ТРАГІЧНІ НАСЛІДКИ АФГАНІСТАНУ

ТРАГІЧНІ НАСЛІДКИ АФГАНІСТАНУ
(Пам’яті воїнів – інтернаціоналістів Кременчука).

ТРАГІЧНІ НАСЛІДКИ АФГАНІСТАНУ. 15 лютого 2018 року минає 29-а річниця, як закінчилася афганська війна для колишнього СРСР, відтоді, коли останній радянський воїн залишив багатостраждальну землю Афганістану. 29 років для історії – невеликий проміжок часу, але для людей – це значна частина їхнього життя.
Не існує вже більше країни, яка послала радянських воїнів на афганську війну, постаріли батьки загиблих юнаків, виросли і стали дорослими діти воїнів – афганців. Двадцять дев’ять років тому, суворої лютневої пори, останні воїни колишньої Радянської Армії полишили чужу землю, поклавши не одну тисячу молодих життів. Полягли і українські хлопці, кинуті у вогонь справжньої війни. А ті, яким пощастило повернутися в рідні краї, й донині спокійно не сплять – болять рани, судомить пам’ять. Для більшості людей афганська війна давно закінчилася. Але для родин загиблих вона продовжуватиметься до кінця їхнього життя, адже у цій війні вони втратили найдорожче – своїх улюблених синів, чоловіків, батьків.
Наддніпрянський Кременчук завжди славився не лише своїм потужним промисловим потенціалом, але й людьми – працьовитими і мужніми, відданими і справедливими, справжніми патріотами своєї Батьківщини й рідного міста. В Афганській війні брали участь більше 600 кременчужан і мешканців Кременчуцького району – офіцери, прапорщики, солдати строкової служби та фахівці із числа цивільних осіб. Додому не повернулися з цієї війни 20 військовослужбовців. На їх честь в місті, у парку, який тепер називається «Кагамлицький» (колишній «Воїнів – інтернаціоналістів») побудовано меморіал, на могилах встановлено гранітні обеліски, а на навчальних закладах, де вони навчалися – меморіальні дошки.
Усі кременчужани, які полягли на афганській війні, по-різному попадали на це, трагічне для них, військове протистояння. Солдатів строкової служби призивали через військкомати, а далі різними видами транспорту доправляли до Туркменії й Узбекистану. Там, пройшовши неоднакову за тривалістю і якістю підготовку, вони переправлялися військово-транспортними літаками до Демократичної Республіки Афганістан (ДРА).
Офіцери й прапорщики прибували до цієї, стікаючої кров’ю країни, самостійно, «по заміні», а, отже, заздалегідь знали місце дислокації військової частини, її завдання, небезпеку й, звичайно, свою майбутню посаду. Враховуючи, що афганська війна це, здебільшого, війна без фронту й тилу, то смертельна небезпека була всюди, і підступно підстерігала всіх, незалежно від віку, військового звання й займаної посади.
Тож не випадково, а цілком закономірно, що серед 20 загиблих кременчужан, майже половина – офіцери й прапорщики. Практично не залежало життя військовослужбовців і від терміну перебування на афганській війні. Одні гинули в перші місяці прибуття до Афганістану, інші – наприкінці небезпечного відрядження. Інколи життя військовослужбовців обривалося, лише ті переступали кордон цієї нещасної, воюючої, незалежної держави. Афганська війна не вписувалася ні в які закони: гинули військові не лише в передових частинах, але й в «тилу», а також від хвороб, отруєння і т.і.
Незважаючи, де і як загинув військовослужбовець, всі афганські жертви поверталися додому схожими шляхами. Після загибелі їхні тіла обробляли дезінфектантами, обгортали целофаном, заварювали в цинкові труни, залишивши маленьке віконечко і оббивали дошками. Після цього прощальний скорботний мітинг. Потім домовини завантажували в транспортний літак. Із цього моменту радянський літак перетворювався з небесного трудяги – вантажівки, в трагічний «Чорний тюльпан».
Вони поверталися до нас живою, незатухаючою луною вічної пам’яті й слугували прикладом хлопчакам, які приміряли їхній подвиг «на себе». І це все, що залишається від людини, яка прожила на землі всього дев’ятнадцять – двадцять п’ять років. Адже переважна більшість із них не встигли навіть завести свою сім’ю, відчути непередавані батьківські почуття тощо. А про їхні подвиги довго не знали, бо в колишньому СРСР діяла тотальна заборона на істину.
Стоять у Кременчуцькому парку в селищі Молодіжному 20 гранітних обелісків вічно живих воїнів – афганців, які пішли з рідної домівки, щоб виконати військовий обов’язок, і віддали своє життя, чесно виконавши військову присягу. Ось вони, кременчужани, чиє життя забрала афганська війна: офіцери – загинуло шестеро, середній вік яких не перевищував 26 років: лейтенант Андросов Володимир Анатолійович, старший лейтенант Барильченко Валерій Дмитрович, старший лейтенант Вовк Олександр Олександрович, лейтенант Лавров Сергій Степанович, лейтенант Левченко Леонід Петрович, капітан Омельченко Михайло Михайлович; прапорщики – загинуло двоє, середній вік яких 30 років: старший прапорщик Бутенко Віктор Петрович, прапорщик Максименко Віктор Григорович; солдати строкової служби – загинуло дванадцять, середній вік яких сягав всього 20 років: рядовий Власюк Олександр Васильович, молодший сержант Голець Олександр Петрович, рядовий Дука Сергій Олександрович, сержант Задерієнко Олексій Вікторович, рядовий Коробенко Олександр Тарасович, рядовий Кулинич Сергій Володимирович, рядовий Кушніренко Віктор Миколайович, рядовий Ногін Станіслав Михайлович, єфрейтор Панчук Олександр Володимирович, молодший сержант Скрипченко Володимир Володимирович, молодший сержант Харечко Віктор Васильович, рядовий Штрикуненко Микола Вікторович.
Як видно, наймолодшому кременчужанину, що не повернувся з афганської війни, виповнилося всього 19 років, а найстаршому – 33 роки, тобто гинули наші хлопці у найбільш сприятливому віці для навчання, створення сім’ї, виховання дітей, досягнення високих трудових здобутків. Іншими словами, гинув найкращий генофонд Кременчуччини, Полтавщини і всієї України. Афганська війна перекрила всім їм шлях до щастя, насолоди життям, до буденної радості. Більшість загиблих афганців – кременчужан не встигли навіть створити власні сім’ї, пожити в затишному родинному гнізді з улюбленою дружиною та діточками. Серед полеглих в афганській війні наших земляків було всього сім одружених, які також мали на той час дітей.
А вони всі так хотіли повернутися додому живими, насолоджуватися мирним життям, навчатися, працювати, здобувати, підкоряти. Утім, доля все вирішувала по-своєму… і перетворювала їх на надгробні пам’ятники на цвинтарях та гранітні обеліски в парку.
Чомусь тоді ніхто з керівництва колишнього Радянського Союзу не думав про подальшу долю воїнів – афганців, а кидали й кидали у цю страшну військову топку нових і нових досить молодих людей. Причому, якщо офіцери і прапорщики, здебільшого, не маючи значного військового досвіду, усе ж деякий життєвий досвід уже встигли здобути, то солдати строкової служби, як правило, ні життєвого, ні військового досвіду не мали, бо їм на час прибуття до Афганістану виповнилося в основному лише 19 років, а декому і того менше – тільки 18.
Ким тодішнє керівництво СРСР намагалося захистити здобутки афганської революції!? Майже дітьми, які гартувалися справжньою війною і одразу ставали мужніми чоловіками. Та, на жаль, багато не встигали, так і гинули дорослими дітьми.
Бойові операції в Афганістані, здебільшого, називалися не атакуючими діями чи захистом, а бойовими походами, засідками, супроводом колон і т. і.
В цілому, 20 кременчуцьких хлопців, які загинули в афганській війні, за 7240 днів разом проведених у цій азійській країні, брали участь у 394 бойових операціях, бойових вильотах, засідках, супроводах колон, або кожен кременчужанин брав участь у бойових діях один раз на 18 днів.
Рідко, коли бойові операції, супроводження колон, засідки обходилися без кровопролитних боїв, обстрілу, раптового нападу душманів. Тож коли загони поверталися із цих операцій, часто воїни несли на руках загиблих своїх бойових побратимів. А відтак, кожного разу, направляючись на бойове завдання, ніхто з військовослужбовців не знав: повернеться живим, чи навіки знайде спочинок у чужій азійській країні. Кожен рейд, кожен вихід, кожну засідку можна назвати героїзмом наших воїнів, бо важко навіть уявити, що коїлося в душі військовослужбовця, коли він кожної миті чекав нападу, обстрілу, запеклого бою, пострілу в спину чи в груди, несподіваного вибуху бензовоза тощо. А якщо таких бойових операцій було 10, 15, 20 чи більше?
Майже по всьому палаючому Афганістану пролилася гаряча кров воїнів з Кременчуччини, які не шкодуючи власного життя сміливо й відповідально виконували інтернаціональний обов’язок, віддавши молоде життя за військову клятву, дану своїй країні та її працелюбному народу.
Ні з чим не можна порівняти мужність і відвагу воїна, який, прикриваючи своїх побратимів по зброї, піднімається на повний зріст, аби привернути увагу душманів на себе й дати можливість вибратися з оточення іншим солдатам. Тому прижиттєві і посмертні нагороди – це лише незначна частка того, на що заслужили воїни – афганці.
В числі орденоносців і загиблі кременчуцькі хлопці, які за свої ратні подвиги нагороджені: орденом Червоної Зірки – 18, двома орденами Червоної Зірки – 1, медаллю «Від вдячного афганського народу» — 20, орденом «За службу Батьківщині» ІІІ ступеню – 1, медаллю «За бойові заслуги» — 3, медаллю «За відвагу» — 7.
Обмежений контингент радянських військ поніс відчутні втрати в техніці й живій силі. Хоча та війна принесла значних втрат, багато горя та бід й афганському народу – протягом дев’яти років загинуло більше мільйона афганців, а за деякими джерелами – до 1,5 мільйонів.
Так, дійсно, війна це не прогулянка, не гра, не змагання. Війна – це жорстоке протистояння до «зубів» озброєних людей. А результат цього – поранення, каліцтва, смерті. Афганська війна закінчилася 29 років тому. І повернути загиблих уже ніхто не зможе. Але пам’ять про них повинна бути пересторогою нинішньому керівництву нашої країни. На жаль, афганська війна не стала останньою для України і українських військовослужбовців. Через 25 років після афгану наші військові знову опинилися вже на іншій війні, на якій знову загинули наші кременчуцькі хлопці, їх 43 за чотири роки.
Через двадцять років після афганської війни ми можемо побачити убивчу статистику. За уточненими на 2009 рік даними, в афганській війні загинуло 15 051 військовослужбовець, це приблизно 0,9 % від загальної чисельності Обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані, або 2,5 % від числа тих, що брали участь у бойових діях. Полягли на афганській землі 4 жінки – прапорщики та 48 жінок із цивільного персоналу. В середньому гинуло в Афганістані 4 військових щодня. Санітарні втрати, а це поранені і хворі, які стали небоєздатними на період від однієї доби і більше, які поступили в медпункти і лікарняні заклади, в афганській війні склали 469 685 осіб. Захворіло інфекційним гепатитом 115 308 людей, черевним тифом – 31 080, іншими захворюваннями – 140 665 військовослужбовців.
Всього (безповоротні і санітарні) втрати СРСР в Афганістані складають 484 138 людей. Стали інвалідами в результаті поранення, контузії або хвороби 10 751 військовослужбовець. Після повернення з Афганістану померло від хвороб і ран, отриманих на афганській війні, більше 6 тисяч військових. І це число, на жаль, щодня збільшується.
В Кременчуцькому краєзнавчому музеї була і ми всі сподіваємося, що скоро знову буде експозиція, присвячена військовим – кременчужанам, які загинули в афганській війні. В експозиції були представлені речі, які передали батьки і рідні до музею: особисті речі, частини військової форми, фотографії, листи до рідних, які хлопці писали з Афганістану, документи про освіту, про нагороди, самі нагороди і т. і. Все це зберігається в музеї і буде представлено в оновленій експозиції.
Схилимо голови біля обелісків і могил загиблих кременчуцьких воїнів – афганців, будемо пам’ятати про їх героїчні жертви, віддане молоде життя при виконанні військового та інтернаціонального обов’язку.

Селезньова І.Г. – зав. відділом
науково-освітньої роботи
краєзнавчого музею.

Поделитесь в социальных сетях прямо сейчас:
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on VK
VK
Share on Google+
Google+
Flattr the author
Flattr
Share on LinkedIn
Linkedin
Share on Reddit
Reddit
Share on StumbleUpon
StumbleUpon