ДИТИНСТВО ТА ЮНІСТЬ АНТОНА
(до 130-річчя від дня народження
педагога і письменника А. С. Макаренка)
Серед 15 чудес наддніпрянського Кременчука є особливе, на яке обов’язково звернеш увагу. Це музей Антона Семеновича Макаренка. Невеличкий будинок недалеко від залізничного полотна, який в 1905 році збудували батьки: Семен Григорович та Тетяна Михайлівна. Тут жив і працював майбутній педагог і письменник. Всі свої глибокі знання і щиру доброту серця він віддавав благородній справі – вихованню людини. Макаренко писав: «Я впевнений, що ціль нашого виховання не тільки в тому, щоб виховати людину — творця, людину – громадянина, яка буде брати участь в будівництві держави. Ми повинні виховати людину, яка обов’язково буде щасливою…».
І сьогодні про це мріють всі: і батьки, і діти…
Нас привітно запрошують до будинку. В музеї понад 32 тисячі експонатів. Вони розповідають про складний життєвий і літературний шлях Антона Семеновича. Уважно оглядаємо ліжко, шафу, стіл, друкарську машинку, книги з особистої бібліотеки, записні книжки, скрипку, малюнки, фотографії…
На деякий час ми відчули себе гостями у затишному і привітному домі, де жили Семен Григорович, Тетяна Михайлівна, старша сестра Олександра, Антон і молодший брат Віталій.
Учні 4 класу захотіли дізнатися про дитячі та юнацькі роки Антона Семеновича Макаренка.
І полилася цікава розповідь.
«Мати Антона Макаренка, Тетяна Михайлівна Дергачова – корінна крюків’янка. Тут вона народилась у 1855 році, тут, в Покровській церкві, у 1875 році вінчалася з муляром вагоноремонтних майстерень Семеном Григоровичем Макаренком. В Крюкові у 1878 році народилася старша сестра Антона, Олександра.
Через деякий час сім’я Макаренків переїхала до Білопілля. Там вони жили у невеличкій хатинці, яку залишила у спадок далека родичка батька. Поруч з хатиною був великий старий сад і огород. У 1888 році народився Антон. Олександра допомагала няньчити брата, якого дуже любила. Він рано почав говорити, любив гуляти у старому саду, швидко підростав, бігав з друзями на річку, будував з піску фортеці, рано навчився плавати і ловити рибу.
У 5 років Антончик попросив сестру навчити його читати. І дуже швидко навчився читати, писати і рахувати.
А в 6 років захотів до школи. Пішов разом з батьком, але його не хотіли брати – занадто малий. І тільки після того, як він почитав і порахував, взяли з радістю.
Щасливий Антон у шкільній формі з гордістю ходив до школи. Там для нього відкрився новий, цікавий світ. Але згодом почав скучати на уроках, бо все, що вивчали в школі, він уже знав. Щоб не нудьгувати, спробував малювати портрет вчительки. Здібного Антона Макаренка перевели до 2-го відділення першого класу. Там був новий вчитель, який давав Антону багато книжок і дуже подобався йому.
Одного разу батьків Антона викликали до директора: він вдарив однокласника за те, що той назвав батька Антона бидлом. За це його вирішили виключити зі школи. Але Тетяна Михайлівна вибачилася перед учителем і батьками однокласника, і Антона простили. Лише посадили на задню парту, на «камчатку», як говорили в школі. Швидко пролетів навчальний рік, Антон приніс додому грамоту за навчання і подарунок від вчителя «Казки Пушкіна».
За успіхи в школі батько дозволив Антону поїхати на канікули до Крюкова. Там він купався, ловив рибу і раків, катався на човні. Найбільше Антону запам’яталася поїздка до Мануйлівки, до родичів дідуся. Там у той час відпочивав Олексій Максимович Горький. Його перебування змінило культурне життя селян. Письменник організував в селі театр, хор. Сам грав у спектаклі «Мартин Боруля», співав пісні — «Реве та стогне Дніпр широкий», «Дубінушку», читав по вечорам книги для селян.
Антон з другом розповіли Горькому про цікавий епізод, який вони побачили на річці: як хижий птах намагався вполювати пташеня дикої качки, а натомість сам став жертвою меткої рудої ласки. Його дружина пригостила їх яблуками і малиною. Ця зустріч запам’яталася Антону на все життя.
У Антона теж були артистичні здібності. В школі під час дитячих концертів він читав вірші Шевченка, співав у хорі, грав на трубі та на скрипці. Але мріяв у майбутньому стати вчителем.
Через деякий час Семен Григорович отримав листа, в якому його запрошували на роботу до Крюкова і обіцяли вислати гроші для переїзду. Мама раділа зустрічам з сестрами, з батьком. Антону шкода було прощатися з однокласниками, але він теж хотів у місто, де є така красива велика річка Дніпро.
Збираючись в дорогу, Семен Григорович сказав Антону: «Ну, синку, закінчилося твоє дитинство. В місто твоєї юності їдемо».
В Кременчуці Антон навчався в міському училищі. Він швидко знайшов собі товаришів. Писав вірші і гуморески про однокласників, але гумор у нього був добрим. Тому ніхто на нього не сердився. Любив читати твори Горького. Мріяв на канікулах поїхати до Мануйлівки і поговорити з ним. Привітно зустріли родичі Антона в Мануйлівці, пригощали рибою, раками, теплим молоком. Але Горького в селі вже не було, про що хлопець дуже шкодував.
Повернувшись до Крюкова, дізнався, що сестра Саша виходить заміж і буде жити у чоловіка на станції Знам’янка.
В Кременчуці готувалися до відкриття Пушкінської народної аудиторії. Антону доручили на відкритті читати вірші Пушкіна. День був теплим, сонячним. Грав духовий оркестр, зібралося багато людей, були поважні гості з губернії. Антон дуже хвилювався, але вірші прочитав добре.
В 1904 році Макаренко закінчив училище з оцінкою «відмінно». Він давно прийняв рішення іти на педагогічні курси. Батько сказав йому: «Бути вчителем — почесна справа. Ти людей будеш вчити, народ». І запропонував зайнятися репетиторством, щоб віддати проценти за позику, яку брали на будівництво дому (його ми бачимо на картині місцевого художника В.Яковлєва «Музей А.С.Макаренка взимку. 1988 рік»).
У травні Антон зі своїм другом ловив на Дніпрі рибу. До них підійшли дві молоді гарні дівчини і попросили перевезти їх на Зелений острів. Вони познайомились. Одна з них була Ліза Архангельська, яка сподобалася Антону. Але йому на той час було лише 16 років. Ліза ж була на кілька років старша і вже працювала вчителькою. Поки дівчата ходили з другом милуватися бузком, Антон намалював на піску їхні портрети. Вони разом провели день і повернулися пізно ввечері. Антон повертався додому і почував себе найщасливішим у світі.
В серпні 1904 року він став слухачем педагогічних курсів, а в травні 1905-го отримав диплом і звання народного вчителя. Його запросили на роботу в Крюківське двокласне залізничне училище з 5-річним курсом навчання. Тут навчалися діти залізничників і робітників майстерень. Першого вересня 1905 року 17-літній юнак провів свій перший урок. В класі було 38 учнів — різного віку, з різних сімей. Спочатку познайомився з учнями. Потім прочитав дітям казку «Заєць і ведмідь» Івана Франка. Антон був задоволений своїм першим уроком. Після закінчення уроків учні обідали і знову поверталися до школи. Антон Семенович навчав їх малювати, співати, грати на музичних інструментах. В училищі було 2 оркестри: струнний та духовий. Він також навчав дітей писати твори, вести щоденники.
Одного разу Антон дізнався, що Ліза Архангельська вийшла заміж за священика Дмитра Григоровича. Серце защеміло, потемніло в очах, юнак засумував. Рятувала лише робота.
Молодий вчитель Макаренко щиро захопився педагогікою. Він добре знав народну педагогіку, читав Ушинського, німецького педагога Георга Кершенштейнера, у двотомнику праць якого знайшов цікаві думки про трудове виховання.
В будинку Макаренка постійно збиралися друзі, товариші, знайомі. Часто заходив відомий лікар Михайло Васильович Дімара (через багато років він отримав звання «Почесний громадянин Кременчука»). Розмовляли, ділилися думками про життя і майбутнє, читали вірші. Михайло любив Генріха Гейне, Антон декламував Шевченка і свої власні поезії. Дімара і Макаренко невдовзі стали справжніми друзями. Особливо їх поєднала участь у діяльності товариства дошкільного виховання, створеного в період 1905-1907 рр. для допомоги дітям міських робітників.
В роки реакції вчителів-«вільнодумців» переслідували. А.С.Макаренко переїхав у глухе степове селище Долинське в 70 км від Кременчука».
Екскурсовод зупинилась. А дітям здалося, що зараз зайде до кімнати молодий педагог і продовжить розповідь про свої педагогічні пошуки, про роботу в колонії ім. Горького, комуні імені Дзержинського, розповість про написання своїх книг «Педагогічна поема», «Прапори на баштах», «Марш 30 року», «Книга для батьків»…
Іще декілька фактів. У 1916 році помер батько Антона, Семен Григорович Макаренко. Похований на Крюківському кладовищі.
В роки громадянської війни чоловік Єлизавети Дмитро Григорович відступив з військами Денікіна, залишивши її саму. Антон запросив Лізу до себе в колонію, щоб разом виховувати колишніх безпритульних.
Молодший брат Антона Макаренко Віталій жив в еміграції з 1920 по 1983 рік. Похований у Франції.
Мати, Тетяна Михайлівна, до 1924 року жила в своїй хаті, а потім переїхала до сина в колонію. Померла вона у 1931 році. В 1979 році музей організував перепоховання її останків біля могили чоловіка.
Священній справі формування справжньої людини Антон Семенович віддав свій могутній талант, все своє життя. Він писав у своїх педагогічних творах: «Проблема особистості може бути розв’язана, якщо в кожній людині бачити особистість».
В умовах сьогодення справу ускладнюють не тільки економічні й соціально-педагогічні негаразди, але і необхідність змінити ставлення до спадку нашого земляка, якого часом за кордоном шанують більше, ніж на Батьківщині.
У наш час природною вимогою є новий погляд на проблему макаренківської системи виховання господаря країни, якому до всього є справа, який вболіває за розбудову незалежної України, за мир і гуманізм на планеті Земля.
Шановні кременчужани! Кому ж, як не нам, слід поглиблено вивчати і творчо запроваджувати спадщину великого педагога – новатора Антона Семеновича Макаренка!
Ілюстрації з відкритих джерел та архіву музею.
Людмила Іванівна Король,
старший науковий співробітник