ПРО ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ — глава 8
Родинні спогади
Господар поїхав у справах – треба перевірити роботу Миронівської економії, що належала його покійному братові Василю Єремійовичу. Олена Петрівна сумує: вона дуже віддана дружина, в усьому слухається чоловіка, як мовиться – заглядає у рот.
Невдовзі після сніданку у нас неочікувані гості: приїхали староста і соцький із села Садки. Офіційність візиту можна зрозуміти з того, що на грудях обох чоловіків закріплені знаки їх статусу. З ними приїхали і молоді дівчата – донька старости і сестра соцького.
Староста приїхав не з порожніми руками: із брички дістають справжній шаплик з водою, а там роззявляє пащу накрита стареньким рядном жива щука! Мимоволі згадується «Піймали щуку молодці, та в шаплиці гуртом до суду притаскали, хоча чуби й мокренькі стали…».
Гості дуже засмучені, що не застали господаря, і що доведеться повертатися ні з чим, але Олена Петрівна пропонує: нехай дівчата йдуть собі з Мотроною, займуться своїм, дівочим, а ви розповідайте, яка у вас справа, домовимося, коли ви приїдете наступного разу, а я тим часом переговорю з мужем.
Виявляється, розмова серйозна: у Садках хочуть побудувати школу, і потрібна допомога Григорія Єремійовича. Проситимуть, щоб міська дума допомогла оформити потрібні папери і знайти недорогого, але досвідченого архітектора. Моя господиня запевняє: чоловік обов’язково допоможе, бо школа – це дуже важливо!
Соцький, досить молодий, як для такої посади, чоловік, підтакує: та вже ж, а то шинок є, а школи нема, і до Крюкова далеко, і до Кам’яних Потоків, тому взимку діти майже не вчаться; от якби видали закон, щоб спочатку будувати школу, а вже потім корчму!
Доки ми з Марусею займаємося обідом, Микола повіз гостей по місту: їм треба у лимарню за хомутами та упряжжю, потім на олійницю, та й дружини надавали різних доручень – все, як у всіх, бо ж діти чекають батька з міста! Дівчата, перемірявши у кімнаті Мотрони Трифонівни вбрання та капелюшки, теж майнули по крамницях.
На обід після борщу з квасолею та вушками я гордо подаю фаршировану щуку, або, як кажуть корінні кременчужани, «рибу фіш», яка ще вранці била хвостом. Рецепт у мене від незабутньої Емми Георгіївни Шушпанової.
Соцький обережненько, натяками запитує, чи не могли б взяти його сестру покоївкою – чи до себе, чи до когось із знайомих. Олена Петрівна дивується: хазяйську дочку із доволі заможної родини – у прислуги?! Пан соцький пояснює: хотілося б віддати сестру заміж у місто, а то більшість парубків працюють у заводі та там і женяться, а хочеться ж малу (так він називає сестричку) у гарну сім’ю прилаштувати, і щоб не переривалася на роботі, як у селі; вона ж така красуня, і добра, і розумниця, і письменна, а хто її там побачить… Олена Петрівна обіцяє запитати і сказати наступного разу.
Після обіду гості збираються додому, хазяйка передає на гостинець по квітчастій хустці для дружин старости і соцького, мішечки з цукерками для дітей, а дівчатам дарує по парі сережок і по дукачику.
Після відїзду садківців я почула, як Микола співає на мотив знаменитої пісні «Коли б я був полтавський соцький»:
Коли б я був садківський соцький,
Багато б дечого зробив,
Зробив би так, щоби жилося
Всім людям добре, напримір:
Поставив би я всюди школи
І всіх учитись посилав
І їсти б не давав нікому,
Хто арихметики не знав.
А бісову оту шинкарку
З Садків я зовсім би прогнав,
Щоб наших козаків-молодців
Отой сивушний дух не брав.
Якби я був садківський соцький,
Сестру віддав би за купця,
Щоб ручки в неї стали білі
І щоб хустина до лиця.
Поставив б я скрізь дерева
Медових пряників самих,
І ніжки з холодцю свинячі,
Щоб з часником росли на них.
Ставки б з сметаною стояли,
З лемішки з салом береги,
В ставках вареники б стирчали:
Гаряч, білі та пухкі…
Ну, годі!.. Треба б замовчати,
Щоб хто ще шиї не набив…
Коли б я був садківський соцький,
Усе б дочиста це зробив!
У нього чудовий ліричний баритон. Схоже, у «зовнішньому» житті він співає у якомусь творчому колективі, може – у Центрі культури і дозвілля чи у «Славутичі».
Трохи згодом до нас завітала сестра господині, Євдокія; вона привезла з фотографічного закладу Білецького знімок, на якому Олена Петрівна, Євдокія Петрівна (стоїть) та Мотрона Трифонівна, і залишилася ночувати.
Після вечері та читання Святого письма не розходимося, як звикле, кожен у своїх справах. Мотрона Трифонівна награє на фортепіано якусь ніжну і приємну мелодію, ми слухаємо. Мої товаришки плетуть круглі барвисті килимки, Олена Петрівна та Євдокія Петрівна вишивають щось золотими нитками – мабуть, церковні покрівці: у Чуркіних своя домова капличка, і вони інколи запрошують батюшку послужити. Я теж спробую вишити рушник. Хоч і сказала колись бабуся, ніби жартома, але явно скрушно, що Бог дав мені дві рученьки та й обидві ліві, але ж сидіти, коли всі жінки зайняті рукоділлям, не годиться.
Мій Колюня читає з газети про різні випадки із життя міста і повіту, ми всі щиро жахаємося.
Євдокія Петрівна розповідає про молоду невістку Садука Бобовича Дурунчі: вона вся така столична, така модниця, сукні носить дорогі, ліонського шовку, з брюссельським мереживом, капелюшки їй привозять лише з Парижа, інших не визнає, і не лише на свято, а й у будень; майже весь час говорить французькою і, ви тільки собі уявіть, – курить! Курить цигарки!
Ми шоковані, здивовано пирхаємо та несхвально хитаємо головами, а Мотрона Трифонівна раптом відважно заявляє: «Ну й нічого страшного, у столиці зараз так модно!» Олена Петрівна неголосно, але твердо перериває: «Ми, слава Богу, не в столиці. Не вистачало й тобі… Борони Боже, дядько дізнається!»
Настає моя черга, і я розказую про козака-характерника Саву на прізвисько Гонивітер, який заснував село Савине: його не брала ніяка шабля, він умів ловити кулі руками і повертати назад на того, хто стріляв, ходити по воді та розганяти хмари, тому, поки він був живий, в Савиному і навкруги ніколи не було градобою. Жіноча частина прислуги охає та ахає, Микола посміхається і киває головою, інші чоловіки трохи скептично уточнюють, звідки я про це дізналася. Моя відповідь повинна все розставити по місцях: так це ж усе Савине знає! Ну дійсно, які ще можуть бути питання, раз усе Савине знає…
А потім господиня розповідає нам родинну легенду про те, як сестра її прапрабабці – Тетяна Поддєрєгіна – за царювання імператриці Катерини Другої закохалася у заїжджого графа на ім’я Франсіско. Сам він був венесуелець, підданий іспанського короля Карла Третього з династії Бурбонів. Вродливий – очей не відвести, та ще й на гітарі грав! І Тетяна була перша красуня на весь Кременчук. Вони зустрічалися лише на балах, танцювали, інколи розмовляли про щось, але ніколи – наодинці, бо тоді порядки були суворі, дівчата поводилися пристойно – не те, що зараз собі дехто дозволяє. Граф називав її подвійним іменем – Таті Анна. Потім Тетяна – такий жах! – сама написала йому лист. Так той граф не став читати і, вибачившись, повернув їй нерозпечатаний конверт. А через кілька днів поїхав, і більше вони ніколи не бачилися. Потім виявилося, що він повстав проти свого короля, воював з ним, – коротше, бунтівник. А Тетяна так переживала, так переживала, що з горя пішла у Густинський монастир.
Романтична Мотрона Трифонівна із запалом юності гаряче звинувачує графа: ну як він міг навіть не прочитати листа! Чи ж у нього серця не було?! Розважлива Олена Петрівна відповідає: хіба було б краще, якби вони одружилися, адже ж вона стала б дружиною бунтівника. Все одно щастя не було б. Так хоч у монастирі провела свої дні, а не у в’язниці, адже її, певно, теж би кинули у темницю. Хоча, по паузі зауважує моя хазяйка, гляди, і не став би бунтівником, якби побралися… А може, він просто не любив її, а була десь у нього за морем венесуелянка, то він і не став читати, щоб не осоромити Тетяну, він же був доросліший, десь років тридцять, а їй всього сімнадцять. Ось так і пропала молодість красуні…
Мені дуже хочеться сказати: ні, ні, кохав, усе життя кохав, до самої смерті! – але мовчу, бо звідки кухарці знати родинні історії багатих купців…
Жіноцтво утирає сльози – яка жалісна історія!
А.Гайшинська