ПРО ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ — глава 9
День останній
Сьогодні неділя. Після благодійного «Чуркінського», а потім і нашого обіду потихенько починаю збиратися. На прощання я старалася з усіх сил. Борщ сьогодні був полтавський з гречаними галушками. Мені пощастило – я вперше у житті готувала заливного осетра (моя помічниця каже «осятер»), декілька тарілок прибрала на лід – завтра зможуть доїсти. У господарів знову гості: зайшли купець Алісов з дружиною, які живуть по сусідству. Я до чаю подала свої «секретні» манні оладки – і солодкі, і солоненькі; коли приготувала вперше, всі були від них у захваті. Ще й встигла спекти простенький яблучний пиріг – шарлотку. Вечеря в мене готова, так що Марусі залишиться тільки подавати.
Не витримала і попрощалася із Миколою – я до нього щиро прихилилася, така добра дитина! Щаслива матір такого сина, і щасливою буде дівчина, яку він візьме за дружину… Поки у дворі нікого нема, навіть двірник кудись відійшов, беру свою вже спаковану валізку і швиденько вислизаю за ворота, ніби на хвильку. Так домовлено. Хвіртка з неголосним стуком зачиняється за мною, а я ніби ступила з корабля на берег.
От і все. Моя казка скінчилась, а коли у «Капсулу часу» прийде хтось інший – у нього буде свій сюжет. Дуже шкода покидати цей дім, тут було добре – фізично важкувато, але душею відпочила.
Раптом розумію, що це ж я десять діб ні з ким не розмовляла по телефону, не дивилася телевізор і не вмикала Інтернет! Виявляється, без цього можна жити! І, судячи з усього, світ не розвалився від того, що я не дивилася новини, а Земля продовжує собі крутитися.
Йду до офісу, перевдягаюся (минуло всього 10 днів, але від джинсів я реально відвикла; на якусь мить в голові промайнула думка, що носити ось це жінці – страшенна непристойність). Здаю все майно, заповнюю детальну анкету-відгук і прошу подивитися графік заявок – коли іще я б змогла потрапити у 19 сторіччя.
Менеджер розводить руками: все розписане на кілька місяців наперед – «Капсула часу» користується шаленою популярністю, є замовлення з Полтави, Сум, навіть із Одеси. А тут іще власники фірми задумали після Покрови проводити «медові тижні» – після справжнього весілля із справжнім вінчанням молодята тиждень житимуть в обстановці 120-річної давнини. Так тут зчинився справжній ажіотаж! До початку Різдвяного посту всі «весільні заїзди» вже замовлені, приймають заявки на м’ясниці.
Як цікаво! Звичайно, буде вже інший сценарій та інший склад учасників, без Чуркіних. Але ж годувати молодят все одно треба буде, а я вже вмію і самовар розпалювати, і дріжджі робити, і майонез у мене виходить на славу! – це я так «скромно» натякаю, що можу стати в нагоді.
Величезний плюс цього проекту – не один десяток кременчужан, готуючись до «занурення», перечитує книги та публікації з історії свого міста кінця 19 – початку 20 століття.
Мене переповнюють емоції, я дякую організаторам за все, що було там, за високим парканом будинку Чуркіна, та хвалюся невеликим рушничком, який зуміла вишити. Менеджер із полегшенням посміхається: ми дуже раді, бо почувалися, ніби на екзамені.
Виходжу на зупинку тролейбуса, озираюся на дім з башточками, оцей кораблик часу, де я побувала в минулому, зітхаю та їду додому. Це, зрозуміло, довгенько, і я маю змогу помилуватися чистими міськими вулицями, червоним золотом згасаючого заходу сонця над Дніпром, квітами і газонами, порадіти плавному руху тролейбуса по відремонтованому мосту. Краєчком ока ловлю справа відреставровану будівлю інтендантства; на лівому березі не бачу, але вгадую пам’ятник козаку Кременю.
А десь там і мій сяючий, мов нова копійка, відремонтований музей. Щойно стемніє – увімкнеться нічне підсвічування, засвітяться вітражі над сходами, і будинок перетвориться у справжню казку. І наш «фамільний» привид – ніжна Іларія – знову буде нічною господинею безмовних експонатів у безлюдних залах.
Під Піщаною горою за звичкою дивлюся, хоч мені й не треба скидати стрес, на колишню водонапірну башту: вона тепер гарна, мов писанка, а в нічному освітленні взагалі скидається на новорічну ялинку. Зараз це один із дуже цікавих туристичних об’єктів і страшенно круте кафе «Маяк у Космос», куди придбавають вхідні квитки мало не за два тижні й де раз на місяць збираються дельтапланеристи і дайвери (і як вони знайшли одне одного!..).
Потім по праву руку пропливають теплі язики полум’я Вічного вогню, перлисто-білі свічки колон Палацу культури КрАЗ, симпатичний сквер Івана Пономаренка. За Сухим Кагамликом вкотре милуюся динамічним та експресивним пам’ятником Саві Гонивітеру.
Поки дійшла до свого будинку, вже й ліхтарі загорілися.
Моя крихітна кухня щиро дивує: та тут же повернутися ніде, як би тут могла працювати Фрося? Окріп в електрочайнику майже моментально готовий – от краса! Заварюю улюблений чай (треба буде купити котячої м’яти – Домна Филимонівна мала рацію!), сухарики і мед у мене є завжди, а більше нічого й не треба. Справжня насолода – пінна ванна з морською сіллю!
Телевізор відключений, і мені зовсім не кортить братися за пульт. Телефон, це маленьке чудовисько, яке вічно тримає на короткому повідку, звичайно ж, розрядився. Ну й нехай! Завтра, все завтра! Відісплюся, а потім по-справжньому повертатимусь у 21 століття.
Звичний ритуал читання Святого Письма і вечірніх молитов завершує день. Завтра у мене ще вихідний, так що можна буде поніжитися довше…
А.Гайшинська