ПРО ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ — глава 6

Голубка міського голови

ПРО ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ — глава 6. Щоранку мене будить дзвінкоголосий півень, а вільного часу зовсім небагато. Сувора Домна Филимонівна ганяє нас, як солоних зайців, стежить за порядком – справжня командирша! Звичайно, я втомлююся, але, по-перше, я сама так захотіла, а по-друге, мені щодня страшенно цікаво: ситуації, спілкування – це постійні імпровізації.
У Мотрони Трифонівни нова покоївка. Схоже, учасників «занурення у час» включають у дійство по одному, щоб вони потрапляли у вже зіграну команду. Зайвих, «несучасних» питань ніхто не задає, ми самі для себе вибудовуємо лінію поведінки у межах окресленого сюжету. Клієнти не знають, хто з учасників працівник фірми, а хто – такий самий гість. Ми всі люди кінця 19 століття. Якось я побачила, як покоївка полірує нігті господині рожевим порошком – це тоді так робили манікюр. Цікаво ж!
В один із днів господиня попереджає, що у нас на вечерю буде сам міський голова Ізюмов з дружиною. Схоже, я вже непогано «в’їхала» в роль, бо по-справжньому хвилююся, особливо панікую стосовно солодкого, але мене заспокоюють: цукерки «Фінь-шампань», «Вершкова Венера» та «Котячий язичок», марципани і шоколад прислали із магазину пана Поддєрєгіна, а декілька сортів тістечок уже замовили в кондитерській Силаєва, їх привезуть після обіду.
Жіночки з прислуги навперебій розповідають про кохання пана Ізюмова і його дружини, а я уважно, мов уперше, вислуховую. Певно, Єфросинії було б так цікаво дізнатися цю романтичну історію!..
У дворі росте багатенько різних квітів, садівник у нас знає свою справу, але сьогодні привезли декілька букетів троянд із магазину Карла Івановича Бера: Олена Петрівна спеціально замовила, бо поважна гостя обожнює троянди. Букети майстерно підібрані, на кожній упаковці етикетка «Магазин «Царство квітів». У дружини міського голови є улюблене місце – у башточці, зсередини цей куточок має вигляд еркера. Туди переносять оббиту оксамитом канапку, у велику китайську вазу покоївка ставить букет рожевих троянд.
Вікна і підлога вимиті до блиску, килими вибиті і протерті водою з оцтом, із серванта дістали святковий посуд – справжню китайську порцеляну і златоустівські срібні з позолотою ложки, ножі й виделки. Рядочком лежать накрохмалені серветки в начищених металевих кільцях, на столі та на жардиньєрках троянди. Ну, власне, як завжди й ми робимо, чекаючи гостей. Святковий одяг нагладжений; трохи відпочивши після обіду, пані починають займатися зачісками. Мотрона Трифонівна, яка зазвичай носить пряму чілочку, сьогодні із старанно завитими локонами.
Покоївки теж прибираються: одягають темні сукні (до обіду одяг у них світлий – сіруваті, блакитні, зеленкуваті тони), нові білосніжні фартушки та мереживні наколки у зачіски. Чоловіки з прислуги перевдягаються у червоні та сині шовкові сорочки, двірник міняє фартух. Ну, і я сьогодні «вигуляю» свої празникові речі: сорочку із найтоншого полотна з розкішною вишивкою, картату плахту з барвистою запаскою і шитий «золотом» очіпок. Правда, дівчата-покоївки пропонували мені вдягти міське вбрання – щоб як у всіх, але тут я вже затялась: ні, треба, щоб пан міський голова побачив ось таку гарну селянську одіж!
Гості приїхали відкритою коляскою – я угледіла через хвіртку. Міський голова Ізюмов поважний, стриманий, з хвацькими темними вусами, його дружина – справжня красуня.
Моя господиня, до речі, теж нівроку вродлива: ставна, кругловида, шкіра обличчя свіжа, без жодного грама косметики, густе волосся спереду гладенько зачесане, на потилиці гарно укладене і скріплене різьбленим черепаховим гребенем з дрібними перлами. Шовкова сукня із «зачепами» на спідниці шурхотить при русі. Вона спокійна, не метушлива, більше слухає, ніж говорить. Ніби про неї писав великий поет: «Она была нетороплива, не холодна, не говорлива… Все тихо, просто было в ней».
А «головиха» – Анастасія Георгіївна – хоч і попівна, та нагадує дворянку: вбрання з дорогої тканини «шанжан», вишукане мереживо, сережки з дуже гарними топазами, що світяться внутрішнім голубуватим сяйвом (мабуть, із Володар-Волинського пегматитового поля, – відзначаю машинально), явно паризькі парфуми, вигадливий капелюшок. Частенько вживає французькі слова, втім, Олена Петрівна, як і племінниця господаря Мотрона Трифонівна, відповідають їй теж французькою, і звучить це досить природно.
Схоже, що Андрій Якович Ізюмов закоханий у дружину до нестями: час від часу цілує руку, намагається непомітно пригорнути до себе її лікоть або погладити плече, ніби знімаючи якусь невидиму ниточку. Мої колежанки розповідали, що пан міський голова часто називає дружину голубкою.
Гості привезли у подарунок дротяну клітку з парою «ізюмовських» голубів. Дарунок дорогий, бо виведені міським головою Кременчука голуби дуже цінуються. (Слід окремо відзначити роль наших сучасників – Олександра та Геннадія Тертичних – у збереженні цієї унікальної породи голубів, що тепер називаються «крюківські»; недавно навіть була випущена поштова марка, а в місті щороку проводяться Всеукраїнські та міжнародні виставки і фестивалі «Голуб – плах миру та єднання»).
Птахи навдивовижу гарні й чимось і справді нагадують пані Анастасію: чи то особливою поставою голівки з характерним поворотом, чи великими чорними очима. Голос у дружини Ізюмова незвичайний – низькуватий, але зовсім без хрипливості, ніжний, воркітливий, багатий оксамитовими відтінками, особливо чарівливо звучить французьке грасирування. Справді – мов голубка воркує.

Автор: А.Гайшинська