ВИХОВАНЦІ КРЕМЕНЧУЦЬКОГО ОЛЕКСАНДРІВСЬКОГО РЕАЛЬНОГО УЧИЛИЩА – ОФІЦЕРИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

ВИХОВАНЦІ КРЕМЕНЧУЦЬКОГО ОЛЕКСАНДРІВСЬКОГО РЕАЛЬНОГО УЧИЛИЩА – ОФІЦЕРИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

У 2013 році виповнюється 140 років з часу заснування найстарішого середнього навчального закладу Кременчука – Олександрівського реального училища. У безжальному горнилі Великої Вітчизняної війни було знищено більшість дореволюційних архітектурних споруд, які прикрашали наддніпрянське місто. Ущент були зруйновані і не піднялися з руїн Успенський собор, будівлі Катериненського театру, Міської Думи, Зібрання мирових суддів, народної Пушкінської аудиторії тощо. У цьому сенсі Олександрівському реальному училищу пощастило – його зображення можна бачити не тільки на дореволюційних листівках. На розі вулиць Гоголя й Коцюбинського (колишній Училищній) у його корпусах, відновлених після війни, з 1961 розташувалося Кременчуцьке льотне училище (нині – коледж).

Але історія будь-якого навчального закладу (і не тільки!) – це, у першу чергу, його люди: керівники, викладачі, вихованці. З цієї точки зору історія Олександрівського реального училища ще не написана, адже попередні краєзнавчі студії з даної проблематики стосувалися історії будівлі, у якій воно функціонувало. Навіть для людини більш-менш обізнаноъ з історією Кременчука найбільш відомим вихованцем Олександрівського реального є класик української радянської літератури Андрій Головко, а єдина меморіальна дошка на будівлі училища тільки підтверджує цей факт. Дана робота є краєзнавчою розвідкою, мета якої – висвітлення біографічних відомостей офіцерів Першої світової війни – вихованців Кременчуцького реального училища. Варто зазначити, що проблематика Великої війни напередодні 100-річчя з дня її початку виводить дану студію за краєзнавчі межі.

У 1872 році в Російській імперії з’явився новий тип середніх навчальних закладів – реальні училища, випускники яких мали право вступати до технічних інститутів. Отримання дозволу на відкриття такого закладу в Кременчуці збыгалося з одужанням від важкої хвороби спадкоємця престолу Олександра Олександровича (майбутнього Олександра ІІІ). Саме тому міська Дума виступила з клопотанням про найменування нового реального училища «Олександрівським», а церкви при ньому – на честь Святого Олександра Невського. 21 грудня 1873 року це клопотання було затверджене на «Височайшому» рівні [1, с.589].

Напередодні Першої світової реальне училище вважалося одним з найкращих навчальних закладів міста, яке по праву пишалося своїми традиціями й вихованцями. Училище не готувало майбутніх професійних військових, як Петровський Полтавський кадетський корпус, але на фронтах Другої Вітчизняної (так часто протягом 1914-16 рр. називали Першу світову) знайшли славу й  колишні кременчуцькі реалісти.

Адамович Георгій Миколайович (1876-?), після Кременчуцького Олександрівського реального училища закінчив у 1896 році військово-училищний курс Київського піхотного юнкерського училища. Служив у 35 піхотному Брянському полку, лейб-гвардії Литовському полку. Під час Першої світової полковник Г. М. Адамович, командир 225-го піхотного Лівенського полку ( з 1915), був нагороджений орденами Святого Володимира ІV ст. з мечами й бантом (1915) та Святого Володимира ІІІ ст. з мечами (1916). Білоемігрант [2; 3].

Бабірєв Іван Васильович (1869-?), закінчив повний курс Кременчуцького реального училища з додатковим класом механіко-технологічного відділення. На військову службу вступив у 1888 році, закінчив військово-училищний курс Московського піхотного юнкерського училища. Брав участь у російсько-японській війні. Під час Першої світової полковник І. В. Бабірєв служить у 292-му піхотному Малоархангельскому полку, а з 20.05.1916 він командир 291 піхотного Трубчевського полку. За хоробрість на фронтах Великої війни Іван Васильович був нагороджений орденом Святого Георгія ІV ст.(1916), Георгієвською зброєю (1916), мечами й бантом до ордена Святой Анни ІІІ ст.(1917) [2; 3].

Воскобойніков Микола Порфирович (1880-1919). Народився в м. Кременчуці. Закінчив Кременчуцьке Олександрівське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1900), вийшов підпоручиком до лейб-гвардії Санкт-Петербурзького полку (Варшава). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1911). Брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. – начальник штабу 1-ї стрілецької дивізії. Останнє звання у російській армії — полковник. 1918 р. – начальник штабу 8-ї пішої дивізії армії Української держави. З 25.08.1918 р. – начальник оперативного відділу штабу 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави, згодом – Дієвої армії УНР. З 06.05.1919 р. до 27.07.1919 р. – начальник штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР [2; 3].

Вязьмітінов Олександр Олександрович (1873-?), закінчив Кременчуцьке Олександрівське реальне училище й Єлисаветградське кавалерійське юнкерське училище. На військову службу вступив у 1894 році. Під час Першої світової війни служив у 7-му гусарському Білоруському полку, полковник (1916), нагороджений орденом Святого Георгія ІV ст.(1915). З 1918 року в гетьманській армії, військовий старшина 7-го кінного полку [2; 3].

Гамаль Макар Федорович (1874(75)?-1914), капітан 36 піхотного Орловського полку, син найстаршого кременчуцького фотографа Ф. О. Гамаля. Народився у Кременчуці, закінчив Олександрівське реальне училище. 25.10.1914 року у Кременчуці відбулося поховання М. Ф. Гамаля на військовому цвинтарі. На розі Гоголівської й Училищної вулиць процесію зустріли учні реального училища, викладачі й учнівський оркестр. Було виконано гімн «Коль Славен», законовчитель о. Наранович  зачитав промову про колишнього учня Олександрівського реального – Ф. М. Гамаля, героя Великої Європейської війни [4].

Глоба Олександр Васильович (1857-?), закінчив Кременчуцьке Олександрівське реальне училище, на військову службу вступив у 1879 році. Брав участь у Російсько-японській війні, начальник фортечного військового телеграфу у Порт-Артурі. У жовтні 1913 р. призначений командиром 67-го піхотного Тарутинського полку, у листопаді 1914 за сумлінну службу отримав звання генерал-майора. Під час Першої світової війни командир бригади 4 Сибірської стрілецької дивізії (1915-1916), командуючий 76-ю піхотною дивізією. Нагороджений мечами до ордена Святого Володимира ІІІ ст. (1915), Георгієвською зброєю (1915), орденом Святого Станіслава І ст. з мечами (1915), Святої Анни І ст. з мечами (1916) [5; 6].

Горайський, Максиміліан Михайлович (1857-після 1916), закінчив Кременчуцьке Олександрівське реальне училище та Чугуєвське піхотне юнкерське училище. На військову службу вступив 1876 року, брав участь у Російсько-турецькій війні 1877-78 і Російсько-японській війні, на якій був поранений. Генерал-майор (1916), знаходився у резерві чинів при штабі Петроградського військового округу. Під час Першої світової війни був нагороджений орденом Святого Георгія ІV ст. (1915) [5; 6].

Дашкевич-Горбацький Владислав Владиславович (1879-1952), закінчив Кременчуцьке Олександрівське реальне училище та Московське військове училище. На військовій службі з 1897 року. На початку Першої світової війни – підполковник, штаб-офіцер для доручень при штабі 1-го армійського корпусу. У 1915 році виконує обов’язки начальника штабу 50-ї та 68-ї піхотних дивізій і 36-го армійського корпусу. З лютого 1916 командир 96-го піхотного Омського полку, після Лютневої революції начальник штабу 24-го піхотної дивізії, з жовтня 1917 – генерал-майор. Був нагороджений орденом Святого Володимира ІV ст. з мечами й бантом (1914), Святого Володимира ІІІ ст. з мечами (1915), мечами до ордена Святої Анни ІІ ст. (1915),  мечами й бантом до ордена Святої Анни ІІІ ст. (1916), мечами до ордена Святого Станіслава ІІ ст. (1916), Георгіївською зброєю (1917).

В армії Української держави був начальником особисто пана Гетьмана штабу, брав участь у розпуску Центральної Ради, у квітні-червні 1918 – начальник штабу Збройних Сил. У жовтні 1918 р. очолював дипломатичну місію в Румунії, після антигетьманського повстання у Туреччині, потім у армії О. В. Колчака. З 1922 року мешкав у Німеччині, 1945 року заарештований і направлений до табору в Інту (Комі АРСР), де й помер [6].

Зайцев Олексій Васильович (1875-?), після Кременчуцького Олександрівського училища закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. На військову службу вступив у 1892 році до 42-го піхотного Якутського полку, з яким пройшов Першу світову війну. За заслуги полковник (з лютого 1917) О. В. Зайцев був нагороджений орденом Святої Анни ІV ст. (1914) і Георгіївською зброєю (1916) [6].

Кравченко Петро Петрович (1873-?), полковник (1910), закінчив Кременчуцьке Олександрівське реальне училище й військово-училищний курс Київського піхотного юнкерського училища. На військову службу став у 1891 році, служив по інтендантській частині: Головним наглядачем Варшавського речового складу, місцевим інтендантом Віленського військового округу. У грудні 1917 р. – начальник інтендантського управління Військового міністерства Центральної Ради, на вересень 1919 – працівник Головного інтендантського управління армії УНР [6].

Левізов Микола Іванович (1873-1924(?)), закінчив Кременчуцьке Олександрівське реальне училище, на військову службу вступив 1891 року. Під час Першої світової війни полковник М. І. Левізов – начальник штабу 71 піхотної дивізії, командир 318-го піхотного Чорноярського і 11-го Фінляндського стрілецького полків, нагороджений Георгіївською зброєю (1916). Після Лютневої революції отримав звання генерал-майора, очолював штаб 38 армійського корпусу, служив у Добровольчій армії [6].

Леонтович Іларіон Васильович (1862-?), після Кременчуцького Олександрівського училища закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. До військової служби вступив 1882 року в 35-й піхотний Брянський полк. Під час Першої світової війни (з травня 1916 р.) полковник І. В. Леонтович командир 15 Сибірського запасного полку [7].

Лихопой-Башевський Олександр Васильович (1859-?), випускник Кременчуцького Олександрівського реального училища, закінчив Миколаївське інженерне училище. На військову службу вступив у 1881 році. Під час Першої світової війни полковник О. В. Лихопой-Башевський служить у 14-му саперному батальйоні. Імовірно, загинув або помер під час війни: у списках полковників на 01.08.1916 не значиться. Нагороджений орденом Святого Володимира ІІІ ст. з мечами (1915), мечами й бантом до ордену Святого Володимира ІV ст. (1915) [8].

Лихопой-Башевський Микола Васильович (1978-1914), капітан 35 піхотного Брянського полку. Закінчив Кременчуцьке Олександрівське реальне училище та Чугуївське піхотне юнкерське училище (1898). Брав участь у Російсько-японській війні (поранений), був нагороджений орденами Святої Анни ІV ст. (1905), Святого Станіслава ІІІ ст. з мечами й бантом, Святой Анни ІІІ ст. з мечами й бантом, Святого Володимира ІVст. з мечами й бантом, Святого Станіслава ІІ ст. Загинув у бою на початку вересня 1914 р. Похований у Кременчуці на військовому кладовищі [8, 9].

Макаренко Віталій Семенович (1895-1983), молодший брат відомого радянського педагога А. С. Макаренка. Закінчив Кременчуцьке Олександрівське реальне училище. Мобілізований до лав армії у 1915 році, закінчив чотиримісячні курси у Чугуївському військовому училищі. Підпоручик В. С. Макаренко – учасник Брусиловської офензиви, під час якої він був поранений. За цей бій В. С. Макаренко був нагороджений орденом Святого Володимира ІV ст. з мечами й бантом та отримав звання поручика. З 1919 року у лавах Добровольчої армії, білоемігрант [10].

Петерс Костянтин Карлович (1874-?), загальну освіту отримав у Кременчуцькому Олександрівському реальному училищі та Санкт-Петербурзькому електротехнічному університеті. До військової служби став у 1893 році. Під час Першої світової війни полковник К. К. Петерс – начальник штабу 1-ї кавалерійської дивізії, командир 5-го драгунського Каргопольського полку, начальник штабу Кавказької кавалерійської дивізії. Нагороджений орденами Святої  Анни ІІ ст. з мечами (1914) і Святого Володимира ІV ст. (1915).

Після Лютневої революції генерал-майор (з 1917) К. К. Петерс начальник штабу 29-го армійського корпусу, генерал-хорунжий (1918) Української Держави – начальник штабу 1-ї кінної дивізії. У 1919 році у лавах Добровольчої армії [11].

Петров Іван Васильович (1859-?), закінчив Кременчуцьке Олександрівське реальне училище й 2-ге Констянтинівське військове училище. До військової служби став у 1878 році.

Під час Першої світової війни полковник І.В.Петров був командиром 1-го дивізіону 31-ї артилерійської бригади. Нагороджений орденами Святого Володимира 3 ст. з мечами (1915), мечами й бантом до ордену Святого Володимира 4 ст. (1915) та Георгіївською зброєю (1915) [11].

Репін Костянтин Павлович (1858-?), закінчив Кременчуцьке Олександрівське реальне училище, на військову службу став 1881 року. Служив у 167 піхотному Острозькому полку, під час Першої світової командир 311 піхотного Кременецького полку (розгорнутий при мобілізації із кадру 167 піхотного). З 1915 року – генерал-майор у відставці, нагороджений орденами Святого Володимира ІV ст. з мечами й бантом (1914), Святого Володимира ІІІ ст. з мечами (1915) та Георгіївською зброєю (1915). Учасник Білого руху [11].

Смирнов Михайло Захарович (1859-?), закінчив Кременчуцьке Олександрівське реальне училище та Чугуївське піхотне юнкерське училище. На військову службу вступив 1876 року. Учасник Російсько-турецької (1877-78) і Російсько-японської воєн. Під час Першої світової – командир 260-го піхотного Брацлавського полку, з початку 1915 – командир 5-го запасного піхотного батальйону. Під час російсько-японської війни був поранений, нагороджений орденами Святого Станіслава 2 ст. з мечами (1904), Святої Анни ІІ ст. (1904), Святого Володимира ІV ст. з бантом (1905), Святого Володимира ІІІ ст. (1915) [11].

Отже, бурхливі події Першої світової, революцій і громадянської війни внесли свої корективи у біографії колишніх кременчуцьких реалістів. Ми достеменно не знаємо де й коли закінчили свій життєвий шлях більшість із офіцерів, біографії яких досліджувалися у даній студії, як не знаємо точного місця поховання М. В. Лихопоя-Башевського, М. Ф. Гамаля й інших кременчужан-героїв Першої світової. Колишні військове й братське кладовище героїв Великої Європейської війни давно зруйновані. Через брак джерел і формату дослідження поза увагою залишилися менш відомі офіцери, унтер-офіцери й солдати Першої світової – колишні вихованці Олександрівського реального училища. Усе це дає можливість продовжити й розширити студіювання даної проблематики.

 

ЛІТЕРАТУРА

1.        Полное Собрание Законов Российской Империи : Собрание второе. : [С 12 декабря 1825 года по 28 февраля 1881 года] : [В 55-ти т. с указ.]. – СПб. : Тип. II Отд-ния собств. Е. И. В. канцелярии, 1830-1885. Т. 48 : 1873 : [В 3-х отд-ниях]. –1876.

2.        Список полковникам по старшинству. Составлен по 01.08.1916. Петроград, 1916.

3.        Інтернет-проект «Русская армия в Первой мировой войне» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.grwar.ru/persons/persons.html.

4.        Газета «Приднепровский голос» №№ 740-741 за 1914 год.

5.        Список полковникам по старшинству. Составлен по 01.03.1914. С-Петербург, 1914.

6.        Інтернет-проект «Русская армия в Первой мировой войне» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.grwar.ru/persons/persons.html

7.        Список полковникам по старшинству. Составлен по 01.03.1914. С-Петербург, 1914.

8.        Інтернет-проект «Русская армия в Первой мировой войне» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.grwar.ru/persons/persons.html

9.        Газета «Приднепровский голос» от 07.10.1914.

10.    А. Левченко. Макаренко: педагог и белогвардеец. К 110 летию со дня рождения. // Звезда. – № 1. 2008. – С. 13-17.

11.    Інтернет-проект «Русская армия в Первой мировой войне» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.grwar.ru/persons/persons.html

АВТОР: САРАНЧА ВІКТОР ІВАНОВИЧ

Поделитесь в социальных сетях прямо сейчас:
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on VK
VK
Share on Google+
Google+
Flattr the author
Flattr
Share on LinkedIn
Linkedin
Share on Reddit
Reddit
Share on StumbleUpon
StumbleUpon