ШЛЯХ отця Олександра Гуляницького,НАКРЕСЛЕНИЙ НЕВИДИМОЮ РУКОЮ…

ШЛЯХ отця Олександра Гуляницького,НАКРЕСЛЕНИЙ НЕВИДИМОЮ РУКОЮ...

ШЛЯХ отця Олександра Гуляницького,НАКРЕСЛЕНИЙ НЕВИДИМОЮ РУКОЮ…

Верю, жду, терплю. Креплюсь.
Иногда находит грусть.
Пусть пройду неслышно, тихо.
Незаметным буду пусть.
Незамеченным! До крика
Все равно
Не опущусь! (Василий Казанцев)

Життя в служінні Господу – довгий та тернистий шлях. Кожного разу в цьому упевнюєшся не лише на прикладах святих, але й звичайних людей, які відстоювали правду та віру. У випробуваннях та скорботі зміцнюється дух людини. Господь посилає нам все це не заради того, щоб нас покарати, але для того, щоб показати нам шлях до спасіння, відкрити наші очі та душу, перевірити нашу віру та відданість Йому.
«Потерпи Господа, мужайся, и да крепится сердце твое, и потерпи Господа. (Пс. 26:14). І, не втрачаючи надію, людина стає більш сильнішою і проживає вже не просте, а наближене до праведного життя. Такий шлях пройшов сільський батюшка Олександр, допомагаючи немічним, захищаючи слабких, з чистою любов’ю до своєї сім`ї і до Бога. З ревністю та відданістю до останнього подиху він служив Господу, сповідуючи віру православну.
Гуляницький Олександр Аврамович (фото 1) народився 9 березня 1879 р. на окраїні Полтавської губернії — в селі Глинське Зіньківського повіту, в сім`ї паламаря Аврама та Наталії Іванівни. Сім’я Гуляницьких проживала в церковному домі [1]. З дитинства Олександр був свідком служіння свого батька в новому кам’яному величному храмі Преображення Господня на пагорбі (фото 2, 3), який в письмових джерелах називають ще Глинським Фавором. Його зведення розпочалося в 1888 році за ініціативи парафіяльного священика Гермогена Івановича Лубяного (фото 4), з яким і служив Аврам Гуляницький – батько майбутнього священнослужителя. Цей храм описували як церкву, гідну бути окрасою губернських міст [2]. Тут Олександр отримав перші настанови від духовного пастиря — отця Гермогена, в цьому храмі тайно, невидимо спустилася на нього благодать Святого Духа, спасительна сила Божа, яка насичувала та зміцнювала дух майбутнього пастиря протягом всього життя.
Олександр намагався всьому навчатися у батька. Згодом його відправили до церковнопарафіяльної школи при храмі. А коли хлопчик підріс, батько почав брати його до олтаря прислужувати. 17 січня 1894 р. паламар Аврам був призначений другим псаломщиком до Троїцької церкви с. Коломієць Пирятинського повіту [3]. Але досить скоро, вже 18 лютого цього ж року, повертається до рідного Глинська [4], де служить разом із своїм сином, молодим паламарем Олександром Гуляницьким, призначеним до Преображенської церкви 28 лютого 1894 р. [4, 5].
23 квітня 1897 р. Олександр був направлений псаломщиком до Покровської церкви с.Велика Обухівка Миргородського повіту, де змінив свого батька, [6] котрий служив там з 28 травня 1896р. [7] Аврам Гуляницький до 3 травня 1899 року був псаломщиком Андріївської церкви с.Погарівщини Гадяцького повіту, звідки 27 червня 1899 р. був переведений до Миколаївської церкви с. Токарі Лохвицького повіту другим псаломщиком [8,9].
Тим часом молодий псаломщик Олександр досяг значних успіхів. 15 вересня 1897 року він був затверджений вчителем Обухівської місцевої школи грамоти, де із задоволенням навчав дітей парафіян Покровської церкви [10].
6 листопада 1900 року, отримуючи освіту в семінарії, Олександр серед сотні людей бере участь в освяченні теплого кам’яного Преображенського храму в рідному селі [11].
З 1903 року Олександр Гуляницький працював вчителем церковнопарафіяльної школи села Велика Обухівка, де він продовжував служити [1]. В цей час Олександр познайомився із своєю майбутньою дружиною, Корецькою Марією Олександрівною (фото 5), яка після закінчення Кременчуцької гімназії поїхала вчителювати в цю ж школу. Деякий час молоді пізнавали друг друга, і згодом одружилися. Тут у них народилися діти: Анатолій (1905 р.), Олександра (1908 р.) і Володимир (1909 р.) (фото 6). Хрещеними батьками стають нащадки знаменитого поета та драматурга Василя Васильовича Капніста [1].
Деякий час Олександру доводилося залишати свою сім`ю, оскільки він був вимушений їздити з Великої Обухівки до містечка Пустовойтово Кременчуцького повіту на церковні служби. Тут у Вознесенській церкві він обіймав посаду псаломщика. 24 жовтня 1907 р. Гуляницькому було надане дияконське місце [12]. А наступного року 13 січня на Божественній Літургії в Полтавському кафедральному Успенському соборі (фото 7) перший псаломщик Олександр Гуляницький був висвячений у диякони до того самого Вознесенського храму [13].
Оскільки матушці Марії, дружині диякона Олександра, було важко самій управлятися з трьома дітьми під час тривалої відсутності Гуляницького, Олександра Аврамовича переводять дияконом до Омельника. Він переїжджає туди разом із своєю сім’єю. Досить скоро тут Гуляницького висвятили в ієреї [1].
Яскраві спогади про Олександра Аврамовича Гуляницького залишила його онука: «В Омельнике семья живет в доме напротив церкви». Цей дім Марії дістався у спадок від її дядька з козацького роду Корецьких сотенного містечка Манжелії. В Омельнику у молодої сім`ї Гуляницьких народилися ще четверо дітей: Галина, Борис, Микола та Наталія.
Тут сім`я Гуляницьких повністю улаштувалася. Олександр та Марія разом виховують в страху Божому своїх дітей, і разом служать в Різдва-Богородичній церкві. Окрім регентства, Марія Гуляницька викладає у місцевій школі.
З листа: «Старшие дети помогали нянчить и воспитывать младших. Трудятся вместе с родителями в саду и огороде, девочки рукодельничают (матушка сама мастерица – обучила девочек вышивке).
Семья живет не богато, но все дети получили образование: среднее и высшее.
Отец Александр был очень любящим мужем и отцом. Мой папа рассказывал, какие дедушка устраивал своим детям сюрпризы. Бывало, поедет на Сорочинскую ярмарку, накупит подарков, пряников, конфет, повесит их на старую грушу возле хаты и зовет детей: «Ідіть, подивіться, що за ніч на груші виросло» — начинает трясти ее, и дети с восторгом ловят падающие с груши подарки.
Мой папа был младшим из сыновей. Но только он помогал дедушке во время службы в церкви.
Людей в церковь ходило не мало – ходили семьями. Праздники проходили красиво. Например, во время Крещения на замерзшем Псле выпиливали большой крест изо льда, обливали его свекольным соком и ставили у проруби. Все, кто хотел и свято верил в излечение святой водой, окунались с молитвой трижды.
Жизнь семьи шла своим чередом. Дети подрастали и «улетали из родительского гнезда» в самостоятельную взрослую жизнь…»
Але, на жаль, в щасті сім`я перебувала недовго. Зміна політичного устрою та ідеології порушила спокій благочестивих людей, відбираючи надію і батьків у дітей, залишаючи їх без майбутнього. Ця біда не обійшла і сім`ю Гуляницьких.
«Душу мою обрати, настави мя на стези правды, имене ради Своего. Аще бо и пойду посреде сени смертныя, не убоюся зла, яко Ты со мною еси, жезл Твой и палица Твоя, та мя утешиста». (Пс. 22:4)
«… настали нелегкие времена: дети священнослужителей лишались работы и их не допускали к учебе – потому дедушка настоял, чтобы его дети «отказались» от своего родного отца-священника. С родителями остались только младшие: Николай и Наталья.
Вскоре борьба с «опиумом для народа» докатилась и до Омельника. Младшую дочь отца Александра после серьезного экзамена не приняли в школу (хотя матушка-учительница занималась с детьми дома и давала им прекрасные знания). А однажды утром девочка проснулась и увидела отца, неподвижно стоящего у окна. Она поднялась, подошла к нему и очень удивилась, увидев, что у храма, обычно в это время закрытого, то и дело выходили какие-то люди, вынося церковную утварь, иконы, книги. Все это складывали в кучу посреди площади и поджигали. Наталья никогда не видела столько боли в глазах у отца. «Завтра и меня так» — сказал он, глядя на пылающие святыни.
А «завтра» вновь пришли эти люди, но уже в дом отца Александра. Сделали обыск, описали все имущество и арестовали священника по статье за национализм – в библиотеке обнаружили сочинения украинских классиков и портрет Т.Г.Шевченко в папахе и вышитой сорочке.
Отца Александра увезли в тюрьму в Кременчуг, (фото 8) а матушку Марию с детьми выставили на улицу, разрешив взять кое-какие вещи и книги.
Некоторое время матушка Мария жила в Кременчуге у старшей сестры и часто с детьми навещала мужа в тюрьме и носила туда передачи.
Камера, в которой пребывал отец Александр, была огромной, в ней находилось много людей, и что удивляло, детей совсем не уголовной внешности.
Через год отца Александра отправили на принудительные работы в г.Умань на кирпичный завод – работы физически тяжкие. Только и радости было, что теплые весточки в открытках от жены и детей (фото 9).
Вскоре семье разрешили выехать в Умань. Семья – это матушка Мария, ее мама – Анилина Петровна Варакута и младший сын – Николай. Наталью, или Таллочку (так ее называли в семье), забрала к себе старшая дочь – Александра».
В народі кажуть: біда не приходить сама. За репресіями прийшов страшний голод, який забрав тисячі життів із собою. Все, що відбувалося в ці страшні роки, звичайним розумом не осягнути. Це можна лише відчути душею: весь біль та страждання, які пережили люди, будучи знесиленими, зацькованими владою, яка нібито боролася «за краще майбутнє трудящих», а насправді жорстоко, сплановано, системно, безжально знищувала свій народ. Той жах, який відбувався на очах дітей, не кожна доросла здравомисляча людина в змозі витримати.
«Шел голодный 33-й год. Матушка понесла свои выставочные работы: вышитые рушники и сорочки в Киев, чтобы обменять их на продукты, не дождавшись которых умирает отец Александр. Произошло это 14 марта. Четырнадцатилетний Коля с бабушкой стащили отца с печи, обмыли, одели, вынесли на веранду, чтобы обезумевшие от голода люди не съели его.
Утром тело отца Александра погрузили на телегу и повезли на кладбище. А за телегой шла «похоронная процессия»: теща его – Анилина Петровна, да младшенький сын Колюня. Остальные не знали еще, что остались без отца и без мужа».
Якою сильною і довгою не була б наша туга та скорбота — життя продовжується, а пам’ять залишається, як данина тим, кого ми втратили, хто залишив після себе добрий слід і добре світло в очах наших.
«Вскоре ушла в мир иной и Анилина Петровна – моя прабабушка. А матушка Мария с сыном переехали к старшей дочери в Днепропетровск, и здесь уже началась другая жизнь».
(Із листа онуки Гуляницької Ірини Миколаївни 25.09.2011).
Життя людини – багатогранне і насичене подіями, які можуть приносити як радість, так і біль, злети та падіння, досягнення та втрати.
Олександр Гуляницький за своє життя пережив багато. І завжди і в усьому його підтримувала сім`я та віра. Отець Олександр ніс добро людям і йшов невідступно до світла — туди, куди вів його Господь. Світла пам’ять священнослужителю Омельницького Різдва-Богородичного храму Олександру Аврамовичу Гуляницькому.
«Светильник ногама моима закон Твой и свет стезям моим». (Пс. 118:105).

Використані джерела:
1. Архів КрКМ.-Ф.1-Оп.1.-Спр. 539
2. Чабан І. Глінський Фавор: про проект .- https://poltava.to/project/55/
3. Полтавские епархиальные ведомости.- 1894.- Оф. Ч.- № 2
4. Полтавские епархиальные ведомости.- 1894.- Оф. Ч.- № 7
5. Сборник необходимых сведений о всех приходах Полтавской губернии. Адрес-календарь духовенства.- Типография Губернского Правления.- 1895.- С.167
6. Полтавские епархиальные ведомости.- 1897.- Оф. Ч.- №16
7. Полтавские епархиальные ведомости.- 1996.- Оф. Ч.- №18
8. Полтавские епархиальные ведомости.- 1899.- Оф. Ч.- №15
9. Полтавские епархиальные ведомости.- 1899.- Оф. Ч.-№24
10. Полтавские епархиальные ведомости.- 1897.- Оф. Ч.- №29
11. Чабан І. Глінськ: Історія зруйнованого храму.- http://poltava.to/project/58/
12. Полтавские епархиальные ведомости .- 1907.- Оф. Ч.- №33
13. Полтавские епархиальные ведомости .- 1908.- Оф. Ч.- №3.

Старший науковий співробітник
Ширай Вікторія