Кременчугское подполье — краткий обзор

Кременчугское подполье — краткий обзор

Доречно було б почати з того, що, вивчаючи курс Історії України в школах Кременчука, навчальною програмою не передбачене детальне вивчення військової історії нашого рідного міста. Є вчителі, які приділяють цій темі декілька годин, понад шкільну програму, але більшість з них не вважають це за належне. У школах має бути посилене вивчення історії рідного міста, особливо того трагічного періоду Великої Вітчизняної війни. Пострадянському поколінню важко уявити події, суспільний та державний лад у цих хронологічних межах. Але вивчаючи історію, аналізуючи події тих часів і того що їм передувало, сучасне суспільство вчиться передбачати і запобігати подібному розвитку нинішньої історії.

І, як той хмиз, який по одному зламати легко, а в оберемку неможливо, кожене з міст зробимо свій вклад у перемогу над фашизмом. Кременчук також не є винятком, він надавав важливу підтримку Радянській Армії,  даруючи великих воїнів таких як Ткаченко І. І., Халаменюк О. Й., Гугнін М. П., Конюхов С. С., Корольов Й. Д., Топтунов Ю. І., Фаткин С. С., Циплухін М. Д., Чижов В. П., Шпаковський С. П. та багато інших.

У перші дні війни, після захоплення Кременчука, для боротьби в тилу ворога в місті було створено шість підпільних груп. Організаторами і керівниками кременчуцького підпілля були: П. Ф. Петько, Л. Т. Кириченко, В. М. Остапенко, Л. М. Підірваний, М. І. Ромашкін, В. О. Лисненко, І. Х. Марченко, О. А. Кривицький, С. Ф.  Хейло, М. О. Лисенко, З. О. Ицкевич, І. І. Бузько, І. Ф. Харченко, які поступово налагодили звязки між окремими групами в місті і навколишніх селах. Члени однієї з них, збиралися на конспіративних квартирах у О. А. Кривицького, М. В.Кукушки, обговорювали плани бойових операцій, складали тексти листівок, визначали додаткові адреси і паролі на випадок провалу будь-якої групи, відправляли зв’язківців, агітаторів у навколишні села, щоб зірвати поставки сільськогосподарських продуктів для гітлерівської армії. Підпільники знищували ворожі пости, збирали цінні розвідувальні дані про дислокацію німецьких частин і передавали їх розвідникам Червоної Армії.

Кременчук був важливим вузлом комунікацій на лівому березі Дніпра. Близько місяця він зазнавав інтенсивного артилерійського обстрілу німецьких військ, які стояли на правому, високому березі річки. Для частин Червоної Армії, які обороняли місто, з Києва були відправлені баржі з боєприпасами, хлібом та іншими продуктами харчування, але пароплав, що їх тягнув, було підбито німецькою артилерією, після чого він став на якір посеред Дніпра. І німці, і радянські війська намагалися захопити баржі, але через постійний обстріл з обох боків Дніпра їм цього не вдавалося зробити. Тоді радянське командування виявило серед місцевих жителів вправних плавців, які вночі непомітно підібралися до барж і перерізали буксирні канати. Звільнені баржі попливли за течією і під вогнем противника їх вдалося підтягти до лівого берега. Вантажі дісталися радянським військам.

Наше рідне місто з перших днів окупації несло величезні втрати як соціальні (більше 21 000 кременчужан вивезли на німецьку каторгу), так і промислові (93 підприємства, усі культурні та навчальні заклади, 97 % житлового фонду, електростанція, залізниця, міст через Дніпро були знищені). На території Кременчука також була налагоджена мережа концентраційних таборів, у яких було замордовано і розстріляно більше ніж 97000 радянських військовополонених і мешканців міста. Відомо, що вагому частку цієї кількості становили євреї, які зазнали масових знищень і жорстоких знущань. Близько 1,1 тисячі осіб було ув`язнено в гетто в бараках за два кілометри від міста. Їх змушували працювати, розчищати вулиці від наслідків воєнних дій. Восени 1941 року працездатні євреї отримували по 400 грамів хліба, а вже в 1942 році було знищено останні групи євреїв та ліквідовано гетто.

Але це лише сприяло більш активному опору з боку жителів міста. У боротьбі проти німецьких загарбників активно діяли комсомольці, молодь. Влітку 1942 року учень школи № 9 Олександр Кривицький створив підпільний комсомольський комітет, до складу якого входило кілька комсомольсько-молодіжних груп, керівниками були: Григорій Шавва, Микола Зозуля, Євген Марохин, Володимир Орел, Євген Ушаков та ін. В одній з цих груп на чолі з О. Кривицким активно брала участь у боротьбі з гітлерівцями відома підпільниця, почесна громадянка міста Кременчука Галина Миколаївна Пономарьова. Роки її юності проходили в найважчий період для нашої Батьківщини – Великої Вітчизняної війни (вона тільки що закінчила 9 класів, і їй виповнилось 16 років).

У січні 1942 р. командири Червоної Армії М. І. Ромашкін та І. О. Лисенко, які потрапили в оточення і залишились в окупованому німцями місті, створили в Кременчуці підпільну партизанську групу. Її учасники приймали звернення Радінформбюро і розповсюджували їх в листівках серед кременчужан та мешканців навколишніх сіл. Група мала зброю та вибухівку для організацій диверсій на транспорті і підприємствах. Месники підтримували зв’язок з партизанами Києва, Мінська, Черкас, Лубен, та інших населених пунктів. У грудні 1942 р. всі члени групи загинули.

У травні 1942 р. в Крюкові почала діяти підпільна група, очолена майстром півскатного цеху вагонобудівного заводу Г. Ф. Петьком. До неї входили в основному вагонобудівники К. С. Шкарчинський, С. Ю. Ковальченко, В. Ф. Кораблев та інші. Слід зазначити, що в ядро групи увійшли учні базового ФЗУ заводу Василь Іванов, Валентин Скопін, Володимир Могильов, Даша Нестаулова, Нонна Костенко. Месники виводили з ладу відремонтовану військову техніку, засипали пісок в букси вагонів, перерізали телефонні дроти, випускали бензин із цистерн, організували втечу червоноармійців із полону, влаштовували диверсії в місті.

У 1943 р. також у Крюкові була створена підпільна організація «Дніпровці». Її керівником став колишній заступник директора школи фабрично-заводського навчання Іван Харченко – «лейтенант Дніпров». До керівного ядра групи входили також майстер вагонобудівного заводу Костянтин Федоренко та Борис Карповець, колишній учень залізничного технікуму. Потім в організацію вступили колишній учитель, а в окупації сторож штальзаводу Ільченко, вихователька дитячого будинку Євдокія Федотіївна Пастернак (Мишавкіна) зі своїм 13-річним сином Володимиром Правдиченком. Володя був зв’язковцем групи. На жаль, наприкінці війни хлопчик підірвався на міні. Велике невтішне горе спіткало матір.

Коли Червона Армія вступила на територію Полтавської області, був створений партизанський загін, до якого увійшли підпільні організації «Дніпровці», «Набат» на чолі з розшукуваним гестапівцями колишнім кондуктором Василем Усом и невелика підпільна група, очолювана швецем-грузином Георгіем Кірікашвілі. Командиром загону став Іван Харченко, комісаром Василь Ус, начальником штабу Георгій Кірікашвілі. Партизани відбивали худобу у німців, ховали від загарбників зерно, розбивали млини і олійниці.

Високу військову майстерність і мужність проявили загони 19-ї мотострілецької бригади. Запеклий бій зав’язався біля села Кривуші . За підтримки артилерії , мінометів і авіації другий танковий батальйон капітана Шота Гогоришвілі прорвав ворожий кордон. Танки відважного командира направили в палаюче місто і в 17 годин увірвалися на його вулиці . Разом з танкістами діяли автоматники старшого лейтенанта П. Д. Єремєєва. О 21 годині разом з іншими підрозділами оволоділи центром Кременчука. Саме капітан Шота Миколайович Гогоришвілі закріпив на Будинку преси Червоний прапор визволення.

Такою символічною подією завершилися бойові дії за визволення Кременчука від німецько-фашистських загарбників. Однак, це не означало, що місто продовжить функціонувати у своєму звичному режимі, який був до  серпня 1941 року. Багато чого довелося зробити для міста, враховуючи те, що чисельність населення після війни налічувала близько 19 тисяч. Воєнний звітодавець Іван Костюк пише, що в 1943 р., після звільнення міста від фашистів, він побачив уже «вщент зруйнований Кременчук». Згідно з історичною довідкою, загальна сума збитків, завданих Кременчуку під час Великої Вітчизняної війни, сягнула понад мільярд карбованців. Майже кожна людина, яка перенесла важкі випробування голодом , холодом , втратами близьких і рідних людей – не втратила головних людських якостей – доброти, любові до ближнього, співчуття, любові до життя, не впала у відчай, не зламалася, а працювала до сьомого поту, піднімаючи місто, дітей та онуків, варта того, щоб про неї знали нащадки, так як кожен з нас є творець долі та історії свого роду.

 

ЛІТЕРАТУРА

1.        Осташко О. І. Нарис з історії Кременчука / О. І. Осташко, В. М. Юшко, В. О. Крот, П. А. Стегній. – Кременчук : Берізка, 1995. – 189 с.

2.        Матеріали науково-практичної конференції Кременчук – 435 / редкол В. І. Маслак. – Кременчук : ПП «Щербатих», 2006. – 230 с.

3.        Попенко О. І. Бесіда з фронтовиком. Спогади [Електронний ресурс] / О. І. Попенко. – Режим доступу до статті : http://okrain.net.ua/article/read/beseda_s_frontovikom.html

АВТОР: ФЕЩЕНКО ЯНА ІГОРІВНА ЧАЛЕНКО ВІТАЛІНА ЕДУАРДІВНА