ЗІРКА ЙОГО ЖИТТЯ. ПИСЬМЕННИК ЕММАНУЇЛ КАЗАКЕВИЧ

ЗІРКА ЙОГО ЖИТТЯ. ПИСЬМЕННИК ЕММАНУЇЛ КАЗАКЕВИЧ

ЗІРКА ЙОГО ЖИТТЯ. ПИСЬМЕННИК ЕММАНУЇЛ КАЗАКЕВИЧ

(1913-1962)

ЗІРКА ЙОГО ЖИТТЯ. ПИСЬМЕННИК ЕММАНУЇЛ КАЗАКЕВИЧ. Кременчук – зелене, квітуче місто на обох берегах Дніпра. Воно завжди було затишним, творчим і привітним. В ньому в різні роки народилися відомі художники, композитори, поети і прозаїки. Серед них: художники Литвиненко і Литовченко, композитори Віленський і Тьомкін, письменники Подольський, Вишневський, Казакевич та багато інших. Кременчужани пам’ятають їх імена і пишаються тим, що вони залишили неповторний слід в розвитку мистецтва та літератури Кременчуччини.
24 лютого поточного року виповнюється 105 років від дня народження Еммануїла Генріховича Казакевича, відомого письменника, учасника Другої світової війни, автора повістей «Зірка», «Двоє в степу», романів «Весна на Одері» та «Будинок на площі».
Зі спогадів старшої сестри Казакевича, Галини, ми дізналися, що їх батьки одружилися в 1908 році. На той час батькові, Генріху Львовичу, було 25 років, а матері, Євгенії Борисівні – 20. Вони зустрічалися і кохали один одного уже 6 років.
В сім’ї панували добрі, теплі стосунки, незважаючи на те, що дідусь по лінії матері був проти шлюбу з «бідним». Батько майбутнього письменника був учителем початкових класів і до Кременчука його направили на роботу. Саме тут в 1913 році і народився Еммануїл (Емма, так називали його вдома). В Кременчуці жили недовго: батька відправили на нове місце роботи.
В сім’ї Казакевича всі любили музику, спів, але більше всього цінували книги. Батько читав дітям казки Шарля Перро французькою мовою і тут же перекладав.
Емма підростав творчим, цікавим хлопчиком. Він рано навчився читати і писати.
Інколи батько, працюючи в школі і приватній гімназії, брав з собою Емму, і він часто підіймав свою руку першим, бажаючи відповідати на запитання. Він також добре малював. Вдома часто показував спектаклі із ляльок, якими гралася старша сестра.
Коли сім’я переїхала до Києва, Емма і сестра Галина відвідували музичну школу, де він вчився грати на скрипці. У нього був абсолютний слух. Коли в сім’ї батьки співали на 2 голоси, діти їм підспівували.
В 1924 році сім’я переїхала до Харкова, який на той час був столицею України. Еммі було вже 11 років.
В 1996 році читальний зал центральної бібліотеки імені Горького одержав подарунок. Невеличка книга «Запрошення до таємниці» Валерія Берліна з дарчим підписом. В цій книзі він помістив низку нарисів, присвячених видатним діячам мистецтва і літератури, чиє життя та творчість пов’язані із Харковом. Її основу склали багаторічні пошуки автора, його зустрічі з учасниками і очевидцями подій.
Саме з цієї книги ми дізналися про юнацькі роки Казакевича. Він любив Харків, вважав його рідним і не втрачав зв’язку з ним. На той час там було 3 єврейські школи, єврейська профтехшкола (пізніше реорганізована в технікум), єврейський театр, виходила газета «Дер Штерн» («Звезда»), головним редактором якої і став батько письменника.
Емма жив і навчався в колі єврейської інтелігенції. Він писав вірші і прозу на ідиш.
В харківській 9-й трудовій школі Казакевич познайомився з братами Соломоном і Мойсеєм Мінцами, з якими дружив до останніх днів.
В колі друзів він завжди був лідером, ініціатором, автором фейлетонів в шкільній стінгазеті. До одного із шкільних вечорів Емма написав буфонаду у віршованій формі. Вона була присвячена засіданню педради школи і супроводжувалась музикою із спектаклю, яким в 1925 році відкрився Харківський державний єврейський театр.
Навчався Казакевич і в профтехшколі. Тут його знали як доброго товариша, заводія, вигадника і редактора рукописного журналу. Навчався він добре, але технічні дисципліни його мало цікавили. Еммануїл писав вірші, перекладав улюбленого німецького поета Генріха Гейне на ідиш. Улюбленими поетами Еммануїла були також Пушкін, Лермонтов, Пастернак. Юнак проводив багато часу в бібліотеці імені Короленка, де збиралися молоді харківські літератори. З профтехшколи Казакевича виключили за епіграми, карикатури, палкі дискусії з директором. Але батьки не засмутились: вони вже добре розуміли, що син цікавиться літературою, громадським життям Харкова. Він перекладав твори Маяковського, відвідував зустрічі з поетом, тяжко переніс його смерть.
Коли було оголошено про створення єврейської автономії на Далекому Сході, він у 1931 році відправився в далекий Біробіджан. Там Емма пройшов велику життєву школу: створював єврейський театр, писав і друкував вірші.
Через рік туди переїхали і його батьки. Генріх Львович був призначений редактором обласної газети «Біробіджанська зірка» і проводив велику громадську роботу. На жаль, він раптово помер в грудні 1935 року. Йому виповнилося всього лиш 52 роки. А через півтора місяця померла мати, Євгенія Борисівна.
Емма був люблячим сином. Він важко переніс смерть батьків. Часто згадував батька, який був добрим, товариським, веселим, артистичним. Добре співав, прекрасно читав вголос. Якось навіть на чиєсь весілля приніс з собою книгу Шолом-Алейхема і почав там читати. І всі слухали з великою насолодою.
Пізніше Емма написав «Листи до мого батька на той світ». Із них зрозуміло, яке величезне місце в його житті займав батько. Ось невеликий фрагмент: «Часто я думаю, скільки розумних порад я міг би отримати від тебе, якби у мене при твоєму житті вистачило б розуму звертатися до тебе за порадами. Але розуміння приходить занадто пізно».
Згадується ще один фрагмент із листа до сестри Галини, де Емма писав: «Я і ти — діти свого батька, людини високого морального здоров’я, оптиміста, інтелігента. І не знаю, як тобі, але мені це допомагає. В найгірші часи я завжди чув у собі биття батькового серця і бачив його посмішку…»
Казакевич повернувся до Харкова в 1934 році, коли відзначалось 5-річчя Біробіджану. В зв’язку з цією датою Е.Казакевич, М.Мінц, В.Ривкінд організували літературно-художню поїздку по містах України: Полтава, Лубни, Кременчук. Він ще раз відвідав місто, в якому народився.
Суворі випробування Другої світової війни дали офіцеру розвідки, орденоносцю Еммануїлу Казакевичу необхідний матеріал для творчості, загартували характер, багато чого відкрили в людському серці. До речі, після війни Е. Казакевич надав притулок у своїй квартирі письменнику Юрію Олеші, у якого в той час були дуже скрутні життєві обставини.
Почався мирний літературний період творчості. Повість «Зірка» вийшла друком у 1947 році, а вже в 1948 році була відзначена Сталінською премією 2-го ступеня. На єврейську мову вона була перекладена самим автором і опублікована в газеті, яку видавав Антифашистський єврейський комітет. В 1949 році повість «Зірка» була екранізована. Повторно кінофільм був знятий у 2002 році. Погодьтеся, таке не часто буває!
До Харкова після війни Е.Казакевич приїхав 9 травня 1946 року. Письменник був запрошений на весілля Мойсея Мінца і його нареченої Рози. Вони познайомились у Львові. На весіллі Еммануїл Генріхович був душею компанії, сипав жартами, співав народні пісні. В день від’їзду вони зайшли до букіністичного магазину, і М.Мінц подарував письменнику 8-томну «Историю XIX века», яка стала однією із кращих книг в бібліотеці письменника.
В мирні повоєнні роки Казакевич плідно і успішно працював. В 1948 році побачила світ повість «Двоє в степу», в 1949 році — роман «Весна на Одері», сценарії кінофільмів. Поруч була турботлива дружина, прекрасні доньки, друзі, колеги по перу. Його творча скарбниця була невичерпною. Так багато хотілося написати! Тільки б встигнути…
Саме в цей час Еммануїл Генріхович тяжко захворів. За його життя боролися лікарі, рідні, друзі. Але хвороба була невиліковна.
У 1962 році він, на превеликий жаль, відійшов за горизонт вічності.
Залишились його художні твори та добрі, світлі спогади про талановитого письменника, щиру й інтелігентну людину, яка народилася в Кременчуці, ходила цими ж вулицями, милувалася Дніпром-Славутою…
Місцевий краєзнавець Віктор Михайлович Юшко листувався з дружиною Е.Казакевича і декілька разів відвідував її.
У фондах Кременчуцького краєзнавчого музею зберігаються книги Еммануїла Генріховича та його особисті речі, подаровані Казакевичкою – так за українським звичаєм називав її В.Юшко.
Тож будемо, шановні кременчужани, пам’ятати і шанувати наших славних земляків!

Ілюстрації з відкритих джерел.

Людмила Іванівна Король,
ст. науковий співробітник

Поделитесь в социальных сетях прямо сейчас:
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on VK
VK
Share on Google+
Google+
Flattr the author
Flattr
Share on LinkedIn
Linkedin
Share on Reddit
Reddit
Share on StumbleUpon
StumbleUpon