НОВІ ФАКТИ З ІСТОРІЇ КРЕМЕНЧУКА (ДО 1764 р.)

НОВІ ФАКТИ З ІСТОРІЇ КРЕМЕНЧУКА (ДО 1764 р.)

Від друку 2-го видання «Українного міста: Кременчук від заснування до року 1764-го» (К., 2011) сплинуло не так вже багато часу, але деякі нові факти з історії ранньомодерного Кременчука потрапили у моє поле зору. Представити їх кременчуцькій публіці і має за мету ця стаття.

Так, ціла низка актів, повязаних із Пивогірським (Пивогородиським) монастирем виявлена за давнім виданням«Описание рукописей церковно-исторического музея при Киевской Духовной Академии» (1877). Зокрема:

6 грудня1533 р. Сигізмунд І ще раз підтвердив монастирські права власності на Пивські уходи[1] (потреба у цьому підтвердженні виникла в зв’язку з діяльністю черкаського старости Остафія Дашкевича, якому ще у 1528 р. король нагадував, аби він наказав «Черкасцом и козаком», «чтобы они в ты и уходы монастирскіи не вступали, и шкод и переказы там имни в чом не делали», а 1532 р. монастир скаржився, що староста вступається в «уходыцерковныиКлимяньтинскіе… озера та затоны и бобровыегоны у них поотнимал»)[2]. 15 липня 1535 р. О. Дашкевич за королівським наказом ствердив монастирські володіння в Пивах і Білобережжі, надані ще «за перших державців Черкаських»[3].

29 вересня 1544 р. черкаський і канівський староста Оникій Горностай дав на користь монастиря вводний запис на володіння урочищами та угіддями з бобровими гонами й рибною ловлею по Дніпру від Вереміївки до с. Недогарки (тоді ще не існували)[4].

Неясним є підґрунтя конфлікту 1608 р. Про нього є запис у книгах Київської ратуші від 13 серпня 1608 р. щодо скарги Микільського монастиря на київського міщанина (міського радці) Давида Кривковича за наїзд на Климятинські ґрунти[5].

Напевно, до Пивської справи належить виписи з книг земських Київського воєводства від 17.Х.1628 і 30.VI.1629 рр. з позовом Софії з Жовкви Даниловичової за скаргою Микільського монастиря за захоплення ґрунтів Пивських і Княжичських[6].

До цього ж див. випис книг гродських київських від 24.ХІІ.1635 р. зі скаргою митрополита П. Могили від імені Микільського монастиря на С.Даниловича за наїзд на монастирські маєтки Бужин і Воронівку. 30.І.1636 р. туди таки вписано і скаргу Стефана Мшанського на С. Даниловича за наїзд на маєток Микільського монастиря Бужин[7].

До історії «Климятинської справи» слід додати ще випис з Київських гродських книг від 13.VI.1617 р. з позовом князям Вишневецьким за скаргою Микільського монастиря за захоплення Климятинського ґрунту[8]. Плюс випис з урядових книг Житомирського замку від 8.І.1619 р. з донесенням возного про те, що князі Вишневецькі не допустили уведення Микільських ченців у володіння Климятинським маєтком та випис з книг Головних Трибунальських від 12.V.1623 р. з декретом у справі Микільського монастиря з кн. Вишневецькими про урочища Білобережжя, Бражна Лука та ін.[9]. Далі позов кн. Я.Вишневецького від 10.І.1624 р. за скаргою ченців про захоплення Климятина і Жовнина («Жолнина»), випис з книг гродських київських від 26.VI.1625 р. зі скаргою на Костянтина Вишневецького за захоплення Білобережжя, Бражної Луки та ін.[10].

До того ж дивись згадки випису з книг земських Київського воєводства від 8.ХІ.1632 р. з протестацією ченців на кн. Я. Вишневецького щодо захоплення Пивських і Білоберезькихгрунтів та випис з книг Житомирських каптурових від 8.ХІІ.1632 р. зі скаргою про наїзд Я.Вишневецького на Пивські уходи (9.ХІІ.1632 р. аналогічна скарга подана і про Білобережжя). Того самого 8.ХІІ.1632 р. вже й київські міщани внесли до книг каптурових Київського воєводства скаргу на Микільський монастир за захоплення уходів Пивських і Білоберезьких[11]. Згадку випису з книг гродських київських від 13.VIІІ.1635 р. зі скаргою митрополита П.Могили і Микільського монастиря за наїзд на монастирське село Лапинці і Пивський ґрунт[12]. 14.V.1638 р. датований випис з книг Головних Трибунальських за скаргою Микільського ігумена Ісаї Трохимовича на кн. Я. Вишневецького за напад на монастирське с.Лапинці. Тим самим 14.V.1638 р. датований і ще один випис звідти ж – з аналогічною скаргою за напад – підчас безкоролів’я (себто 1633 р.?) – на с.Жовнин (за листом Владислава IV від 26.ІІІ.1643 р. справу про Жовнин відклали до наступного сейму)[13].

Існують ще виписи з книг земських Київського воєводства від 4.VII.1631 і 6.VII.1639 рр. та гродських київських від 1.VIII.1644 р. судових земських від 18.VI.1647 р. за тяжбою Микільського монастиря з кн. Я.Вишневецьким за Росохач і випис з книг Головних Трибунальських від 21.VI.1647 р. за скаргою Микільського монастиря на Я. Вишневецького за відняття «ґрунта і озера Росохач»[14]. А згадку оригіналу«Листа Владислава IV с подтверждениемлиста Сигизмунда I об отдаче Михаилу Павше селища Климятина, 1641»[15].

До пивськихже справ належить випис з книг гродських київських від 27.VI.1639 р. зі скаргою Микільського монастиря на С. Потоцького за побиття двох ченців[16].

Хочу також звернути увагу на уточнення акту 1590 р. із знаним проектом Кременчуцької Січі.

ХІ (Приповідний лист на Кременчук 1590 р.) // Архив ЮЗР. – Ч. III, т. 1. – С. 28-31. «А щоб [козаки] ту повинність свою захисту від сваволі українної ліпше виконувати могли, і піддані також наші лежами [тобто постоями] від них обтяжені не були, назначаємо тим людям місце на урочищу Кременчуку, або на полі [Пслі!], де буде їм видаватись ліпше і зручніше, на цьому місці наказали ми збудувати Замок («Castell») з дерева, зі староств і держав наших, гадаємо подніпрових, про що до староств наших держав, котрі над Дніпром лежать листи наші з Канцелярії дати наказали» (переклад цього уривку з польської – Д.В.). Свого часу Андрій Стороженко висловив сумнів, що в цьому документі йдеться про дніпровський Кременчук, див.: Стороженко А. В. Ян Орышовський, запорожский гетман// Його ж. Стефан Баторий и днепровскиекозаки. – К., 1904. – С.260-261. Він гадав, що публікатор джерела виправив «nadDniestrom» на «nadDnieprom», не знаючи про існування дністровського («бессарабського») Кременчука. Стороженко вважав, що «только укрепление в бессарабском Кременчуке могло воспрепятствовать вторжению запорожских козаков в соседние государства т. е. в Молдавию, Валахию, Турцию и т.д.». Далі історик припускав, що «местоположением Кременчука объясняется и то, что командование отрядом поручалось старосте снятынскому. Если бы дело шло о теперешнем полтавском Кременчуге, то наверное командиром отряда был бы назначен ближайший староста каневский и черкаський князь Александр Михайлович Вишневецький». Стороженко також посилається на пізній переказ «добродушного старика», обивателя наддністрянського Кременчука про те, що мешканці давнього тутешнього містечка «были разогнаны татарами и дали назване полтавскому Кременчугу» (Стороженко тут посилається на статтю «По Днестру», див.: Киевская Старина. – 1899. – Т.64, кн.1, отд.2, стр.18). Утім, слушність стороженкових міркувань сумнівна. Адже ще один замок на Дністрі (де, крім шерегу дрібніших укріплених пунктів, існувала така велична оборонна потуга, як Кам’янець-Подільський) навряд чи міг суттєво завадити запорожцям. До того ж дніпровським січовикам він абсолютно не перешкоджав нападати на Крим, Очаків та Білгород (а саме через такі походи кінця 1580-х рр. і стало питання про «кременчуцький замок»). Снятинський староста М. Язловецький на той час був фактично і польним гетьманом коронним, а саме під керівництвом великого та польного коронних гетьманів знаходились тоді усі «регулярні» (оплачувані безпосередньо держскарбницею) військові підрозділи, а відтак і кременчуцька козацька залога. Та й неуспіх проекту більше вказує на дніпровський Кременчук, де «снятинський староста» не мав реального економічного впливу і міг розраховувати лише на добру волю та законослухняність того-таки черкаського і канівського старости. Щодо версії про перенесення назви «Кременчук»на дніпрові береги переселенцями-наддністрянцями, то вона вкрай сумнівна (нижче буде показано, як широко використовувався цей топонім на кордонах Великого Степу). Зрештою, нещодавно С. Леп’явко спростував твердження Стороженка, увівши в науковий обіг нові джерела (AGAD. – ArchiwumZamojskich. – 3112 – F.47), див.: Леп’явко С. Проекти оборони українських кордонів у політичній думці Речі Посполитої кінця XVI ст. // States, Societies, Cultures: EastandWest: EssaysinHonorofJaroslawPelenski / editedbyJanuszDuzinkiewicz… – NewYork, 2004. – P.567. До цього ще можна додати й свіжо опубліковану верифікацію змісту вищезгаданого «приповідного листа», див.: SumariuszMetrykiKoronnej. – T. V: KsięgawpisówpodkanclerzegoJanaTarnowskiegoMK 136 zArchiwumGlównegoAktDawnychwWarszawie 1591 / podred. WojciechaKrawczuka, oprac. KrzysztofChłapowski. – Warszawa, 2009. – S. 144 (№306): 25.VII.1591, Краків. Король, «з дозволу і за радою Панів-Радних коронних, які зараз при нас є», видає постанову – у виконання сеймової конституції 1590 р. Вона містить вимогу набору (реєстру) 1 тис. козаків. Оголошується набір на королівську службу цієї тисячі козаків. Старшим над ними призначається Миколай з Бучача Язловецький, староста снятинський, а поручником – Ян Оришовський. Набрані козаки мають скласти перед ними присягу. Постанова також окреслює обов’язки козаків і визначає їм за резиденцію «урочище на Кременчуку або Пслі», де має бути збудований замок з дерева, що мають доставити зі староств і королівщин понад Дніпром. На утримання козаки мають отримувати з цих староств і королівщин від кожного підданого по 1 мірці борошна щорічно. У цій справі король наказує вислати універсали до старост і державців.

До речі, перший запис місцевого переказу про початки Кременчука (в «Описі до Атласу Катеринославського намісництва 1787 р.»), зафіксував доволі реалістичну картину, що відклалася в народній пам’яті. Там, зокрема, мовиться: «Сей город начат строением по свидетельству старожилов до 1700-го году поселившимись здесь нескольких семьях промышленниками [себто промисловиками-уходниками – Д.В.]; а поприумножении селения зделан сотенным местечком малороссийскагоМиргородскаго полку»[17].

Відшукати вдалося і ще одну згадку про невеликий татарський набіг на Кременчуччину. Ось десь наприкінці лютого 1647 р. згадується про переправу (напевно, по льоду, з правого на лівий берег) через Дніпро «вище Кодака під Кременчуком» татар, які тут захопили і п’ятьох бранців. Куди мали далі рухатись нападники – на московське прикор­доння чи до українських осад – інформатор не знав[18].

Цікавою, є також можливаінша форма перекладу з татарськоїмови першоназви Кременчука – «Керменчик», коли «кермен» перекладається як «фортеця», а «чик» як «прикордонна» (за татарським словником «чик» маєзначення: 1) «грань, межа // межо­вий»; 2) «кордон // прикордонний»; 3) «границя, кінець»; 4) «рамки» (у переносному сенсі)). Отже, можна сказати, що «прикордонною фортецею» чи то «українниммістом» Кременчуквласне і задумувавсявідпочатку.

Д. Багалій наводить ще декілька рисок до історії маєтностей куплених Немиричем у Гурського. 1643 р., вже після цієї купівлі, Немирич висував претензії до панів Гурських за те, що вони не боронили його (чи то уступлених маєтностей) від зазіхань Станіслава Потоцького. З цього акту випливало, що володіння ці були продані «з людьми на тих кгрунтахосажоними, з ловенєм риби и звіра, з млинами, корчмами, робєнємсалітр, палєнєм попелів, копанємкрушцов [=рудних покладів]» На ціх землях Немирич заснував, зокрема, слободу Біликів Брід (майбутнє м-ко Білики Кобеляцького р-ну), яку 1647 р. розігнав коронний обозний, староста тлумацький і черкаський Адам Казановський. Останній, твердячи, що слобода постала незаконно на землях його Черкаського староства, послав близько 200 своїх козаків, які побили і пограбували слобожан – забрали їх худобу, гроші та інше майно[19].

Цікаві факти відкрилися і з історії Куруківської війни 1625 р. Так, виявлена згадка, що пунктом зосередження своєї армії перед маршем на Крилів і Куруківкоронний гетьман С.Конєцпольський обрав Білу Церкву, де заклав табір[20]. Є ще відомості про дії непримиренних козаків, невписаних до реєстру 1625 р. Частина з них обиралапереселення на підросійськуУкраїну. Так, зокрема, є вістка (зі слів торгівця-очевидця, який повернувся до Путивля з Лубен 25 червня 1626 р.), що запорозькі козаки, які лишилися поза реєстром («которые отставлены от казачества»), скликали раду в Лубнах, де прийняли рішення про еміграцію. На чолі переселенців стали полковник Пирський і ЯцькоЗасульський та інші осавули та «многіяЛитовськіе люди» (були представники з Лубен, Лохвиці, Прилук та ін.). Всього набралося 1 тис. осібабо й трохибільше і за ними малипідтягнутись і меншігрупки.

З Лубен козаки вирушили на поселення на «нове городище» до підросійського Путивльського повіту на р. Псьол. Тут вони планували «вскоре» поставити «город» (Гадяч?).

Але росіяни цього не дозволили. З Путивля вислали на те городище 500 вояків («дітей боярських» і «козаків жилецьких» – путивльців, чернігівців і курян – на чолі з «головами» Спиридоном Яциною і Олексієм Костянтиновим), які мали «без бою і без задору» випровадити («сослати з государевої землі») таких занадто організованих емігрантів. 6 липня 1626 р. цар наказав послати на допомогу до вже посланих на те городище ще 100 путивських стрільців і піших козаків, 40 дворян з Брянська, 100 кінних дітей боярських і козаків з Рильська, 200 – з Курська і 25 – із Севська. Увесь цей майже тисячний загін мав якійсь час перебувати тут «для береженья» від литовських людей[21].

Є нові факти і з часів Хмельниччини. Про кочів’я татар поблизу Кременчука згадують російські інформатори, зокрема, восени 1650 р. (під Максимівкою, Потоками і Хоролом), у листопаді 1652 р., січні 1653 р. та лютому 1654 р.[22]. А десь наприкінці листопада 1652 р. лазутчики-слобожани бачили татар в самому Кременчуці[23]. На додачу можна згадати ще звістку польського спостерігача, який 5.ІІІ.1650 р. повідомляв «Ногаї<Nahay> однак заледве не усі кочують під Кременчуком» (як мова про ногайців-буджакців, то, напевно, йдеться про правобережну околицю міста – Д.В.)[24]. Цікаво також, що королівський секретар польського короля Ієронім Піночі у своїй записці про козаків (1654) прилічив Крилів до старовинних центрів (полкових міст) українського козацтва[25].

Щойно В.Кривошея сформулював нову гіпотезу про долю кременчуцьких старшин Дубовиків (2-го і 3-го кременчуцьких полковників). У свіжій своїй праці про Чернігівський полк він малює цю старшинську лінію наступним чином: Іван Дубовик, козак Потоцької сотні (реєстр 1649 р.) → його син Гаврило Дубовик, сотник і полковник кременчуцький, який ще мав родича (брата?) Федора, запорозького полковника, посланця І.Брюховецького до царя (у квітні 1662 р.) → син Г.Дубовика, Костянтин Гаврилович, сотник і полковник кременчуцький. Він мав брата Тихона Гавриловича, полковника чернігівського (1663 р.). Тут таки на Чернігівщині згадуються й інші Гавриловичі, відтак Кривошея вважає, що цей старшинський рід переніс свою активність до Чернігівського полку[26], див.:

Маю ще факти до історії останнього серед наразі знаних кременчуцьких полковників – Кудлай (6.VIII.1664 р.)[27]. Дещо можна додати і про першого кременчуцького полковника – Кирила Андрієвича (Каменника). Уже у лютому 1660 р. К.Андрієвич став на чолі Миргородського полку (наказний полковник[28]).

З історії доби Руїни цікава згадка цехів у Говтві. З 1664 р. відомий устав говтвянського ткацького братства, яке, зокрема, крім звичайних речей постулювало і таку – навіяну вже реаліями Руїни? – мету свого існування: «для каждаго и нищего и богатаго по смертипоховаття тіла, абыбестийско народ христіанскій на улицах не валялся и в домах не зоставал»[29].ЗреалійРуїницікаващедумка з 1652 р. козака Андрія, батька вереміївського сотника, що у нас «де ныне люди распотворились, робить не хотят, а хотят быть сыты войною»[30].

Т. Яковлева згадує ще універсали П. Дорошенка (26.V.1668, Кременчук – всьому Війську Запорозькому і всім військам чужоземними, що йому, гетьманові, слугують, про заборону завдавати шкодгородиським обивателям, тяглим до обителі св. Миколи Пустинного; та два його ж універсали з дивними датами – коли П. Дорошенко вже не гетьманував: 16.IV.1677, Чигирин – крилівському отаману та усьому крилівському управлінню про заборону завдавати шкоди людям монастиря св. Миколи Пустинного, які живуть на монастирському подвір’ї в місті Крилові; 16.VІІІ.1677, Городище – ознаймує, що бере під свій особливий захист Пивський монастир та обивателів «поблизу містечка») та І. Самойловича (3.VIII.1674, у таборі під Чигирином – підтвердження звільнення маєтку Городища при монастирі Пивському від усіляких військових повинностей; 18.VI.1677, з табору під Леплявою – ознаймує, що бере під свій оружний захист Пивський монастир і все, що до нього належить; 16.VII.1677, Батурин – чигиринському полковнику про безперешкодне допущення ігумена і братії київського монастиря св. Миколи Пустинного до влаштування перевозу через Дніпро за їхнім стародавнім правом на це; 21.ІХ.1677, у таборі – про звільнення обивателів містечка Городища, належного монастиреві св. Миколи Пустинного, від усіляких військових повинностей у винагороду за ті збитки, що їх зазнали обивателі городиські під час постою у них московських і козацьких військ)[31]. У справах Пивського монастиря гетьман Мазепа видав ще один універсал – 16.Х.1687, Батурин – «сотникові містечка Городища і всій його сотні про відшкодування збитків, завданих ними орендареві монастиря св. Миколи Київського в Городищах і городиським обивателям»[32].

Краєзнавчий інтерес має лист І. Мазепи від 15.VI.1693 р. Тут є згадка про «местечкоМаксимовка, ныневнове за моимгетманскимуневерсаломпризыванием на слободу людей селяющееся»[33].

Свіжа російська стаття І. Бабуліна, дозволяє додати про події 1658-1659 рр. на Кременчуччині таке. Росія відповіла на Гадяцьку унію походом Г. Ромодановського з Бєлгорода на Лівобережну Україну. Першою жертвою цього походу стала Говтва, де стаціонував загін союзних Виговському татар з 2-тисячного корпусу Каммамбет-мурзиширинського та сотник (говтвянський?) Бердник, окреслений росіянами як «старий ізменник». 21 жовтня 1658 р. російський загін Г. Косагова (драгунський полк ЯганаІнвальта, солдатський полк Ягана Краферта, підрозділи дворян і дітей боярських) з союзними козаками з полків Івана Донця і Андрія Покушелова від Решетилівки підійшов до Говтви та взяв її штурмом (у полку Інвальта загинуло 19 драгун, у полку Крафтера – 9 солдат, за іншими підрозділами втрати невідомі). Після бою говтвянську старшину, козаків і міщан було приведено до присяги царю. Про взяття Говтви до царя відправили особливого сеунча (вісника про перемогу)[34].

Далі росіяни взяли під контроль Миргородський і Лубенський полки. А 31 жовтня до Г. Ромодановського в Пирятин прибуло три сотника чигиринського полку – Головченко, Ондрюшенко і Шкурко. Зі своїми козаками вони «били чолом» царю і обіцяли бути під його «рукою» «по-прежнему». Ромодановський звелів їм приєднуватись до своєї армії[35]. Можна припускати, що ці старшини були з лівобережних сотень Чигиринського полку і таким чином відводили від своїх містечок розгром росіян з дейнеками, а «Ондрюшенко» можливо тотожний кременчуцькому старшині Кирилу Андрієвичу, про якого вже йшлося (якщо це так, то саме пізніше повернення Андрієвича під прапори Виговського могло стати причиною неприязні, яку виявив до кременчуцького полковника Ромодановський у 1661 р.).

Близько 23 грудня 1658 р. у бойових зведеннях знову згадуються околиці Говтви. Сюди – в Остап’є-«Остапівку» – пішов чигиринський полковник. Згодом він з татарами пішов рейдом по збунтованим Миргородському і Полтавському полкам[36].

Найяскравіша перемога «виговців» на Кременчуччині в кампанії 1659 р. (остання запам’яталася історикам завдяки гучній Конотопській звитязі І. Виговського) сталася також під Говтвою. Її 7 червня обложив російський корпус чернігівського воєводи В.М.Новосильцева (10-17 тис. ратних людей і 5 тис. козаків під проводом Івана Силки та Кирила Пушкаря). Бої тут точилися до 12 червня і закінчилися розгромом росіян (з них врятувалося лише 1 тис. вояків) гетьманськими козаками та військами кримського хана (власне загоном Карач-бея)[37].

З подій неспокійних 1661-1663 рр. дивись таке. 19.IV.1661 р. старшина з Груні прислав Г.Ромодановському «прилесний лист» полтавського полковника Ф. Жученка та повідомив, що сили Ю. Хмельницького вже приготували «судна і пороми» для переправи через Дніпро (призначена на 21.IV.1661 р.) «під Кременчуком, і під Максимівкою, і під Бужином» та чекають на швидкий підхід татар, з яких чимало і так кочує під Чорним Лісом біля Чигирина, а Карач-бей з Білгородською Ордою вже прибув до гетьмана в Чигирин[38].

6 вересня 1661 р. датована справа про відправку до Кременчука з Бєлгороду рейтарського строю майора Петра Стромичевського «как для усмирения своевольных, так и для разорения в учиненных ими Кременчуцкого полку жителем обид»[39].

З 1662 р. існують ще листи згаданого вже ніженського (піхотного) полковника І.Мозирі, миргородського полковника Павла Царенка (Апостола?) та воєводи Григорія Куракина, які також інформують про перебіг військових дій[40].

Утім, травень 1663 р. змінив розклад сил на Кременчуччині. 12 травня Тетеря з Чигирина повідомляв польському королю, що ворог стоїть біля міста, «бажаючи відібрати Кременчук у наших гарнізонів», і просив підмоги. Правобережний гетьман також сповіщав сюзерена, що лівобережні полки збираються нанести удар по Кременчуку, а татари, які допомагали йому, злякались і, захопивши полонених, відійшли на правий бік Дніпра (утім, загін запорожців і калмиків І.Брюховецького на рубежі травня-червня дістав їх і тут, погромив татарський кіш під Криловим і зумів відбитись від погоні, надісланої з Чигирина[41]).

15 жовтня 1663 р. до Москви прибули гетьманські посланці – генеральний обозний Іван Цесарський, київський полковник Василь Дворецький та інші – з грамотою про взяття міст Потоки і Кременчук[42].

Неординарне джерело маємо про подію 1664 р. Чарнецький з Тетерею, взявши під контроль Чигирин наприкінці квітня 1664 р., вислали татарсько-козацький загін (солтан з татарами+Черкаський полк козаків) на Лівобережжя. Вони переправилися через Дніпро навпроти Максимівки (далі, напевно, погарцювали околицею та забралися назад на правий берег)[43].

Далі подаю певний дайджест фактів часів Руїни. Можливо, на рубежі 1664/1665 рр. правобережці знову взяли Кременчук під свій контроль, оскільки у березні 1665 р. «полтавський бунчужний» (Григорій Вітязенко?), який стояв у Говтві, ходив його здобувати. Спочатку він прислав під Кременчук «чату», яка відігнала худобу кременчужан. Тоді, «зрадник Панка Апостол», який порядкував у Кремен­чуці, з міщанами «оманом» надіслав вістку про готовність міста зда­тись. Але, коли полтавський бунчужний підійшов під Кременчук, П.Апостол вийшов з міста «з поляками, татарами, німцями і зрадни­ками черкасами» та погромив полтавців. Вони втратили близько 400 чоловік і змушені були відступити назад до Говтви[44].

Війна з поляками розпочалася уже в грудні 1666 р. Ще раніше (травень-червень 1666 р.) Дорошенко перевірив на міцність московський контроль над Лівобережжям. Союзні сили дорошенківців, татар і поля­ків зробили наскоки на околиці Канева та Посуллям у напрямку Лубен і Миргорода (зокрема постраждали Жовнин, Горошин, Буромля / Бурімка? /, Хорол)[45].

29 вересня 1666 р. на допомогу Дорошенку привів татарське військо під Чигирин нуреддин-султан, і 1 жовтня Дедеш-ага з кількома тисячами татар знов пішов у набіг за Дніпро[46].

А 16 (26.V).1668 р. у Кременчуці П. Дорошенко видав універсал – всьому Війську Запорозькому і всім військам чужоземними, що йому, гетьманові, слугують, про заборону завдавати шкодгородиським обивателям, тяглим до обителі св. Миколи Пустинного[47].

Кременчуцький городовий отаман у січні 1671 р. повідомляв гетьману Многогрішному про появу татар під Переволочною[48]. УПереволочній таки у січні 1676 р. буласутичка з татарами[49].

Кінець 1677 р. минув у підготовці до нової військової кампанії наступного року та у сутичках з татарами. Тут відзначились переволо­чанський сотник Федір Мойсеєв (привіз 21 жовтня 1677 р. до Москви полонених турків[50]) та келебердянський сотник Павло Пучковський, який 14 листопада 1677 р. привіз з товаришами до Москви татарських «язиків», яких захопили на р. Вись біля Пд. Бугу та доповів про розбиття татарської ватаги під Інгулом[51].

На рубежі 1679 р. прибули татари. 7-тисячний корпус нуреддин-султана рушив у набіг на Лівобережжя[52]. Татари нахапали ясир на Миргородщині, але на зворотному шляху під Манжелією їх наздогнали і побили московські ратні люди під проводом Г. Косагова (росіяни з Бєлгородського та Сєвського полків наступали на Київ, Переяслав і Кременчук[53]) та козаки Гадяцького, Миргородського і компанійського полків. У цьому бою було захоплено татарський прапор, сам нуреддин-султан, поранений з лука, ледь не потрапив у полон. Кримці змушені були за­лишити битий шлях і пробивати собі дорогу для втечі полями в снігах.

А 21 грудня 1680 р. переволочанський сотник Мартин Полуян повідомляв полтавському полковнику про поразку охотницького загону, вирядже­ного проти татар[54]. До речі, формальний мир з Кримом (з 1681 р.) не гарантував повного спокою. Так, з червня 1682 р. маємо згадку про бій козаків з татарами під Переволочною[55].

Цікаве доповнення маємо про гетьманську «рангову» маєтність у Переволочні. Крім уточнень щодо осіб її дозорців, знаємо тепер, що кінцем Переволочанської маєтності як рангової стало надання Переволочанського «дворця» та пов’язаних із ним рибних уходів-«тоней» «Фурсина, Ревуча» та ін. бунчуковому товаришу Петру Павловському 10.ХІІ.1745 р.[56]. З історії Переволочни цікаво також, що 1695 р. це містечко було місцем зосередження військ і річкових суден, які звідси рушили брати Кизикермен[57].

З досі незнаних подій рубежу XVIIXVIII ст. згадаю такі. Близько 6 лютого 1688 р. «тисячний» татарський загін (власне 260 кримців і кизикерменців) з’явився на Кременчуцькому Правобережжі з наміром здійснити набіг і на осіле Лівобережжя. Утім, побачивши, що по прикордонним містам стоять значні гарнізони готові до опору, обмежилися лише захопленням отари овець лівобережних мешканців, що зимувала у гирлі Тясмина («для легшого корму»). Чабанів частково посікли, частково, разом із вівцями погнали у полон. Власівський сотник (Лаврін Радченко?), разом із запорожцями, які зимували у Власівці організував погоню. Наздогнавши татар на ночівлі у Бахметових озер, козаки погромили неприятеля, захопили двох «язиків» та повернули здобич[58].

До речі, до якогось зіткнення під Кременчуком дійшло і 1696 р., бо з того року маємо звістку, що кременчуцький сотник Максим Євстратієвич («Євстратьєв») з трьома товаришами возив добутого татарського «язика» до Москви[59].

Напевно, на 1713 ж рік припадає і похід полкових осавулів Миргородського (Клим Петрашевич / Бегол) та Лубенського (Андрій Петровський) полків на відсіч запорожцям-орликівцям. Як згадував А.Петровський, тоді «запорожник» Пінчук, зібравши своєвольників і бунтовщиків, «многие пакости людемчинил: кременчуцким, уласовским, городиским, криловським». Він тероризував місцеву людність напада­ми, захоплюючи майно і бранців, яких продавав у неволю татарам і туркам. Об’єднаний загін двох вищезгаданих полкових осавулів дві доби переслідував запорожців і наздогнав їх на р. Саксагань (околиця сучасного м. Кривий Ріг). Цілу добу йшов штурм обложених січовиків. У бою загинув 41 запорожець, 30 «взяли живцем». Самого полоненого Пінчука віддали до рук миргородського полковника Д.Апостола[60].

З вже багатого на джерела періоду середини XVIII ст. згадаю, що у Таємній канцелярії (службі царського політичного розшуку) існує велика справа 1732 р. про донос омельницького мешканця Кіндрата Телеленського* «на гетьмана Апостола та інших осіб»[61].

А 10.Х. і 1.ХІ.1728 р. гетьманська канцелярія запитувала миргородського полковника про померлого в Кременчуці запорожця П.Москова (Моркова), після котрого лишилося майно і худоба, за якою справою він прибув і чи, часом, не мешкав саме тут[62].

Предтечею «евакуації» 1736 р. може бути наказ про евакуацію задніпрського населення на початку 1734 р. (лист київського генерал-губернатора Вейсбаха до кошового на Запоріжжя від 12.ІІ.1734 р.) – «дабы на здешнейсторонеДнепра в селах и хуторах живущие люди перешли даже до Кременчука на нашу сторону Днепра» (аби унеможливити захоплення місцевої людності татарами, які мали вороже зреагувати на перехід запорожців у російське підданство)[63].

11 серпня 1736 р. полтавський полковник В. Кочубей повідомляв, що в результаті нападу татар на хутора Кременчуцьких, Власівських і Потоцьких жителів у полон разом із усім майном і худобою уведено 700 правобережних мешканців[64].

Кілька нових рисок маємо і про Кременчуцький форпост. Так, 1760 р. з Кременчуцького форпосту рапортував Київському обер-коменданту підполковник Ямбурзького драгунського полку Меєр (про необхідність відловлювати дезертирів з новоформованого Македонського гусарського полку)[65]. А 20 травня 1764 р. проїздний паспорт запорізького полковника на Кременчуцькому форпості засвідчував пол­ковник Камеен[66].

Дещо поправити-розширити вдалося і сюжет про Чигиринське староство, починаючи з кінця XVII ст. Отже, За вже знайомою нам традицією уряд полишив його на ініціативу високих військових достойників. Відновителем старостату в Чигирині*, перерваного по гетьмані (1663-1665) П. Тетері, стали гетьман великий коронний Станіслав-Ян Яблоновський (1634-1702) та його син Ян-Станіслав Яблоновський (1669-1731), воєвода руський (з 1697). Перший отримав чигиринське староство 1697 р., але взяв його під контроль лише 1699 р.[67] (тоді ж і почав заселяти «пустині» навколо Чигирина[68]). Другий став старостою білоцерківським і чигиринським по смерті батька – з 1702 р.[69]. Саме він організовував спротив спробам С. Палія відновити тут козацький устрій і закріпив відновлене староство за своїм вибуялим на рубежі ХVII-XVIII ст. магнатським родом (Яблоновські походили з Галичини).

До речі, обидва Яблоновські – батько-гетьман і син-воєвода, знані з антиросійських переконань (перший 1700 р. обстоював думку, що краще не з росіянами вступати у Північну війну зі шведами, а воювати саме з Москвою за Україну; другий – після ката­строфічного для росіян Прутського походу 1711 р. виступав навіть за союз Речі Посполитої з Туреччиною задля війни з Росією). Відтак, обидва були не від того, аби пошукати компромісу з козацтвом, а гетманич навіть досить лагідно ставився до осідання на теренах Чигиринщини мазепинців-орликівців[70].

Завдяки Г.Швидько можемо оповісти ще кілька фактів про Кременчуцьке Правобережжя. За описом старшин Миргородського полку від 25.VIII.1720 р. Чигиринщина тоді виглядала таким чином (цікаво, що Крилов тут був найзалюднінішим):

«объявляем нам посланным же они все жители люди суть народу малороссийского сего боку Днепра из-под превысокой державы Црского Пресв. В-ва из-под региментуясневелможного его млстипна гетмана из разных городов и сел малороссийских на ту сторону Днепра разным временем перешедшие / для грунтов своих, которые от отцов и дедов там имеют /, а осели и поселилися на тех же помененных местах за позволением и призываниемпна Яна Яблоновского воеводы Русского, от которого присланного туда на губернаторство.

Староство Чигиринское

Боровица – местечко – 100 дворов

Бужин – местечко – хат 8

Воронувка – местечко – хат 55

Крылов – городок – хат более 300

Чигирин – хат 20

Суботов – хат 50

Медведовка – местечко – хат 130

Жаботин – местечко – хат 200

подпись:

Матвей Иванович [ОстроградськийД.В.], судья полку Миргородского

Федор Черняховский [військовий – Д.В.] товарищ того полку»[71].

Уже 1718 р. миргородський полковник писав із занепокоєнням до Петербурга про осадницьку діяльність поляків у близькому йому прикордонні та про втечі лівобережців до цих нових слобод[72].

Підставою для дій миргородського полкового судді проти Чигиринського староства мало стати розпорядження гетьмана Скоропадського з липня 1720 р., яке вимагало провести ревізію дотримання як з польського, так і козацького боку дотримання пункту Вічного миру 1686 р. про те, що правобережна наддніпрянська смуга від Стайок до Крилова має лишатися незаселеною[73].

Захоплення чигиринського староства датується 17.ІХ.1720 р.[74]. Щоправда, в акті «Сказка Миргородского Полку судьи Матвея Иванова о напрасной на него Гдрю от коронного полского гетмана Яблоновского жалобы в разорении якобы им судьею и семистамикозаков Чигиринского староства. 1720 дек. 14 дня» названа інша дата – 14.ХІІ.1720 р. (іншийепізодцієїсправи?). До речі, там сформульована і козацька точка зору на конфлікт: «В прошлых годех и в сем настоящем 1720 году доносили сотники побережные именно кременчуцкий, власовский и городиский словесно и на письме своих всех обще именем обывателей своих товариства и поспольства пану полковнику нашему Миргородскому скарги на поляков на той стороне Днепра в Крылове и Медведовце, резедуючих, что они поляки власных их грунтах отчизнах и дедизнах на той стороне Днепра – вграницах Царства Пресв. Вел-ва обретающихся великие починили и чинят кривды, сенокосы их попривращали, также лесы вневечспустошили, позволяючилюдем од ных населяемых на будованерубати и на сруб за гроши кому хотя продаючи, а самих людей, если до своих грунтов поедут, граблят, таже и в пасеках в границах Ц[а]рского В[е]л-ва будучи пасечниках свободно не дают сидети, потягаючионих до своихроботизн и выдираючи от ных всякие датки, яко-то: очковое, погребовое, куничное и лисичное. По яком многократном их вышпоименованных сотников и обывателей тамошних скаргдоношение писал пан полковник наш с том до ясневельможного Его М[и]л[о]сти пана гетьмана, просячи наставления в том с поляками поступити»[75].

29 серпня 1732 р. Штофельн з 150 драгунами та 120 козаками переправився на правий бік Дніпра і оголосив мешканцям Крукова, Кам’янки та інших поселень до Тясмина, що вони мають лишатися російськими підданими. Він взяв під свій контроль усі поселення нижче Тясмина (від гирла Тясмина вздовж правого боку цієї річки до гирла р.Ірклій, далі цією річечкою до її витоків, а звідси «повз Чигирин» до Чорного лісу). Загалом Штофельн знайшов тут 494 двора та 1245 осіб чоловічої статі. Серед полонених опинився пан Чайков­ський, який збирав мита з усіх проїжджих на ім’я чигиринського старости князя Яблоновського. За Тясмин росіяни і козаки, через несприятливий для походу осінній час, не пішли (росіяни взагалі тоді були не проти взяти під свій контроль усю спірну правобережну смугу понад Дніпром – від Тясмина до Стайок або примусити поляків виселити звідси населення, бо за договором ця територія мала лиша­тися пусткою). Поляки протестували за дипломатичними каналами, але безуспішно[76].

Г. Швидько опублікувала списки новопоселенців 1732 р.: для «слободи» Крилівської слобідки (65 прізвищ) і «деревні» Походіївки (26 прізвищ) – повні (з іменами і місцями звідки переселилися), а для сіл Андрусівки, Воробцівки («деревня Воробйова»), Калантаєва і Войтового (лише загальна кількість та підрахунки за місцями звідки прийшли жителі)[77]. З Кременчука в усіх цих поселеннях – 25 господарів-переселенців.На чолі Крилівської слобідки за списком першопоселенців 1732 р. стояли війт Андрій Багно («з польської нації» міста Корсуня) та отаман Яків Кодацький з Полтави.

1 квітня 1740 р. полковник В.Капніст просив фельдмаршала Мініха про дозвіл полчанам заселяти Правобережжя[78]. Про особливу увагу Капніста до «задніпрських місць» свідчить і засідання Сенату 6 лютого 1747 р. для прийняття рішення щодо донесення миргородського полковника, де йшлося і про призначення сотників у задніпрські містечка, і про покражі коней запорожцями[79].Є ще звістка з 21.ІХ.1741 р., що полковник Капніст тримав на відкупі Переволочанський перевіз[80]. Полковник добивався, аби купці, що простують на Запоріжжя («через Лінію на Самару») їхали лише через цей перевіз. А з 22.ІХ.1748 р. є справа про невимагання з полковника Капніста недоїмки за Переволочанський перевіз[81].

Виявлено також цікаве свідчення про кременчуцьке вівчарство. Ось відомість за 1738 р. про овець (сілезької-«шльонської» і української-«черкаської» пород), які знаходились під спеціальним доглядом від казни у Миргородському полку[82]:

 

Миргородського полку в сотнях:

Баранів шльонських

Овець шльонських

Баранів черкаських

Овець черкаських

РАЗОМ

Миргородській

7

43

94

446

590

Сорочинській

31

60

83

499

673

Хорольській

24

68

316

1100

1508

Городиській

6

15

46

194

261

Власівській

10

13

41

182

246

Кременчуцькій

8

18

18

139

183

Потоцькій

6

24

44

144

218

Омельницькій

122

573

695

Говтвянській

9

7

21

65

102

Остап’євській

8

35

97

399

539

Білоцерківській

25

56

62

318

461

Богацькій

8

9

31

146

194

Яреськівській

20

3

79

102

Шишацькій

10

28

20

250

308

Уцтивицькій

10

31

36

202

279

Разом по полку

182

407

1034

4736

6359

Краєзнавче значення має звістка про хутір Глобинський (де тримали багатосотенне «панське» стадо худоби Апостолів) згаданий у щоденнику П.Апостола у записі від 16 серпня 1725 р.[83]. Наразі це перша дата з історії Глобиного.

Продовжуючи наводити факти із господарчої історії згадаємо, що 1711 р. понад 700 волів миргородського полковника його сорочинські і лубенські торгівельні агенти гнали до Гданська (їх перехопили поляки і реквізували під претекстом ранішої несплати мит купцями з Гетьманщини)[84]. А з 9.Х.1741 р. маємо сенатське рішення за донесенням Генеральної Військової Канцелярії про віддачу на відкуп Кременчуцького перевозу, що до того був у володінні вдови гетьмана Д.Апостола[85]. Про значення Кременчуцького перевозу свідчить і згадка у «Чернігівському літописі» другої половини ХVIII ст., що 2 квітня 1755 р. серед інших податків з Гетьманщини царським наказом скасований і збір з цього превозу[86].

Цікавим є свідчення про цехову організацію ремісників у Кременчуці. За присягою 1718 р. тут згадані «міщани посполітиє», причому перелічені «цехмістри» – різницький, шевський, ковальський, ткацький, кравецький[87]. Отже, первісно у місті існувало 5 цехів?

Згадаємо також, що за ревізією 1750 р. Пивогородиському монастирю у Миргородському полку належали: у місті Городищі – 17 дворів, 40 бездвірних хат, 6 підсусідків (1 кінний + 5 піших); селі Максимівці – 33 дворів, 50 бездвірних хат, 6 підсусідків (1 кінний + 5 піших); деревні Погребки – 15 дворів, 25 бездвірних хат, 1 підсусідок (піший); селі Твердохліби – 14 дворів, 19 бездвірних хат, 8 підсусідків (1 кінний + 7 піших); деревні Яроши – 2 двори, 2 бездвірні хати; селі Пироги – 2 дворів, 10 бездвірних хат; деревні Опришки – 9 дворів, 10 бездвірних хат; селі Жуки – 6 дворів, 11 підсусідків (піших); місті Власівці – 21 двір, 50 бездвірних хат; при хуторі на річці Омельнику – 7 підсусідків (4 кінних + 3 піших)[88]

Зі щойно введених до наукового обігу присяг 1676 і 1682 рр. згадаємо нові імена кременчуцьких сотників Юрія Івановича (досі знаний як наказний сотник – чер­вень 1672 р.; сотник – за присягою 1676 р.) тау Павла Тимошенка(сотник за присягою 1682 р.). Про кременчуцьких старшин XVIII ст. також маємо чимало нових біографічних фактів, але, за обсягом статті, не можемо на цьому докладно зупинитися.

 


[1]Описаниерукописей церковно-историческогомузея при КиевскойДуховнойАкадемии. Сост. Н.Петров. – Вып. IІ. – К., 1877. – С. 165.

[2]Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т. ІІ. – №153, №171. – С.188, 219. Цит. за: Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини… – С. 60. Є ще звістка, що ще 1531 р. король прямо заборонив О.Дашкевичу «вступати в Климятинськіґрунти», належніМикільськомумонастиреві, див.: Описаниерукописей церковно-историческогомузея при Киевской Духовной Академии. – Вып. IІ. С. 601. 8.І.1532 р. король ще раз повторив цю заборону, див.: Там само. – С. 165.

Король підтверджував володіння монастиря і 1552 р., див.: Матченко А.Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря, нынеш­ней Николаевской кладбищенской церкви в г.Градижске, Полтавской губернии. – Кременчуг, 1891. – С. 5. Можливо, підтверджень Сигізмунда І було більше, принаймні докладний опис 1766 р. знає про привілеї від 6.ХІІ.1513 р., від 6.ХІІ.індикта 3 (1509?), 5.ХІ.індікта 13 (1519?), див.: ІР НБУВ. – Ф. І. – Спр. 58140. – Арк. 2 зв.

[3]Архив ЮЗР. – Ч.VII, т. 2. – С. 11 (№ IV). Згадані боброві і рибні гони, став­лення сіток на річкових входах і озерах. Володіння ці позначає спеціальне «знамя», а тягнеться воно вниз «по Ердань і по Мачилу (?), а на вверх идучи по Бистрицю».

[4]Я, Аникій Горностай, «при тых всех угодьях с урочища Быстрица аж до Ердани, Игумена Алексея и всю братию заставил». Бистриця – урочище у Вереміївці, Єрдань(Йордан) – річка в Недогарках, себто 60 верст угідь вплавнях Сули: Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогор­ского монастыря... – С. 5.

Акт цей тут датований 23.ІХ.1554 р., але то, мабуть, описка, бо О.Горностай був черкаським старостою у 1544-1547 рр.; вірну дату 29.ІХ.1544 р., див.: Описание рукописей церковно-исторического музея при Киевской Духовной Академии. – Вып. IІ. С. 602. Ймовірно, до цього ж належить і випис із судових книг від 29.ІХ.1544 р. про залишення Климятинських угідь у володінні Микільського монастиря, див.: Там само. – С. 165.

[5]Там само. С. 607.

[6]Там само. С. 612.

[7]Там само. – С. 613.

[8]Там само. С. 607.

[9]Там само. – С. 609.

[10]Там само. – С. 609-610, 611.

[11]Там само. С. 612-613.

[12]Там само. – С. 613.

[13]Там само. – С. 614, 616.

[14]Описание рукописей церковно-исторического музея при Киевской Духовной Академии. – Вып. I. К., 1875. – С. 200; Вып. II. – С. 612, 614, 617, 618.

[15]Описание рукописей церковно-исторического музея при Киевской Духовной Академии. – Вып. I. С. 165.

[16]Описание рукописей церковно-исторического музея при Киевской Духовной Академии. – Вып. IІ.– С. 614.

[17]Джерела з історії Південної України. – Т. 10 : Описи Степової України останньої чверті XVIII – початку XIX ст. / Упорядник А. Бойко. – Запоріжжя, 2009. – С. 178.

[18] Звістку про це вторгнення у Варшаві отримали 8.ІІІ.1647 р., див.: Bibl.Czart.Rps. 373. – S. 571.

[19]Багалей Д. Займанщина в левобережнойУкраине XVII и XVIII ст. // Киевская старина. – К., 1883. – № 12. – С. 565-566.

[20]Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника. Відділ рукописів. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр.ІІ, 236. – Арк. 218-233 (Аннали Яна Праковського).

[21]Русская историческая библиотека. – Т.9. – СПб., 1884. – С.395-396.

[22]Див. відповідно: ВоссоединениеУкраины с Россией. Документы… – Т. 2. – С. 439; Акты Московского государства. – Т. ІІ. – С. 304, 313, 365.

[23]Там само. – С. 304; ВоссоединениеУкраины с Россией. Документы… –Т. 3. – С. 247.

[24]Bibl. Czart.Rkps. 142. – S.45 (документ цей у збірці помилково віднесено до 1648 р., але текст листа вказує саме на 1650 р.).

[25]Grabowski A.OjczystespominkiwpismachdodziejówdawnéjPolski. – Т. І. – Warszawa, 1845. – S. 139.

[26]Кривошея В .В. Українське козацтво в національній пам’яті. Чернігівський полк. У 2 т. – Т. І. – С. 26-27.

[27]14.VI.1663 р. Г. Кудлай був серед посланців І. Брюховецького в Москві (РДАДА. – Ф. 124. – Оп. 1. – Спр.1663 р., № 4). Ймовірно, він таки був тим «Кудлаєм», до якого, разом з іншими запорізькими старшинами, писав Ю. Хмельницький на початку 1670 р., прохаючи підтримати його кандидатуру на гетьманство замість П. Дорошенка, див.: Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко. Політичний портрет. – К., 2011. – С.228. Г.Кудлай згадується ще 6.ХІ.1671 р. як генеральний суддя в уряді гетьмана М. Ханенка, див.: Там само. – С. 348.

[28] Можливо, К.Андрієвич ходив у наказних полковниках миргородських вже не вперше, якщо вважати його тотожним Кирилу, якого миргородський полковник Матвій Гладкий лишив наказним полковником у Миргороді, коли сам з полком вирушав наприкінці січня 1651 р. на фронт нещасливої Берестецької кампанії. Кирило тоді їздив з дарунками до татар, які також рухались Лівобережжям на той таки фронт, схиляючи їх не займати на марші українські міста, див.: ВоссоединениеУкраины с Россией. Документы…– Т. 3. – С. 17.

[29]Ефименко А. Южная Русь. Очерки, исследования и заметки. – Т. І. – СПб., 1905. – С. 246-247.

[30]РДАДА. – Ф. 79 (Сношения России с Польшей). – Оп.1. – 1652 р., спр. 1а. – Арк. 162.

[31]Яковлева Т. Документи до історії Гетьманщини у фондах Санкт-Петербур­зьких архівів // Український археографічний щорічник. – Вип. 8/9. – К. – Нью-Йорк, 2004. – С. 530, 535-534.

[32]Там само. – С. 534.

[33]Листи Івана Мазепи / Упорядн. В. Станіславський. – Т. 2: 1691-1700. – К., 2010. – С. 397.

[34]Бабулин И. Б. Поход Белгородского полка на Украинуосенью1658 г. // Единорогъ. Материалы провоенной истории Восточной Европы эпохи Средних веков и Раннего Нового времени. – Вып.1. – М., 2009. – С. 274-275.

[35]Там же. – С. 278.

[36]Там же. – С. 286.

[37] Докладніше див.: Бульвінський А. Українсько-російська війна 1658-1659 рр.: основні битви, стратегія, чисельність та склад військ// Україна та Росія: проблемиполітичних і соціокультурнихвідносин. – К., 2003. – С. 210-211; див.також «Память из Приказа полковых дел о службе В.М.Новосильцова и о посылках его под Голтву и иные черкаские города» від 16.І.1661 р. в: Акты Мос­ковского государства. – Т. ІІІ (Разрядный Приказ. Московский стол. 1660-1664). – СПб., 1901. – С.291-293. Зпольського боку про цюподіюзгадує лист А. Потоцького від 1.VII (21.VI).1659 р., див.: Мицик Ю. З листування Виговського // Український археографічний щорічник. – № 13-14. – С. 524. Російський історик І. Бабулін, однак, навів нові дані, що загін В.Новосильцева, первісно спрямований у травні 1659 р. з-під Конотопа в Хорол, складало лише 1512 осіб російських ратних людей: 500 дворян і дітей боярських полку російського командувача кн. А. Трубецького плюс 229 дворян полку товариша командувача воєводи Ф. Куракіна та третій російський воєвода Г. Ромодановський послав ще стрілецького голову КліментіяІєвлева зі стрільцями і вільними людьми (783 особи), див.: Бабулин И. Б. Состав и численность руського войска в Конотопском походе 1659 р. // Единорогъ. Материалы по военной истории Восточной Европы епохи Средних векав и Раннего Нового времени. – Вып. 2. – М., 2011. – С. 90. Крім того, під Говтвою на російському боці бився і Ахтирський полк слобідських козаків на чолі із полковником І. Гладким, див.: Там же. – С. 107.

[38]Багалей Д.И.Материалыдля истории г.Харькова в ХVIIвеке // Сборник ХИФО. – Т. 16. – С.437.

[39]РДАДА. – Ф.124. – Оп. 1. – Спр.1661 р., №15. – Арк.1-7, I.

[40]РДАДА. – Ф. 229. – Оп. 3. – Спр. 10 (6 арк.).

[41]Акты ЮЗР. – Т.V. – С.169. Розлогіше див.: РГАДА. – Ф. 124. – Оп. 1. – Спр. 1663 р., № 4. – Арк. 1-45, І.

[42]РГАДА. – Ф. 124. – Оп. 1. – Спр.1663 р., № 8.

[43]TheatrumEurapeum/ Besch.v. J.-G.Schlederus.– T.IX. – FranfurtamMain, 1672. – P.1256; Пасічник М. С. Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну (1657-1665 рр.). – Львів, 1998. – С.199-200. Оскільки, ще один польський загін тоді ж мав зіткнення з козаками під Сокирною, куди відступив з-під Чигирина Брюховецький, припускаю, що й на Максимівку (до Кременчука?) відступали якісь сили лівобережного гетьмана.

[44]ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15417. – Арк.35-36. Вірогідно, про цей епізод проти­стояння згадав і П.Дорошенко у своєму листі до плоскирівського старости Марцина Замойського. За ним наприкінці лютого – на початку березня 1665 р. підрозділи П. Дорошенка (генерального осавула гетьмана П.Тетері) погромили об’єднанісилиПолтавського та Миргородського полків («в полі немало трупа поклали і живцем набрали»), див.: Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко. – С. 87 (посилання на: AGAD.Ф. 559. – Спр. 467. – Арк. 47).

[45] Ймовірно, саме до цього епізоду відноситься згадка бою під Говтвою полтавського полковника з татарами, див.: РДАДА. – Ф. 124. – Оп. 1. – Спр. 1666 р., № 10 (у справі вісті з травня і жовтня 1666 р.).

[46]Є звістка про «кровопролитну битву» 8.Х.1666 р. військ Брюховецького з татарами і підрозділами Дорошенка, див.: РДАДА. – Ф.124. – Оп.1. – Спр.1666 р., № 21.

[47]Яковлева Т.Документи до історії Гетьманщини у фондах Санкт-Петербур­зьких архівів… – С. 532.

[48]РДАДА. – Ф. 229. – Оп. 3. – Спр.18.

[49]РДАДА. – Ф. 124. – Оп. 1. – Спр.1676 р., № 1 (31.І.1676 р. до Москви прибув переволочанський сотник Яків Попович, який і оповідав про цей набіг).

[50]РДАДА. – Ф. 124. – Оп. 1. – Спр.1677 р., № 29.

[51]РДАДА. – Ф. 124. – Оп. 1. – Спр.1677 р., № 33.

[52]18.І.1679 р. з Курська повідомляли царю, що «в степи» на річках Самарі та Орелі стоят татари «большимсобраніем», які планують іти «вскоре» в набіг на українні міста, див.: Русскаяисторическаябиблиотека. – Т. 11: Записные книги Московского стола (1663-1664; 1678-1679). – СПб., 1889. – С. 341-343.

[53]Ймовірно, до цього епізоду відноситься і спомин про «участь у взятті Кременчука» одного з російських служивих людей, див.: РДАДА. – Ф. 229. – Оп. 5. – Спр. 301 («Дело о назначениижалования служилому человекуВасилиюИвановуВолжинскому за запорожскую и донскую службы и участие во взятии Кременчуга. Неполное. Июнь 1685 г.». 10 арк.).

І.Бєляєв повідомляє, що з Косаговим були Сумський і Охтирський слобожан­ські козацькі полки, а також Полтавський, Миргородський, Лубенський, Прилуцький плюс два кінні компанійські (Павловського і Новицького) гетьманські козацькі полки, всього корпус Косагова налічував до 30 тис. вояків – вони йшли за Хмельницьким з татарами від Лубен, а вздовж Дніпра на Іркліїв ще рухався корпус гетьманського сина Семена Самойловича з Ніжинським, Переяславським і піхотним компанійським (Герасимовим) козацькими полками; в результаті бою 17 (27) лютого 1679 р. у татар відбито 200 бранців; полковники, які були в битві отримали царське жалування – по парі соболів по 10 руб. та 10 аршин атласу, див.: Беляев И.С. Поход боярина Петра ВасилевичаБольшогоШереметьева в Малороссию в 1679 году // Русскийархив. – М., 1915. – № 5. – С. 18-19.

[54]РДАДА. – Ф. 124. – Оп.3. – Спр. 385, 387.

[55]РДАДА. – Ф. 124. – Оп. 1. – Спр. 1682 р., № 27.

[56]РДАДА. – Ф. 248. – Оп. 29. – Арк. 622.

[57]РДАДА. – Ф. 229. – Оп.3. – Спр. 86, 96.

[58]Листи Івана Мазепи. 1687-1691 / Упорядн. В.Станіславський. – Т. 1. – К., 2002. – С. 110, 114-115, 116-118. З «язиками» до гетьмана прибув Клим «Бобиченко» (Бабич) з чотирма товаришами та понад двадцять запорожців. К.Бабич з власівцями повіз «язиків» і до царя на Москву. Запорожці ж відмовилися їхати, бо бажали, аби послали з них десятьох, а гетьман, за царським наказом про недопущення численних делегацій для супроводу бранців, пропонував, аби їхали двоє власівців і двоє запорожців.

[59]РДАДА. – Ф. 248. – Оп. 29. – Арк. 44 зв.

[60]Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. – С. 594-595.

* Може, під цим ім’ям ховається Леонтійович Кіндрат – сотник омельницький (1718, 1722-1723, 1725-1726); можливо, тотожний Кіндрату Фостенко, сотнику омельницькому (1711) (ймовірно, він був сином Леська (Леонтія) Тарасовича Хвостика, сотника яреськівського (1671-1675, VI.1682)). У 1738 р., як колишній сотник, згадується Кіндрат Тесля, мешканець м-каМанжелія.

[61]РДАДА. – Ф. 7. – Оп. 1. – Спр. 280 (462 арк.).

[62]Слабченко М. Е. Протокол отпускнихписем за гетмана Апостола 1728 года тут и по отездіеговелможности записки що деннія при конці того ж года 1728. – Одеса, 1913. – С. 103, 109.

[63]Маркевич А.И.О письме гр. Вейсбаха к запорожскомукошевому в 1734 г. // ЗООИД. – Т. 22 (1900). – Отд. V. С. 134 (передрук: Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів 1734-1775. – Т. 1. – К., 1998. – С.54).

[64]Мельникова И. БорьбаРоссии с Турцией в 30-х годах ХVIII века и Украина// Ученые записки Института славяноведения. – Т.1. – М.-Ленинград, 1948. – С.95.

[65]Короленко П. П. Справка, извлеченная издел Харьковского Исторического Архива по истории малоросийских казаков // Сборник ХИФО. – Т. 16. – С. 122-123.

[66]Кузик Т., Хмарський В. Документи з історії запорозького козацтва в зібранні рукописів Одеського товариства історії і старожитностей // Український археографічний щорічник. – Вип.8 / 9. – К.–Нью-Йорк, 2004. – С. 604.

*Новий «польський» Чигирин розбудовувався на лівому (польському, за Віч­ним миром 1686 р.) боці Тясмину, а не на правому – як старий.

[67]Wagner M.StanisławJabłonowski, kasztelankrakowski, hetmanwielkikoronnyWarszawa, 2000. – S.184, 187.

[68] На це відразу пішли скарги російських дипломатів і гетьмана І.Мазепи (під претекстом, що Яблоновський порушує умови Вічного миру 1686 р. і заселює землі під Чигирином, які мали лишатися пусткою), див.: Королюк В.Д.РечьПосполитая и начало Севернойвойны // Ученые записки Институтаславяноведения. – Т. V. – М., 1952. – С. 271 (посилання на: РГАДА. Делапольские, 1701 г., л.67; 1700 г., №14, лл.1-2). Є ще згадка з 17(27).ІІІ.1699 р. про «намір» гетьмана Яблоновського заселити «запустелой город Чигирин», див.: РДАДА. – Ф. 124. – Оп. 1. – Спр. 1699 р., № 14 (опублікована: Листи Івана Мазепи. – Т.2. – С.568-569). Це власне скарга І.Мазепи царю від 17.ІІІ.1699 р. про неправомірне надання королем Яблоновському Чигирина зі староством (вони ж бо мали залишатися пусткою). А вже 15(25).IV.1699 р. гетьман повідомляв царя про свій намір вислати на постій до Чигирина охотницькі полки, які б завадили осадницькій акції поляків, див.: Листи Івана Мазепи. – Т. 2. – С. 572-574. Тут ці полки залишалися ще у травні 1700 р., див.: Там само. – С. 635.

[69] До речі, вірогідно, за чигиринськестароствойомудовелосяпозмагатисьізПотоцькими. Принаймні, з 18 і 30.ІХ.1716 та 21.ІІІ.1717 рр. маємоакти з титулуванням Яна Потоцького «старостою чигиринським», див.: Архив ЮЗР. – Ч.ІІ, т.3. – С.483, 492, 532.

[70]Кримський хан Каплан-Гірей 6.ІХ.1715 р.просив польського короля Августа ІІ не видавати росіянам запорожців, які оселилися в Чигирині, котрим він обіцяв усіляку підтримку, див.: РГАДА. – Ф. 123. – Оп. 1. – Спр.1715 р., № 3. А отаманом у Крилові 1734 р., зокрема, бувсинмазепинця-полтавця і екс-запорожець Данило ІвановичКрасноперич, див.:Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских казаков. – Т.І. – С. 1147.

[71] Див.: Швидко Г. К. Джерела до історії міграції населення Гетьманщини та Задніпров’я у XVIII ст. в фондах Архіву зовнішньої політики Росії // Січеславський альманах. – Т. 6. – Дн-ськ, 2011. – С. 26-27.

[72]РДАДА. – Ф. 248. – Оп. 29. – Арк. 148 (№100 і 101).

[73]Швидко Г. К. Джерела до історії міграції населення Гетьманщини та Задніпров’я у XVIII ст. в фондах Архіву зовнішньої політики Росії. – С. 25-27.

[74]Материалы для отечественной истории… – Т.ІІ. – С.495.

[75]Швидко Г.К. Джерела до історіїміграціїнаселенняГетьманщини та Задніпров’я у XVIII ст. в фондах АрхівузовнішньоїполітикиРосії. – С.25.Див.також: РДАДА. – Ф.248. – Оп.29. – Арк.184зв. (реляція з допитуМ.І.Остроградського. 1720 р.).

[76]Герье В. Борьба за польский престол в 1733 году. – Москва, 1862. – С. 85.

[77]Швидко Г. К. Джерела до історії міграції населення Гетьманщини та Задніпров’я у XVIII ст. в фондах Архіву зовнішньої політики Росії. – С.27-30.

[78]Копію доношенія миргородського полковника див.: Голицын Н.В. Портфели Г.Ф.Миллера. – С. 496.

[79]РДАДА. – Ф. 248. – Оп. 29. – Арк. 634.

[80]Там само. – Арк. 510.

[81]Там само. – Арк. 642.

[82]Бумаги Кабинета Министров императрицы Анны Иоанновны… – Т.IX (январь-июнь1739 г.). – С. 40-541. У Миргородському, Гадяцькому, Лубенському, Полтавському і Прилуцькому полках за «шльонськими» вівцями доглядав присланий від Колегії іноземних справ вівчар Степан Протасов.

[83]А. Л. [Лазаревський О.]Дневник Петра Даниловича Апостола (май 1725 г. – май 1727 г.)// Киевская старина. – 1895. – Т. 50. – № 7 / 8. – Отд.2. – С. 119.

[84]AGAD. – KsięgiKanclerskie 1 (1735-1740). – S. 277.

[85]РДАДА. – Ф. 249. – Оп. 29. – Арк. 512.

[86]Апанович О. Ще одне джерело з історії України XVIII сторіччя // Україна. Наука і культура : щорічник. – К., 1989. – Вип. 23. – С. 228.

[87]ПрисягаМиргородського полку 1718 року / опрацювали Д. Вирський і Р. Москаленко. – К., 2012. – С. 197-199.

[88]Ділова документація Гетьманщини. – С. 118-122. Всього це 118 дворів, 204 бездвірні хати, 39 підсусідків – отже, в цей час підданих тут різко поменшало, порівняно із даними 1729-1730 рр.

Автор: Вирський Дмитро Станіславович