ПРО ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ — глава 3

«Бойове хрещення»

ПРО ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ — глава 3. Прокидаюся від несамовитого кукурікання: на порозі кімнатки горлає здоровенний розкішний червоний півень, схоже, нью-гемпширської породи, а мій Колюня весело сміється: «Ти ж сама просила розбудити! Вперед, до роботи!»
Мушу зізнатися, що, хоч і люблю готувати, але в перший же день засумнівалася – може, краще було проситися покоївкою? Піч, дров’яна плита і відерний тульський самовар з чоботом на трубі – це вам не газова плита, духовка, мікрохвильовка, мультиварка, хлібопічка, електричний чайник, міксер та інші звичні «прибамбаси» початку 21 століття.
Робота куховарки 100-120 років тому була дуже важкою і потребувала багато часу. Вогонь у плиті не прикрутиш, тому з незвички ні на мить не можна відходити, щоб не збігло чи не пригоріло… Це ж добре, що я працюю у багатих людей – дровець для печі нарубав двірник, він же приніс два цебра води з колодязя. «Син» контролює, як я вчуся розпалювати самовар – мені це вдалося аж на третій день. А ще в мене є помічниця Маруся – штатна працівниця туристичної фірми, вона страхуватиме мене, бо я ж так, лише клієнтка… Але я старатимусь по-справжньому!
Перший свій сніданок я подала вчасно: биточки з печінки, пшоняна «зливана» каша, яєчня з кропивою, салатик із капусти та огірків, шинка, хліб з маслом, чай, оладки з яблуками, сметана, мед. Окремо гаряче молоко (якщо хтось захоче кашу з молоком) та підливка для каші. Як і вчора, читається молитва, і господарі приступають до трапези. Племінниця господаря Мотрона Трифонівна п’є не чай, а «віденську білопінку» – каву з вершками; якось вони побували у кондитерській пана Силаєва, скуштували, і їй дуже сподобалося; спеціально приходила на кухню навчити мене, як заварювати і подавати цей напій. Григорію Єремійовичу, схоже, «витребеньки» з кавою не дуже до вподоби, він досить виразно чмихає на густий аромат, але мовчить.
Я стою, придивляюся, чи до смаку господарям моє куховарство; це саме те почуття, коли здаєш вирішальний екзамен. Олена Петрівна похвалила мене, господар каже «Ну, спаси тебе Христос!» і я по-справжньому щаслива, як була б щаслива Єфросинія: може, таки залишать працювати…
Майже цілий день ми з Марусею крутилися, мов мухи в окропі. Готували гетьманський борщ, ліпили вареники, смажили м’ясо, тушкували качку з диким корінням, пекли пампушки і пиріжки (Боже ж мій, розвести вогонь у печі – це вже подвиг, а спромогтися щось спекти в ній, не спаливши на вугіль або не діставши напівсире тісто – це окрема наука!), мили тарілки, чавуни й пательні хвощем та мильним коренем (без жодної краплі «Фейрі»!), спускалися у погріб (холодильника ж катма), подавали на стіл і прибирали посуд… Сорочка на мені декілька разів змокла і висохла – тут навряд чи почнеш замислюватися, як керувати державою! ?
Дуже рада, що мої страви подобаються і «господарям», і колегам з «прислуги». Уявляю, як то воно було бідолашній Фросі – щодня готувати на 10-15 дорослих їдців!
Надвечір Чуркіни поїхали до церкви, перед вечерею можна було трохи відпочити, спланувати завтрашній день ну і, звичайно ж, потеревенити з товаришками. Мені показують, де можна взяти книжки: ось тут «божественні», тут з різними історіями, тут дамські журнали – господиня дозволяє, тільки обережно, не забрудни.
Окремо на території обійстя стоїть баня. Для щоденних гігієнічних потреб у кожного є свій тазок, глек і балія; воду, звичайно ж, треба гріти – ну, кременчужан і тим більше крюків’ян цим не злякаєш! Рушники справжні – домоткані, із скромною вишивкою та мережкою на кінцях. Відверто кажучи, для обличчя комфортніші звичні махрові, але загалом цікаво.
Після вечері ставлю варитися узвар. Вечір мій буде довгеньким, бо ж завтра неділя.

«Чуркінський обід»

Неділя – день особливий. Господарі з самого ранку поїхали на літургію до церкви. Мені б теж з ними, цікаво ж, вони справді до храму чи просто покатаються вулицями, та, як мовиться, кому весілля, а курці смерть. Роботи дуже багато. Ми з Марусею сьогодні зварили чи не втричі більший, аніж учора, казан борщу і великий казан «сарацинського пшона» (тобто рису) з м’ясом і овочами, напекли цілу гору пампушок і пиріжків. Декілька каструль узвару, готового звечора, розливаємо у глечики і відносимо у погріб – щоб був холодненьким.
Сьогодні у нас «Чуркінський обід»: щонеділі десь опівдні до двору починають сходитися нужденні. Це зовсім не учасники проекту, а справжні жебраки з-під церкви, безхатьки, волоцюги з вокзалу, а також люди, в основному літні, котрі мешкають неподалік і яким живеться сутужно. Тут їх усіх саджають за столи під густими деревами і пригощають повноцінним обідом.
Бачу, що наші недільні «гості» вже чітко знають правила: у Чуркіна заборонено курити, вживати лайливі слова та згадувати нечистого, а нетверезих просто не впускає двірник. Всі старанно миють руки, багато хто вмивається. Біля рукомийника висять декілька рушників, є духмяне мило, ніби по неуважливості поряд лежить паперова листівочка-вкладка фірми «Брокар» з надрукованим узором. Саме завдяки Брокару і поширилася мода на вишивку «хрестиком» з їдучо-яскравими кольорами, поступово витіснивши вишукані, але складні аутентичні техніки вишивання, яких налічувалося понад 120, – згадую я. Моя рука сама тягнеться до цього шматочка паперу, але Маруся нетерпляче смикає за широкий рукав – потім візьмеш!..
Люди усідаються за довгим столом, накритим полотняними скатерками (ніяких тобі поліетиленових плівок зверху!) і ми з Марусею та пралею розливаємо борщ з невеликих каструль, щоб швидше. Гадала собі, що на таку кількість людей уже точно будуть сучасні одноразові тарілки – аж ні, все по-чесному: глиняні опішненські полумиски та простенькі фаянсові тарілки, дерев’яні ложки, керамічні кухлі для узвару. Ой-ой, це ж усе треба буде перемити!.. До людей виходить Григорій Єремійович з дружиною. Всі стоячи вислуховують молитву, яку сьогодні читає мій «син», господар благословляє, а Олена Петрівна припрошує до трапези.
Закінчивши обід, наші недільні гості знову статечно вислуховують молитву – порядок є порядок – і вервечкою виходять за хвіртку. Майже всі беруть пиріжки і з собою.
На мої запитання – а раптом дощ? А як восени чи взимку? – мені показали згорнуті брезенти та металеві розтяжки. Пан Чуркін закупив у військового відомства декілька наметів, а ще похідні дров’яні печі для обігріву.
Лише після того, як поїли бідняки, я подаю недільний обід для господарів, а вже потім настала і наша черга.

Автор: А.Гайшинська