РОЛЬ П.Г. ЖИТЕЦЬКОГО В РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО МОВОЗНАВСТВА

РОЛЬ П.Г. ЖИТЕЦЬКОГО В РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО МОВОЗНАВСТВА

Павло Гнатович Житецький – український мовознавець, лексикограф, педагог, громадський діяч, доктор російської словесності (1908), член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1898), член Історичного товариства Нестора-літописця (1879), Наукового товариства імені Шевченка (1903), учений, який започаткував і розвинув новий напрямок – історію української літературної мови, досліджував історичну фонетику української мови, зокрема Пересопницьке Євангеліє, вивчав українську літературу XVIII – XIХ століть, заклав підвалини розвитку теорії та практики українського перекладу.

Павло Житецький – один із основоположників українського мовознавства. Йому належать близько 30 глибоких досліджень з історії української мови, літератури і фольклору. Микола Лисенко назвав його «гросмейстером від філології». А Сергій Єфремов так писав про нього: «Видатний український вчений. Разом з тим був і живим, чутливим громадянином своєї батьківщини, який болів її болями, хто на собі відчув до певної міри її гірку долю. Його особистість, погляди і діяльність заслуговують якнайширшої популярності».
Вагомими є праці дослідника з історії української літературної мови, що не втратили актуальності: «Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст.» (1889) та «Енеїда» Івана Котляревського і найдавніший список її у зв’язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст.» (1900). У цих працях учений дослідив функціонування в писемності 17–18 ст. двох типів старої літературної мови – слов’яно-української, що продовжувала церковнослов’янську традицію, і книжної української мови, яка поєднувала стару писемну традицію з елементами живого народного мовлення; розглянув процеси еволюції обох типів літературної мови на ґрунті їх взаємодії з народнорозмовною мовою і занепад їх під впливом русифікації у 18 столітті.
В «Описі Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876) П.Г. Житецький розкрив мовні та палеографічні особливості пам’ятки і виявив у її тексті багато рис живого народного мовлення, показавши велике значення її для вивчення історії української літературної мови.
Павло Житецький першим показав роль «Енеїди» І. Котляревського у формуванні нової української літературної мови. Становлення нової літературної мови він розглядав у її зв’язках із старою книжною і вбачав у мовно-літературній діяльності І. Котляревського розвиток традиції вживання живого народного мовлення в низьких жанрах староукраїнської писемності.
П.Г. Житецький досліджував також шляхи розвитку російської літературної мови, її взаємозв’язки з українською («До історії літературної російської мови в XVIII ст.», 1903); виявляв інтерес до історії мовознавства (статті «Діалог Платона «Кратіл»», 1890; «Гумбольдт в історії філософського мовознавства», 1900 та ін.), порушував проблеми взаємозв’язків літературно-книжної та уснонародної традицій у старій українській писемності.
Чільне місце в історії української фольклористики зайняла праця Павла Житецького «Думки про народні малоруські думи» (1893). У праці «Про переклади Євангелія малоруською мовою» (1905) учений зробив науковий аналіз мови тогочасних українських перекладів Євангелія з екскурсом в історію перекладів євангельських текстів українською мовою. Крім того, П.Г. Житецький є автором шкільних підручників: «Теорія твору з хрестоматією» (1895), «Теорія поезії» (1898), «Нариси з історії поезії» (1898).
П. Житецький брав активну участь у виробленні норм українського правопису. Розроблена ученим правописна система частково була використана в україномовній частині «Записок Юго-Западного отдела Русского географического общества» (1873–76), а також мала вплив на правопис «Словаря української мови» під ред. Бориса Грінченка (1907–1909).
Крім публікацій В.А. Глущенко, концепції П.Г. Житецького не досліджувалися сучасними мовознавцями-історіографами.
На особливу увагу заслуговує перша в українському мовознавстві велика праця П.Г. Житецького з історії фонетики української мови «Очерк звуковой истории малорусского наречия» (1876). Разом із О.О. Потебнею та О.О. Шахматовим учений займався розробкою цілісного системного підходу до історико-фонетичних явищ.
Праця П.Г.Житецького «Очерк звуковой истории малорусского наречия»[1]. є, за переконанням Ю.В. Шевельова, першою вдалою спробою відійти від фрагментарного, незв’язного опису звукових явищ. Найкраще, на думку Ю.В. Шевельова, висвітлена думка про збіг приголосних в українській мові. Водночас Ю.В. Шевельов вважає цю працю застарілою вже на час її оприлюднення, дещо зіпсованою використанням застарілих уявлень про індоєвропейську та праслов’янську мови та тверджень про те, що у вокалізмі рушійною силою історичного розвитку була схильність української мови до голосного і[2].
М.А. Жовтобрюх також пов’язує розробку системного підходу до історико-фонетичних явищ насамперед із працею П.Г.Житецького «Очерк звуковой истории малорусского наречия». На думку М.А. Жовтобрюха, ця праця є першим в українському мовознавстві дослідженням історії звукових явищ української мови не в їх відокремленні, а у внутрішньому зв’язку й діахронічній послідовності. У праці головна увага зосереджується на найбільш характерних фонетичних явищах, які становлять диференційні ознаки української мови. Зокрема, історія ъ, ь і пов’язані з ними інші звукові явища, походження секундарного і з Ђ та і з етимологічних о, е, історія звука ы, ствердіння приголосних тощо[3].
Акцентуючи визначну роль П.Г. Житецького в систематичному висвітленні фонетики української мови, С.П. Бевзенко вважає, що друга частина «Очерка звуковой истории малорусского наречия», яка присвячена розгляду явищ історії українського вокалізму, і третя частина цієї праці, де розглядаються основні явища консонантизму, є першою вдалою спробою цілісного огляду історичної фонетики української мови[4, 170].
На думку В.А. Глущенко, системний підхід до мовних явищ П.Г. Житецький реалізує насамперед шляхом поєднання в цілісній концепції розвитку вокалізму й консонантизму. П.Г. Житецький не лише розглядає зв’язок окремих голосних і приголосних у мовленнєвому потоці, а досліджує зв’язок підсистем вокалізму й консонантизму. При цьому кожне фонетичне явище органічно включене в загальну концепцію. За твердженням В.А. Глущенко, П.Г. Житецький пише про однобічний зв’язок вокалізму й консонантизму, а не про їх
взаємодію: в історії української мови зміни в підсистемі голосних викликали зміни в підсистемі приголосних[5, 91].
Важливим у праці П.Г. Житецького є встановлення стійких тенденцій до рівноваги голосних і приголосних в історії української мови. На думку вченого, між вокалізмом і консонантизмом існують компенсаційні відношення. «Ослаблення» вокалізму зумовлює «підсилення» консонантизму, а «підсилення» вокалізму – «ослаблення» консонантизму. Ідея про те, що в сучасних слов’янських мовах «бідний» вокалізм поєднується з «багатим» консонантизмом і навпаки, виявилася дуже продуктивною в мовознавстві ХХ ст. Вона стала основою поділу слов’янських мов на два типи – вокалічний і консонантний, які інтерпретовано як у синхронічному, так і в діахронічному аспекті.
Актуальним, за В.А. Глущенко, є також твердження П.Г. Житецького про те, що типологічні відмінності між слов’янськими мовами полягають не тільки у вокалізмі, а й у консонантизмі[5]. За переконанням П.Г. Житецького, у вокалізмі «індивідуалізм слов’янських наріч різкіше впадає в очі; але аналіз малоруського консонантизму покаже нам, що й тут панують глибоко типові звукові риси, хоча значною мірою вони зумовлені перетвореннями в галузі голосних звуків»[1, 145]. Це здається досліднику закономірним: «Та інакше й бути не могло: своєрідна система голосних повинна викликати своєрідну систему приголосних звуків»[1, 145].
Дістала великого поширення та подальшого поглиблення й ідея П.Г. Житецького про провідну роль вокалізму в процесі перетворення систем вокалізму й консонантизму слов’янських мов: саме зміни в підсистемі голосних (занепад редукованих) викликають зміни як у підсистемі голосних, так і в підсистемі приголосних. Для спільноруської епохи характерне «процвітання глухих голосних». Цей час і був періодом відносної рівноваги вокалізму й консонантизму у фонетичних системах слов’янських мов. Це твердження представлене в П.Г. Житецького імпліцитно, про що свідчить, зокрема, зображення вченим еволюції фонетичної системи української мови після занепаду редукованих голосних: «Рух звуків у малоруському наріччі, як і в усіх слов’янських наріччях, почався, на нашу думку, з утрати глухих звуків ъ та ь.»[1, 67].
Отже, концепція зв’язку вокалізму й консонантизму в історії української мови зберегла актуальність у сучасному порівняльно-історичному мовознавстві. Проте внесок П.Г. Житецького в постановку проблеми зв’язку вокалізму й консонантизму залишився непоміченим в дослідженнях з історичної фонетики та історії мовознавства.
Сучасники вважають, що як наукова величина П. Г. Житецький був використаний не повністю. Але широко розгорнувся його талант вихователя, «учителя вчителів», зокрема під час роботи в Колегії Павла Галагана. 1912 року в «Щорічнику» цього закладу С. Єфремов писав: «Його учні зберігали пам’ять про нього як про світлого «учителя життя», який «заклав перші ростки свідомого ставлення до науки і життя».
Повчальними залишаються для нас кращі риси особистості П.Г. Житецького: вірне служіння народу й розбудові його духовного потенціалу, жертовна відданість науці, працьовитість і цілеспрямованість, справжній патріотизм, сила духу в протистоянні життєвим негараздам, всепоглинаюча любов до слова і вміння не розхлюпати в сірий пил життєвої буденщини духовних святощів.
Література:
1.Житецкий П.И. Очерк звуковой истории малорусского наречия. – К., 1876. – ІV.– 376 с.
2.Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. Класика Української Науки. – Харків: Акта, 2002. – 1054 с.
3.Жовтобрюх М.А. Нарис історії українського радянського мовознавства (1918–1941) / Відп. ред. В.М.Русанівський. – К.: Наук. думка, 1991. – 260 с.
4.Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1991. – 231 с.
5.Глущенко В.А. Принципи порівняльно–історичного дослідження в українському і російському мовознавстві (70–ті рр. ХІХ ст. – 20–ті рр. ХХ ст.). – Донецьк, 1998. – 222 с.

АВТОР: ЗАНІЗДРА Н.О., ШАБУНІНА В.В..