УКРАЇНА У ЧАСИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: РОЗВ’ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМИ БІЖЕНСТВА (1914 – 1918 рр.)

Велика війна 1914 – 1918 рр., як її назвали сучасники, Перша світова війна, як вона відома нащадкам, стала фатальною помилкою і трагедією для європейської спільноти та людської цивілізації в цілому. Велика війна, в яку кожна з європейських держав вступала мало не з радістю, маючи надію отримати швидку та блискучу перемогу, перетворилася на п’ятирічний жах першої індустріальної та по-справжньому тотальної війни. Більше того, цей конфлікт назавжди змінив геополітичне обличчя Європи, зруйновавши усталену вже кілька століть її політичну, економічну та соціальну структуру. Перша світова війна призвела до появи по обидва боки фронту мільйонів так званих «переміщених осіб» – біженців, військовополонених, депортованих. Усі учасниці збройного конфлікту, і зокрема держави Антанти, зіткнулися з новим суспільним явищем – біженством, багатогранним, складним і водночас катастрофічним. Наближення 100-літнього ювілею від початку війни спонукає замислитися над багатьма її аспектами, серед яких важливими залишаються гуманітарні складові.

 Людська цивілізація, переступивши поріг третього тисячоліття свого існування, виявилась нездатною подолати біженство як гуманітарну проблему планетарного масштабу. Нині чисельність насильно переміщених у світі людей складає близько 44 млн осіб [1, с. 436]. Вони й досі тікають від військових конфліктів чи переслідувань, етнічних чи релігійних чисток. Та все частіше залишають свої будинки через крайнє зубожіння, погіршення стану навколишнього середовища, зміни клімату і посилення складного взаємозв’язку між цими факторами і конфліктами. Проблему біженців як одну із загальноцивілізаційних проблем не може вирішити навіть Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, відділення якого діють у 119 державах світу. Конвенція про статус біженців (1951 р.) і Протокол про статус біженців (1967 р.) є і на сьогодні відправними нормативними актами для держав, які стикаються з проблемою біженців. Проблема вимушено переселених осіб є настільки глобальною, що з 2002 р. навіть відзначається Всесвітній день біженця. І вже ХХІ ст., відмірявши лише свій перший десяток, устигло отримати назву «століття біженців» [2], а міські нетрі з мігрантами стали неодмінним атрибутом краєвидів сучасних європейських мегаполісів. Старий світ просто приречений постійно мати якусь хвилю біженців з Азії та Африки. Сучасні вигнанці – «небажані та бездомні», яких не хоче приймати жодна європейська держава [3, с. 41]. У зв’язку з цим звернення до аналізу досвіду вирішення проблем біженців Першої світової війни на теренах Європи має незаперечну актуальність як у науковому, так і в гуманітарно-цивілізаційному вимірах.

Перша світова війна спричинила появу нової категорії цивільного населення – біженців, невідомої у таких масштабах за попередніх військових конфліктів. На європейському континенті, у державах протиборчих блоків, біженство стало невід’ємним атрибутом життя соціуму. Особливого розмаху воно набуло на території Російської імперії, а відтак охопило й українські губернії, що входили до її складу. До виникнення цієї соціальної групи призвели два різні за своєю суттю та вагомістю фактори. По-перше, психологічний, оскільки війна – це страх пересічної людини бути вбитою ворогом, а відтак втеча давала єдиний порятунок. По-друге, політичний, зумовлений діями імперського військового командування, яке з метою очищення території, згідно з принципом «випаленої землі», здійснило насильницьке вивезення значної кількості цивільного населення з прифронтових губерній Росії. Останній мав визначальний вплив і призвів до того, що у різний час на теренах імперії перебувало до п’яти мільйонів біженців, з них до одного мільйона – на українських землях.

При цьому значний тягар війни, а відтак і біженства винесли на собі саме українські губернії, що входили до складу Російської імперії. Українські землі піддалися значним руйнуванням унаслідок війни – від самого початку боїв улітку 1914 р. територія Галичини, Волині й (меншою мірою) Центральної України стала одним основних військових театрів на сході Європи. Ключове геополітичне розташування, а також значні природні й людські ресурси слугували причиною гострої боротьби за них Німеччини й Австро-Угорщини, з одного боку, й Російської імперії – з іншого» [4, с. 88]. Територією Волинської та Подільської губерній проходила лінія Південно-Західного фронту, чотири армії якого були спрямовані проти Австро-Угорщини. Найбільше серед етнічних українських земель постраждали Галичина та Буковина, які першими зазнали ударів війни. Значна кількість цивільного населення стали біженцями, при чому, що ще більше підсилює трагізм участі українців у військовому конфлікті, по різні боки Східного фронту. Уперше в роки Першої світової війни евакуаційні заходи на українських землях були застосовані, як зауважив І. Берест, австрійською владою в Галичині та Буковині. Широкий наступ російських військ у серпні 1914 р. примусив місцеву австрійську адміністрацію терміново організувати вивіз до тилових районів людей і матерільних цінностей [5, с. 94]. Розмах переселенських процесів з Галичини, Буковини, Боснії був такий, що МВС Дунайської імперії пішло на організацію спеціальних таборів для воєнних виселенців [6, с. 69.]. Проте навесні – влітку 1915 р. ситуація на Південно-Західному фронті кардинально змінилася, і вже російська влада, внаслідок наступу німецьких та австро-угорських військ вдалася у цьому регіоні до евакуаційних заходів у значно більших масштабах [5, с. 101].

В етнічному вимірі найбільші групи склали «російські біженці» (зазвичай узагальнена назва білорусів, українців, росіян) та поляки. При цьому, після Лютневої революції, на хвилі зростання національної свідомості спостерігався процес ідентифікації українських і білоруських біженців як представників окремих етносів. За нашими даними, в Україні протягом Першої світової війни тимчасовий притулок знайшли представники понад 20 національностей – українці, росіяни, білоруси, поляки, німці, латиші, литовці, естонці, євреї, чехи, словаки, молдавани, румуни, серби. Але точно встановити кількісний склад кожної з груп, в умовах війни та їх перманентного руху, на жаль, було неможливо. За статево-віковою ознакою переважали жінки та діти, а у соціальному зрізі – селяни, бо основна маса евакуйованого населення на той час мешкали саме у сільській місцевості.

У перебуванні біженців на українських теренах упродовж війни нами виділено та обґрунтовано три періоди, які охоплюють існування різних державних утворень – Російську імперію (серпень 1914 – лютий 1917 рр.), Українську Центральну Раду (далі – УЦР) і проголошену нею Українську Народну Республіку (далі – УНР) (березень 1917 – квітень 1918 рр.), Українську Державу Гетьмана П. Скоропадського (квітень – грудень 1918 р.). З одного боку, такий поділ зумовлено різними політичними процесами, що відбувалися на українських землях упродовж 1914-1918 рр.: існування самодержавства та його ліквідація, революційні процеси 1917 р., присутність австро-німецьких окупаційних сил і гетьманський переворот 1918 р. З іншого – різні за своєю природою політичні режими мали власне бачення на розв’язання проблеми біженців. Для правлячої династії Романових сотні тисяч цих підданих стали важкою ношею і непередбаченою реальністю. Спочатку в імперських керівних колах уникали навіть терміна «біженець», а самих біженців розглядали як прикре непорозуміння, що не вписувалося у доктрину переможної війни. Проте влада, розуміючи, що створена нею проблема здатна, за умови її нехтування, вибухнути соціальним конфліктом, була змушена взятися за її розв’язання. Відтак, термін «біженець» міцно закріпився в законодавчих нормах та чи не вперше в Європі отримав юридичне тлумачення.

УЦР, сповідуючи демократичні принципи свого розвитку, визнала справу соціального захисту біженців одним з аспектів своєї внутрішньої політики. Вона еволюціонувала від перебування у фарватері ухвал Тимчасового уряду до творення власних засад у царині біженства. Українська Держава перейняла від УНР справу соціального захисту біженців, більше того, поставила на порядок денний розв’язання конкретного складного завдання – організацію їх реевакуації.

Кожне державне утворення – Російська імперія, УЦР, УНР, Українська Держава, відповідно до бачення проблеми, творило власну законодавчу базу в царині біженства. Нормативні акти Російської імперії окреслили правовий статус біженців, гарантуючи їм низку прав під час евакуації та на місцях розселення: безкоштовне транспортування під час евакуації, надання житла, харчування, забезпечення одягом і взуттям, отримання безкоштовної медичної допомоги, забезпечення релігійних та освітніх потреб, соціальний захист дітей біженців та інвалідів, допомога у пошуку праці, надання юридичних послуг тощо. Серед обов’язків – необхідність працевлаштування, як одних із факторів економії державних коштів, що виділялися на утримання цієї суспільної категорії. Законодавство також визначило систему центральних і місцевих органів, покликаних регулювати проблеми біженців, роль та участь у ній самоврядувань, громадських спілок, духовенства різних конфесій і суспільного загалу в цілому, окреслено засади фінансування, звітності та контролю. Відтак імперська нормативна база охопила всі аспекти проблеми, скеровуючи владу та суспільство на організацію заходів щодо соціального захисту та адаптації біженців до нових умов життя.

Нормативна база УЦР зберегла від своєї попередниці принципові положення щодо організації допомоги біженцям. До правових новацій української влади належить нормативне забезпечення основ діяльності власних органів допомоги біженцям, поширення дії законодавства про біженців на українців, які перебували за межами України. Головним здобутком законотворчості УЦР у сфері регулювання проблеми біженців є винесення її на міжнародний рівень, коли на перемовинах у Брест-Литовську українська делегація вперше у дипломатичній практиці Європи виступила з ініціативами щодо міждержавного врегулювання питання їх репатріації. 

Розробка відповідних правових засад за доби Гетьманату, по-перше, ґрунтувалася на досвіді УНР, що засвідчило спадкоємність у вирішенні важливих завдань внутрішнього життя, серед яких чільне місце посідала проблема біженців. По-друге, оскільки головним завданням влади і суспільства в окресленій царині стала реевакуація біженців, то законодавчі норми регулювали, насамперед, механізм організації допомоги після їх повернення додому. По-третє, юридичною новацією доби Української Держави стало розширення категорій осіб – заручники, німці-виселенці, німці-колоністи, – яких вона брала під свою опіку.

Упродовж війни зазнала перетворень і вертикаль державних органів, покликаних займатися проблемами біженців. У Російській імперії її формування розпочалося із запізненням, оскільки влада сподівалася на громадськість, створивши для цього Тетянинський комітет, фактичним керівником якого був О. Нейдгарт. Але із самого початку він набув ознак центрального державного органу у справах біженців. Свідченням цього став той факт, що основним джерелом фінансування його заходів були державні кошти. Проте офіційний статус громадської організації не давав можливості координувати діяльність державних органів влади у справі евакуації та розселення біженців. У зв’язку з цим царський уряд був змушений приступити до створення системи державних органів, яку склали Особлива нарада з улаштування біженців, спеціально створена при імперському МВС, два головуповноважені з улаштування біженців на Північно-Західному (С. Зубчанінов) та Південно-Західному фронтах (М. Урусов), 12 уповноважених з улаштування біженців усередині Російської імперії. Місцева вертикаль перебувала під патронатом губернаторів, які очолили й очолювали губернські наради з улаштування біженців (далі – ГН з УБ), яка й координувала всі заходи щодо опікування біженцями.

За доби УЦР поступово було започатковано українські урядові біженські структури – Крайову раду у справах біженців та у структурі Генерального секретарства, а згодом Народного міністерства внутрішніх справ – біженський департамент, очолюваний упродовж усього часу свого існування Ю. Старицьким, сином видатного українського письменника М. Старицького [7]. При цьому місцева ланка біженських органів майже не зазнала реформувань, а на посадах залишилися досвідчені громадські діячі. В Українській державі центральною інституцією залишився біженський департамент та оптимізована Крайова нарада у справах біженців як дорадча структура з правом прийняття колективних рішень в окресленій сфері. У структурі департаменту було розширено штат спеціальних уповноважених. На місцях продовжували функціонували ГН у СБ та інституції у центрах отаманств – Києві, Одесі, Миколаєві, а також Таврійській і Поліській округах. Гетьманська влада не пішла на кардинальні зміни місцевої гілки влади у справах біженців, оскільки такий крок призвів би до руйнації всієї місцевої системи їх соціального захисту. На своїх посадах залишилися й члени повітових комітетів, які функціонували при повітових земських, міських і волосних управах. Головний принцип, яким користувалася влада за доби Гетьманату у цьому аспекті діяльності, був професіоналізм і досвід працівників.

Упродовж усього періоду Першої світової війни важливу роль у справі соціального захисту біженців відіграли місцеві самоврядування – губернські, повітові земські та міські управи, у структурах яких діяли спеціальні комітети допомоги біженцям. У багатьох випадках вони проводили свою роботу під патронатом Всеросійського земського союзу та Всеросійського союзу міст, двох потужних громадських інститутцій, утворених на хвилі патріотизму на початку Першої світової війни [8, с. 82]. За доби УЦР, незважаючи на революційну риторику, складні умови фінансування, внутрішньо – та зовнішньополітичні негаразди, місцеві самоврядування продовжували надавати допомогу та підтримку біженцям, несучи за них відповідальність. Продовжилася їх діяльність і за правління П. Скоропадського, не дивлячись на розбіжності поглядів влади та міських і земських управ, які здебільшого перебували в опозиції до Гетьмана. До того ж влада Української Держави намагалася покривати фінансові дефіцити за статтями витрат на біженців, які утворилися в часи УНР.

Активну участь у справі допомоги біженцям на хвилі патріотичного піднесення початкового етапу Першої світової війни взяли різні громадські структури. На українських землях діяла широка мережа етнічних комітетів – Центрального обивательського комітету губерній Королівства Польського, Польського центрального комітету допомоги жертвам війни, Центрального Єврейського комітету допомоги жертвам війни, Латиського центрального комітету з надання допомоги біженцям, Центрального комітету Литовського товариства з надання допомоги постраждалим від війни. Першою українською громадською організацією, покликаною опікуватися українськими біженцями, слід назвати створене весною 1915 р. «Товариство допомоги населенню Півдня Росії, яке постраждало від війни». За доби Української революції його було реорганізовано в Українське товариство допомоги жертвам війни. Продовжила свою роботу мережа єпархіальних і різних доброчинних інституцій допомоги біженцям. І УЦР, і Українська Держава співпрацювали з благодійними та етнічними комітетами біженців, фінансували їх діяльність, сприяли їй, залучали їх очільників до розробки програмних документів.

Важливим напрямом діяльності системи біженських органів Російської імперії стало забезпечення в дорозі евакуйованих усім необхідним. Під час евакуації біженців українськими землями проходило 42 маршрути їх руху – 34 ґрунтовими шляхами та 8 водними. З осені 1915 р. до перевезення цих людей було залучено залізниці. За неповними даними досить оперативно було відкрито 473 пункти, які забезпечували біженців транспортом, харчуванням, першою медичною допомогою, вели облік та ін. Серед них було 293 пункти харчування, 118 склали заклади різного медичного спрямування – фельдшерські пункти, щеплення, дезінфікуючі пункти, медичні та медико-розподільчі та ін. На зазначені потреби виділялися державні кошти та суми з місцевих бюджетів. Їх дефіцит, недооцінка владою проблеми на початку війни, труднощі організаційного характеру призвели до низки проблем уже під час самої евакуації біженців. Відтак маршрути евакуації для кількох мільйонів біженців, які пройшли транзитом через українські землі, позначені придорожніми могилами рідних, загубленими в дорозі дітьми, втраченим майном і особистими трагедіями, які ще довго нагадували про себе.

Забезпечення життєво важливих потреб біженців на місцях їх нового проживання склало цілий комплекс проблем, вирішити які до кінця не вдалося ні органам влади Російської імперії, ні УЦР – УНР, ні Українській Державі. На перешкоді стала низка негативних об’єктивних чинників, головним з яких була довго тривала війна, що руйнувала економічні підвалини держави. Незважаючи на це, було організовано розселення біженців, створено мережу притулків, налагоджено харчування, лікування у земських і міських медичних закладах, забезпечено одягом і взуттям, дітям біженців надано можливість продовжити навчання, а для дорослих створені умови для пошуку праці та ін. Зазначені заходи певним чином полегшували становище цих людей, дозволяючи частині з них адаптуватися до місцевого соціуму. Але поступово із погіршенням ситуації на фронті, наростанням негативних явищ в економічному і політичному житті Російської імперії, спостерігається згортання державного фінансування біженських програм. Безумовно, все це негативно відбилося на житті самих евакуйованих. З кожним новим роком війни трансформувалося й ставлення місцевого населення до біженців: від загальної хвилі співчуття до нагнітання локальних конфліктів різного характеру.

Надзвичайно складною проблемою була організація реевакуації біженців, ініційована урядовими структурами УНР та реалізована за доби Гетьманату. План реевакуації біженців, розроблений за участю фахівців-професіоналів з різних міністерств і відомств УНР, заклав правові, міжнародні, фінансові, організаційні й технічні засади цього процесу. Уперше на теренах колишньої Російської імперії ставилася проблема повернення додому сотень тисяч цивільного населення.

Урядові структури Гетьманату спрямували свої зусилля на втілення у життя цього плану, виділивши з Державної скарбниці понад 13 млн крб. На ці кошти, вже на літо 1918 р. біженський департамент Міністерства внутрішніх справ за підтримки органів виконавчої влади, місцевих самоврядувань, громадських організацій налагодив механізм перевезень біженців, влаштував мережу пунктів реєстрації та допомоги, спеціальних таборів тимчасового перебування. До врегулювання процесу реевакуації були залучені австро-угорська, німецька та польська перевізні комісії [9, с. 605]. Цікаво, що польська перевізна комісія працювала і у Кременчуці . Одночасна різновекторно направлена реевакуація значної кількості населення та зустрічного руху українських військовополонених була позначена низкою труднощів, пов’язаних з використанням залізниць, небажанням окупаційної адміністрації надавати дозволи на перетин кордону окремим етнічним групам біженців, а новою владою Польщі, Литви, Латвії приймати своїх земляків, боячись занесення більшовицької ідеології. Та все ж можна зробити висновок, що основна маса біженців, що перебували на українських теренах, усе-таки змогла повернутися до своїх домівок саме за доби Гетьманату.

Таким чином, Україна впродовж Першої світової війни, перебуваючи спочатку у складі Російської імперії, а після Лютневої революції, створивши власні державні інституції, зуміла організувати соціальний захист біженців, показати приклади жертовної допомоги, здатність українського загалу до співчуття та толерантного ставлення до етнічних біженців. У 1918 р. за доби Гетьманату Павла Скоропадського Україна стала одним із перших на європейському континенті державних організмів, який започаткував безпрецедентну акцію повернення цих людей до своїх домівок.

 

ЛІТЕРАТУРА

1.        Жванко Л. М. Біженці Першої світової війни: український вимір (1914–1918 рр.): монографія / Л. М. Жванко. – Х. : Віровець А. П. «Апостроф», 2012. – 568 с.

2.        DaskoHenryk. Remarque, kronikarzuchodźców: [Reżimelektronowy] / HDaskoWаrunkidostępu: http://serwisy.gazeta.pl/wyborcza/1,34474,3090444.htmlNazwa z ekranu.

3.        Вербер Кессі. Керовані вороги / К. Вебер // Український тиждень. – 2011. № 21 (186). – 27 травня – 2 червня. – С. 40–41.

4.        Реєнт О. Україна у Першій світовій війні: сучасні науково-методологічні акценти / О.  Реєнт // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: міжвід. зб. наук. пр. / Відп. ред. В. А. Смолій. – К., 2007. − Вип. 16. Ч. 1 : На пошану д-ра іст. наук, проф. С. В. Кульчицького з нагоди 70-річчя від дня народження та 50- річчя наук. пр. – С. 88–103.

5.        Берест І. Р. Соціальне становище населення Східної Галичини і Західної Волині в роки Першої світової війни : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Берест Ігор Романович. – Львів, 2009. ‒ 201 с.

6.        Попик С. Д. Українці в Австрії 1914 – 1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни / С. Д. Попик. – К., Чернівці: Золоті литаври, 1999. – 236 с.

7.        Поліщук Т. Доля Михайла Старицького та його нащадків // День. – 2002. – 5 вересня.

8.        Безугла О. Взаємини керівництва ВЗС та правлячих кіл Росії: до постановки проблеми / О. Безугла // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету. – Чернігів, 2004. – Вип. 27. – С. 82–89. (Серія «Історичні науки»).

9.        Жванко Л. М. 1918 рік та Україна: врегулювання проблеми біженців / Л. М. Жванко // ROK 1918 wEuropie ŚrodkowoWschodniej. – Białystok, WydawnictwoUniwersytetuwBiałystoku, 2010. – S. 600–614.