ж вставати мені дуже рано. В голові прокручуються події вечора. Господи, хоч би не проспати, не ізганьбитися!…

Автор: А.Гайшинська

Поделитесь в социальных сетях прямо сейчас:
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on VK
VK
Share on Google+
Google+
Flattr the author
Flattr
Share on LinkedIn
Linkedin
Share on Reddit
Reddit
Share on StumbleUpon
StumbleUpon