У вересни 1943 року

У вересни 1943 року

Серпневі та вересневі дні у наших краях більшістю були сонячні, мало дощові. Звідки було взятися дощу, коли земля здригалася, горіла. Коли повітря втягувало в себе у небо безліч полум’я, диму та попілу від пожеж. Все вирувало, горіло: то наближалось визволення від німецько-фашистських загарбників.
В другій половині серпня 1943 року у ночі прилетіли радянські літаки бомбувати місто Кременчук.

Ще десь йшли бої за міста Харків, Полтаву, а вже важкі, дальньої дії, літаки-бомбардувальники завітали до нас в «гості». Серед ночі завили сирени сповіщаючи бойову тривогу. Сполошилися фашисти, прокинулися мешканці міста. В дворах залаяли собаки відчувши небезпеку. Хто біг в бомбосховище, хто так собі сидів вдома. Я вискочив на веранду (жили ми на другому поверсі [на плані квартал 112]), зразу почув наростаючий гул літаків, видно було, що летів не один.
Вмить загорілися прожектори, занишпорили своїми променями по небу шукаючи літаків, щоб взяти у перехрестя світла. Загомоніли зенітки, важкі гармати, які тоді стояли в парку МЮДа [на плані квартал 121], та спарений великокаліберний кулемет на крутячій платформі, який стріляв трасуючими кулями. З інших кутків теж стріляли. Ми жили по вулиці Першотравневій ближче до залізничного вокзалу в стратегічному місці. От як бабахнуть гармати в парку МЮДа дві або три заразом — земля здригається, а у вікнах шибки брязкотять, а в декого випадають.
Літаки зробили коло над містом. Летіли вони високо. В місті були підпільники, вони спрямовували літаки на стратегічні об’єкти міста, стріляючи з ракетниць ракетами червоного кольору (це мені було добре видно з веранди) в напрямок залізничного вокзалу та залізничного мосту. Ракети летіли з Першого Занасипу. Також ракети летіли з Чередників в напрямку Міського саду, там знаходився склад різного пального та мастильних матеріалів. Ще летіли ракети на продуктовий склад (клуб Залізничників на вулиці Першотравневій навпроти нашого будинку) та фашистські казарми (зараз на цьому місці знаходиться готель «Дніпровські зорі») [на плані квартал 110].
Літаки трохи знизилися і на другому заході стали викидати на парашутах освітлювальні фосфорні ракети-лампади. В місті стало видно — хоч голки збирай. Фашисти такого прийому не чекали, куди вже було світити прожектором, коли й так стало видно. Вимкнули прожектори, зенітки замовкли, а білі-білі ракети-лампади повільно ледь-ледь спускалися на парашутах вниз.
За третім колом літаки летіли вище своїх парашутів-світильників щоб німцям не видно було їх, стали бомбувати місто. Льотчики зробили таку собі психологічну атаку: разом з бомбами кидали іще порожні з дірками бочки та куски залізничних рейок.
Уявіть собі, яка гама звуків була в повітрі. Бочки ревуть, рейки пронизливо гудять, а бомби свистять, здається небо провалюється. Повітря нагрілося до гарячого, дихати стало важко. Бомби вибухнули й пилюка згарища здійнялася в повітря. Такого реву я не витримав, втік в хату, та стало небезпечно: летіли навкруги осколки від вибухів.
Відбомбившись, літаки зникли, стало тихо. Знову я вийшов на веранду і побачив, як у далечині палав паливний фашистський склад в Міському саду: туди влучили бомби. Дуже жахливе видовище. Гарячі розпечені бочки підскакували у повітря, лопалися, пальне охоплювалося полум’ям, виникало вгорі червоне марево буцімто півнеба горить. Багато дерев понівечено або згоріло.
В день пішли чутки, особливо на базарі («базарне радіо»), де та куди впали бомби. Бігали і ми, хлопчаки дивитися на «роботу» літаків. На нашім краї впали бомби на залізничні колії в районі вокзалу, на стадіон «Динамо» прямо у ворота. Воріт як не було. Яма аж до води. Ми з товаришами сміялися, мов льотчики фашистам забили гол. Ще була бомба легша, вона впала прямо у під’їзні двері 125-ти квартирного будинку по вулиці Театральній (зараз — Гагаріна).
Сходили на вулицю Чапаєва, де був колись магазин «Спартак» [на плані квартал 91]. В час окупації на тому місці були місцеві конюшні. Гарні були коні, сильні важковози, здорові німецької породи. Копита у них масивні ззаду копит, тягнулась, ніби гривка пасма волосся. Красиві, коричневої масті коні. На двір конюшні впала бомба. На тому місці залишилися яма діаметром 10-15 метрів та глибиною до трьох метрів.
Така 1000 кілограмова бомба впала біля залізничного мосту де ще зараз видно (якщо підніматися на міст, з правого боку) пам’ятну печатку від бомби.
Хочу зазначити, що під час війни жодного разу бомби з літаків не влучали у залізничний міст, всі падали поряд, немов міст був заворожений. Коли наші [радянські] війська відступали, вони висадили одну ферму що серед Дніпра. Другий раз зірвали дві ферми як відступали останні німецькі зондер-команди. Одна із ферм лежала у воді розтрощена. В ті роки Дніпро влітку був вужчий і ми, дітлахи, підпливали за течією до понівеченого вибухами бика і знівечених ферм за своєю дитячою цікавістю.
Наступав вересень, осінній місяць всіх підсумків сільськогосподарської діяльності якщо можливо так сказати в ту пору грізної війни.
Радянські війська напирали з разючою силою. Воно було й видно: фашисти не встигали переправлятися через ріку Дніпро. Коли ще було просторіше переправлятися через мости, але німці насамперед гнали награбовану худобу, майно, харчі. Гнали на Крюків захоплених людей, щоб рити рови проти танків, та на інші важкі роботи. Все це спочатку рухалося повільно в бік залізничного мосту та дерев’яного, що наші військовополонені в 1942 році будували (зараз стоять одні бики). Першотравнева вулиця була повністю забита військовою технікою у два ряди. Майже з всієї Європи стояли різні марки легкових машин, вантажівок, тягачів, стояли бойові танки, різні гармати. Поступово все збилося докупи. Вулиця захрясла забитою технікою. На тротуарах стояли в щільному ряду обози возів, підвід, фур та багато дещо іншого. Місцями стояли розпряжені коні. Одні жували сіно, другі з торби зерно пофиркуючи від насолоди. На вулиці з’явилася «пробка» ні туди ні сюди ніякого руху. Все якби стихло.
Та цю тишу порушили літаки. Десь в другій половині дня налетіли радянські літаки Пє-2 (радянського конструктора Петлякова). Вони летіли вздовж вулиці Першотравневої на бриючому польоті та вели прямий вогонь вздовж вулиці по густо скупченій колоні німецької техніки з великокаліберних кулеметів, заодно скинули авіабомби на привокзальний майдан.
Почувши сильні вибухи, я вискочив з квартири, як завжди, на веранду і побачив літаки зеленого кольору з червоними зірками з наведеною білою стрічкою по контуру на бортах і крилах. Літаки було виразно й чітко видно, бо летіли вони низько аби не зачипитися за дахи будинків. Літаки зробили два заходи, розстрілюючи все в упор, і зникли. Як було приємно бачити за два роки окупації наші літаки з двома кілями на хвості та червоними зірками! після того нальоту фашисти трохи очухалися і стали розбирати розбите, гасити те, що не догоріло, розчищати проїзну частину вулиці.
Без дозволу дорослих я з товаришами через двори та провулки вискочив подивитися на майдан залізничного вокзалу, що там зробилося від вибухів бомб. Враження не з приємних. Вози від вибухів розкидані на всі боки. Коні побиті, їхні шмаття висять на деревах, кругом все в крові із землею. Деякі машини горіли. Серед розбитих возів, фур, ми шукали щось з’їсти. Біля одного перекинутого набік воза без задніх коліс, з якого все випало на дорогу, пощастило знайти мені буханець хліба запечатаний в прозору плівку, так зберігали німці продовгуватий хліб «кирпичек». В нас тоді такий хліб не пекли, в нас був круглий. Товариші мої теж назбирали дещо з їстівного. Фашистам старалися на очі не попадатися. Та їм було не до нас, у їх була своя робота: як скоріше розчистити дорогу.
Назбиравши всього по трохи, ми повернулися тим шляхом, що прийшли. Дома одержав прочуханки від рідних, як і мої товариші, за те, що ризикнув життям. За одно і подяку, що поїсти приніс цілий вузлик, а, головне, хліба, — його давно в руках не держали. Куди дінешся, як їсти хочеться — треба ризикувати. Від того і зробив з товаришами, можна так сказати, сміливу вилазку. Голод не тітка… Все ж таки було боязко, це ж була справжня сувора війна, а не дитячий садок. Було всього: і важко і тяжко, холодно і голодно, але під кінець бойових дій в місті Кременчуці чомусь в нас, дітей війни, вже не було якогось такого побоювання від того, що діялося навкруги. Звикли до всього. Воно тоді казалося, як будь то так і треба.
Після нальоту Радянської авіації, який натворив багато шурхоту, німецьке командування поквапилося наводити на Дніпрі плавучі мости-понтони, аби скоріше перевести військові частини та награбоване, бо дерев’яний гужовий міст був зруйнований нашими літаками.
Погоничі худоби (із наших людей, бо примусили німці) з переправи після нальоту наших літаків покинули худобу, розбіглися. Покинутий скот розбрівся по всіх вулицях та дворах де тільки можливо було пройти чи пролізти. Голодна, замучена худоба ходила кругом з ревом та муканням шукаючи десь пити, худобу мучила спрага від нестачі води. Страшно було на це дивитися та слухати їхнє мукання. А чим могли люди в ту лиху годину допомогти, як були й самі в напруженім стані? Жандарми та поліцаї, які гнали людей на переправу теж кудись зникли.
Осторонь, під невеличким тином в дворі біля якогось дерева стояла німецька кухня. Фашисти збирались щось варити, бо десь із трьох їх чистили картоплю. Ми, дітвора, теж вешталися неподалік аби десь щось урвати. Один фашист взяв рушницю, перезарядив її і став рухатися якби в наш бік. Ми розбіглися хто куди, але він не звернув уваги, лише посміхнувся та щось про себе побалакав. Пішов в бік де стояли недалечко бички. Ми, дітлахи, одразу зрозуміли, навіщо він взяв карабіна. Перед нами розвернулася така картина. Відійшовши осторонь німець підняв карабін і став цілитися одному з бичків прямо в лоба. Пролунав постріл. Бичок зразу впав на коліна передніх ніг, дивлячись кудись вперед, десь з хвилину з лоба текла цівка крові. Німець подумав, що промахнувся, перезарядив карабін, хотів іще цілитися, але бичок в цю мить впав набік.
Двоє німців несли велику каструлю, а третій, видно, кухар в білому фартуху та в білім очіпку на голові та з здоровим тесаком-ножем в руці. Щось там в того бідолахи-бичка повирізали та пішли геть до кухні. Через годину пішов запах по всьому подвір’ї від вареної картоплі та свіжого м’яса. Фашисти пирували біля свого варива, пили шнапс та щось наспівували бід губну гармошку, це в їх було модно — грати на губній гармошці. Їм вже не було ніякого діла ні до кого, вони по-своєму белькотіли та реготали.
В нашім будинку [на плані квартал 112] мешкало декілька родин з дітьми такими як я (мені вже в той час ішов тринадцятий рік), та були менші на два-три роки. Розповіли ми батькам про вбитого бичка.
Крадькома від німців кожен собі на відрізав скільки зміг, бичок був здоровий. Затопили ми та сусіди свої плити, стали варити в кого що було з м’ясом.
Через деякий час забрели в наш двір румуни, зарослі, неголені, бруднуваті союзники німецьких фашистів. Своїм обідом німці з ними не поділилися, не стали вести з ними ніяких розмов. Тоді румуни взяли свої карабіни, повісили на невеличкім деревці. Їх було п’ятеро, де вони в Бога взялися — хтозна. Пішли вони в будинок просити їсти.
Після вчорашнього дня та нальоту наших літаків німці оговталися, заметушилися, техніка здвинула з місця. Йшло вже на вечір. Першотравнева вулиця здригнулася від реву моторів машин всяких тягачів з причепами гармат. Все рухалося обминаючи розбиті нашими літаками машини.
Цілу ніч було чути гудіння, гуркотіння та іржання коней. Під ранок все вщухло, стало тихо. Кругом пусто, все рухоме та живе покинуло місто Кременчук. Не стало німецької кухні, від бичка залишилися тільки одні ратиці, а на дереві висіло п’ять карабінів румунських вояк та на вулицях знищена, розбита фашистська техніка, всякі коробки, ящики та порожні бочки з-під пального. Ще з днів два-три висіли карабіни, а потім зникли, хтось забрав.
Згодом пішла ще одна хвиля відступаючих фашистів. Відступ фашистів був спланований, хитрий. Відступ військових частин був східною частиною міста: Малою Кохнівкою, через чередники, Занасипом, тобто нижнім краєм Кременчука, вулицями Чкалова, Колгоспною (тепер Леонова) виходячи на вулицю Першотравневу, Воровського, Шевченка до мостів дерев’яного та залізничного. На цьому відхідному запланованому шляху фашисти старалися нічого не палити та не зривати, щоб не заважати відступу військових частин. Під прикриттям цілих будинків та дерев фашисти маскували свій відхід, але наші літаки все ж їх дістали.
Північна та західна частини міста дуже постраждали: там саме більше палили та зривали, там більше точилися бої за місто. Окремі розбиті частини німецьких військ та зондер-команди відступаючи палили деякі важливі будинки, але не зривали, щоб не завалювати вулиці, може якісь частини ще не встигли до переправи. Інші групи фашистів п’яні, розхристані з закоченими рукавами брели по місту стріляючи у все, що попадалося на їхнім шляху. Це був саме найстрашніший момент в житті мешканців міста Кременчука.

Настав напружений момент для міста, а саме, переміщення бойових сил військових частин обох воюючих сторін, тобто йшла бойова гаряча смуга фронтових бойових дій. Цей момент був найстрашніший для кременчужан. Мирні цивільні люди не знали куди себе діти, куди себе сховати.
Залишатися у будинку №66 по вулиці Першотравневій стало зовсім небезпечно. Як сусіди, і мої батьки вибрали влучну годину та покинули своє мешкання, пішли глухими, вже дворами, які горіли, задвірками та провулками, маскуючись за парканчиками, кущами та димовою завісою від полум’я. З вузликами вийшли в нагірну частину: трохи по вулиці колгоспній (тепер Леонова) через провулочок Фруктовий та колишній Місцевий сад до маминих родичів Кобеляцьких, які жили по вулиці Полтавській. Зараз цієї вулиці не існує.
В родичів був свій двір. Взагалі, Гори (гірська частина міста Кременчука), Чередники — то приватні будинки, двори. Мамині родичі: тітка Марія Харченко (її дівоче прізвище) та донька Ліза, яка жила з чоловіком Кобеляцьким. В них були діти. Старшого, пам’ятаю, звали Толею. Мені він доводився троюрідним братом.
На новому місці, в родичів, я швидко познайомився з тутешніми хлопчаками та братом Толиком, якого вперше побачив. Багато було розмов про все те, хто, де, що бачив, знав в цей тяжкий воєнний час. На вулицю з двору майже не вибігали, боязко було. Спілкуалися часто через двори, де в огорожах були отвори, пролази.
Відступаючи, німці мінували вулиці та провулки. Вони закладали на дорозі такі собі зеленуваті, великі, круглі, з ручками на боках міни. Ці міни призначалися проти танків та важкої механізованої техніки. Менші міни були схожі на консервні банки у яких на торці виступали три ріжки. Це були протипіхотні міни, для живої сили, начинені свинцевими кульками.
Через шпаринку огорожі ми з Толиком спостерігали, де фашисти закладали міни в пісок. Попереду їхала здорова машина з мінами. Впоперек позаду неї мінували дорогу.
Хочу зазначити, що вулиця Полтавська та, більшістю, нагірні вулиці були піщані. Бруківки, асфальту не було, тому німці могли швидко встановлювати міни на дорозі та маскувати їх.
Незабаром десь вище по горі в районі вулиці Щорса, а можливо ще десь вище, почулися постріли та вибухи. Сутичка бою вщухла під вечір. Дійшов слух від сусідів, що під час стрілянини якась дівчинка підірвалася на міні. Вона з переляку необережно вискочила на вулицю. Врятувати її не змогли: багато свинцевих куль встряло у спину.
Вночі все було тихо, тільки з Гори видно було, як місто палало яскравими високим полум’ям та чорні клуби диму виривалися у височину. Видовище страшне і не з гарних почуттів.
Десь перед світанком, ще темнувато було, почулися людські гомони, шум. Потім жвавіше люди загомоніли, ніби-то почувся радісний сміх — то просувалися наші радянські солдати-розвідники. Люди обнімали їх, цілували, раділи, що з’явилися перші ластівки — воїни-визволителі. Через отвір в паркані пройшли нашим двором. Зразу йшли троє, потім ще і ще. Мені тоді здалося: якісь такі малі на зріст на плечах плащ-накидки в касках з автоматами в руках, де в кого на грудях виблискували нагороди. Вони рухалися вниз, в центр міста. Сусіди та ми попереджали, щоб вулицею не йшли, бо там міни. Але вони і без нас про все це знали, на те ж вони фронтові воїни-розвідники.
На світанку вже десь на західній частині Кременчука та ближче до мосту на Дніпрі було чути сильні вибухи та постріли гармат. Там точився останній бій за місто. опівдні все затихло. Місцями ще палали будівлі, тліли згарища, в повітрі літав попіл та клубився їдкий чорний-чорний дим. Напрочуд в цей вересневий день двадцять дев’ятого небо було блакитне, сонячне, але чорний дим хвилями затьмарював яскраві сонячні стрічки і сонце за чорним димом ставало червоним, темнуватим, мов здоровий мідний п’ятак.
Після обіду з’явився підрозділ саперів. Вони розміновували вулиці, деякі вцілілі будинки важливого призначення (залізничний технікум і ряд прилеглих до нього будинків).
Я відкрив хвіртку двору, визирнув на вулицю. Бачу: солдати ходять по вулиці з залізними гострими прутами та міношукачами. Вони знешкоджували міни. Ми з братом показували, де фашисти ховали в пісок міни. Де ми вказували, там через кілька хвилин виявлялися міни, потім з кожної міни зверху, по центру викручували деталь таку як пробка, це був зривач, його обережно вкладали в дерев’яні ящички, а саму міну брали за ручку та скидали на кучу. Звісна річ, при такій операції нас, дітвору, відганяли в двір. Мало чого бува, все-таки була справжня міна, а з нею шуткувати нічого. Зате, що ми допомагали саперам, вказували де, приблизно, було встановлено міни, один із сержантів надів мені навушники на вуха, а міношукача направив на свій автомат, то в навушниках почув попискування (сигнали) «пі-пі-пі…» Так, по черзі, ми, дітвора, послухали. Під вечір приїхала машина, забрала всі знешкоджені міни, а натомість поставили трафарет з написом «Мін нема». Такі написи були і на будівлях. На другий день всю нагірну частину і підгір’я розмінували.
Днів зо два в місті не було чути пострілів, було тихо. Мешканці якби з обережністю заворушилися в своїх оселях, дворах, не вірячи, що фашистів вже нема, що їх вигнали за Дніпро.
В Кременчук поступово наїхало різної військової техніки. Розташувалися вздовж Дніпра, вибрали вигідні позиції. Готувалися до штурму-визволення містечка Крюкова-на-Дніпрі.
Фашисти теж не барилися, дали себе знати. На третій день стали обстрілювати з важких далекобійних гармат місто з Деївських висот, тобто з гори. Їм з цієї висоти добре, як на долоні, було видно Кременчук та все лівобережжя. Внизу біля берега Дніпра теж добре вони засіли, особливо біля мосту та на островах Динька та Зелений.
З одинадцяти ферм залізничного мосту п’ять ферм знаходилися над водою, а останні над сушею. До війни Дніпро в нашім краї був вужчий, при та пуску каскаду гідроелектростанцій в 1960-1961 рр., Дніпро розлився, вийшов із своїх споконвічних берегів.
Отож фашисти зі свого правого берега зірвали третю та четверту ферми з бика (опори) їхні передні стикові з’єднання були у воді. Четверта ферма якось по формі стала ніби дугою і мов надута. Можливо, це вибухова хвиля пішла більше в проріз четвертої ферми, а другі кінці ферм залишилися стояли на биках. При відступі фашистів з Кременчука, залізничний міст охоронявся щільною протиповітряною обороною. На низьких висотах бомбувати міст нічого і думати було, а з висоти не вдавалося попасти в міст як радянським так і німецьким літакам. Якби хоч одна бомба попала в ферму моста, то з ферми осталися б цурки і вона була б затоплена вся у Дніпрі. Як бомби в 500 та 1000 кілограмів зривалися і що після цих вибухів залишалося я бачив і відчув на собі, коли двічі через місто Кременчук проходив фронт, відбувалися події війни.
Фашисти були пунктуальні, стежили за містом добре. Приблизно на початку дев’ятої години ранку обстрілювали нагірну місцевість до десятої, потім під вечір після обіду приблизно з годину. Обстрілювали так, якби для профілактики, а як побачать десь на який-небудь ділянці нагірних доріг якийсь інтенсивний рух, тут не додержувалися свого регламенту, обстріл був щільний доти, доки не впевняться, що ніякого руху техніки більше нема. Інколи полювали на одиночні механічні транспорти або підводи. Взагалі де яке скупчення побачать, туди і гатять снаряди, а так у їх повсякденний графік: вранці і в вечорі прострілюють нашу місцевість. Наші частини військ намагалися не ризикувати, більшістю рухалися коли темніло на дворі.
Будені дні прифронтового міста

Біля Кременчуцької електростанції (вона була частково у дворі пошкоджена, замінована, пізніше її відремонтували), трохи вище від неї на розвилці вулиць Леніна (тепер вулиця леніна закінчується біля ДК «Кредмаш») та Переяславьскої де зараз знаходиться протипожежна частина, виник стихійно, сам-собі, базар. Тут була така собі галявина під схилом вниз. На цій галявині збиралися люди побазарювати, а саме, мінялися, в кого що є з їжі або одягу. Перегодя з’явилися радянські гроші, ті ж самі, що до війни ходили, або в кого збереглися рублі, червонці. Життя налагоджувалося, торгівля йшла. Базарники вивчили фашистський графік обстрілу. Як тільки восьма година ранку закінчувалася, продавці розходилися, а покупці не йшли у цей час бо знали: зараз буде обстріл. «Дурні» снаряди могли залетіти куди завгодно. Не виключено, що у місті були оставлені шпигуни-коректувальники націлювати гармати туди, куди потрібно.
Багато було випадків, коли снаряди потрапляли у двори або прямо в будинки. Були жертви. Один такий приклад. По Переяславьскій вулиці, як йти у бік залізниці де зараз панельний будинок №44, був приватний двір. Стояла там кругла «бесідка». В ній чоловіки грали в карти. Під час обстрілу туди впав снаряд. Всі загинули. Сталося це від того місця, де жили ми метрів з двісті, може й трохи менше. Всі сусіди ходили дивитися і я пішов. Глянув, а там зосталася одна яма та навкруги цурки від «бесідки».
Як тільки обстріли починалися, ми всі ховалися в погрібник, був такий у дворі наших родичів, і прислухалися… Воно чути, як на деївських висотах гупне гармата або дві-три заразом так би «гуп-гуп-гуп». Вже через дві — три секунди чути, що летить-свистить снаряд і десь вище нашого двору впаде, вибухне, то ми, як хлопчаки кажемо: переліт, або коли впаде снаряд нижче двору — недоліт. Воно, звичайно, моторошно, а нам як пацанам за іграшку: переліт — недоліт, або десь збоку хряпне. Осколки та його начиння розліталось на всі боки, тільки й чути «стук» та «шльоп».
Згодом ми покинули Гори, від родичів прийшли на вулицю Першотравневу додому. Тут був не такий великий ризик життям бо нижче і не так видно німцям з їхніх висот. Інколи бомбили Кременчук вночі. Отака фронтова смуга тягнулася більше місяця, поки не вибили фашистів з деївських висот та не звільнили Крюків-на Дніпрі 25 листопада 1943 року.

АВТОР: ПЕТРО СЕРГІЙОВИЧ ПОТАПЕНКО

Поделитесь в социальных сетях прямо сейчас:
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on VK
VK
Flattr the author
Flattr
Share on LinkedIn
Linkedin
Share on Reddit
Reddit
Share on StumbleUpon
StumbleUpon