Історія Кременчука в контексті німецької колонізації
З часів сивої давнини тягнеться коріння взаємовідносин між українським та німецьким народами. Одним з проявів духовних контактів між ними було розповсюдження в Україні Магдебурзького права. Протягом XIV – XVII ст.ст. ним користувалось чимало міст України – Львів, Кременець, Вінниця, Житомир, Чернігів, Полтава, Гадяч, Лубни, Ніжин та ін.
Чимало німців залишили глибокий слід в історії та культурі Російської імперії. Гордістю нової вітчизни стали Фонвізін, Фет, Даль, Брюлов, Белінсгаузен, Літке, Якобі, Рунге, Шмідт, Ріхтер та багато інших.
Після ліквідації Запорозької Січі імператриця Росії Катерина П поспішає включити українські землі до єдиного господарського комплексу і шукає шляхів залюднення їх діяльним населенням.
У 1762 – 1763 рр. Катерина П видає укази про запрошення вихідців з Німеччини, Голландії та інших країн Європи поселятися в південних регіонах імперії[1].
У 1764 р. утворюється Новоросійська губернія, а наступного року Кременчук став її центром. З 60-х років XVIII ст., зі зміною статусу міста, сюди з-за кордону починають запрошувати різних спеціалістів-майстрів: художників, столярів, палітурників, ткачів та інших. Багато з них оселилися тут назавжди. У 1786 р. князь Потьомкін за дорученням російського уряду відправив до Німеччини уповноваженого Траппе з метою залучення колоністів для Новоросійського краю. Працелюбність, акуратність, чесність, добросовісне ставлення до справи, пунктуальність німецького населення сприяли господарському розвитку нашої країни.
У П половині 18 ст. у місті вже проживало немало представників німецької національності. Тут розквартирувалась значна кількість російських військ (як відомо, німці були офіцерами ще в армії Петра I). Тож чимало німців, уже й зросійщених, служили у війську, інші працювали лікарями, вчителями чи займалися ремеслами[6].
Йоганн Вільгельм Маллер, лікар із Гамбурга, який служив при польському королівському дворі, відвідував українські землі. У своїх спогадах “Подорож з Варшави на Україну в 1780, 1781 р.” та “Подорож з Волині до Херсона” описав дороги, міста, через які він проїжджав, у тому числі й Кременчук. Про наше місто Маллер повідомляє, що там був дерев’яний будинок ратуші, споруджений зі смаком, прикрашений колонадою. Мандрівник схвально відгукнувся про кременчуцьких ремісників, розповів, що в Крюкові закладена 1786 року фабрика тканини, де працювало 6 робітників-швейцарців, а в Кременчуці з 1787 р. діяла фабрика з виготовлення шовкових панчіх під керівництвом пана Юні з Берна. На ній трудилося 20 робітників із Швейцарії та 200 місцевих. Ці швейцарські ремісники теж могли мати німецьке походження.
На час приїзду до Кременчука в 1787 році російської імператриці Катерини П серед міських платників податків налічувалось 24 представники німецької національності. У 90–х рр. XVIII ст. діяло німецьке училище для дівчаток на зразок Санкт-петербурзького інституту шляхетних дівчат. Тут вони вивчали російську і німецьку мови, арифметику, малювання, шитво, танці. Попечителькою цього училища була німкеня, дружина лікаря, яка викладала і деякі предмети.
Цеховим головою ремісників Кременчука і членом міської шестигласної думи у 1785 році обрали німця Фрідріха Крігера. Оскільки і наше місто користувалось Магдебурзьким правом, то в ньому також діяв магістрат. Приміщення Кременчуцької міської думи було збудоване за зразком давньонімецьких ратуш, фундаментально, добротно[6].
Згідно з указом Сенату Російської імперії від 27 лютого (за новим стилем 11 березня) 1802 р. утворено Полтавську губернію, першим генерал-губернатором якої став Куракін О.Б. З 1807 по 1810 рік князь був міністром внутрішніх справ Російської імперії, а потім членом Державної ради, виконував обов’язки її голови. У той час Російська держава, як і численні німецькі князівства, відчувала військову загрозу з боку наполеонівської Франції. Постала необхідність готуватися до війни, робити запаси. Якщо металургійна і збройна промисловість в імперії розвивалась добре, то сукна та інших тканин для обмундирування армії явно не вистачало. Сукно раніше закупляли в Англії, але з початку XIX ст. торгівельні зв’язки порушилися через континентальну блокаду, влаштовану Францією. Це спонукало розвивати свою власну текстильну промисловість.
Князь О.Б. Куракін, проживаючи безпосередньо в Полтаві, добре знав, що в краї прекрасно розвинене вівчарство; населення заготовляло багато високоякісної вовни, з якої можна було робити сукно. А щоб організувати це на державному рівні, вважав Куракін, необхідна участь сукноробів із-за кордону. 20 червня (2 липня) 1808 року імператор Олександр I затвердив подану йому міністром внутрішніх справ доповідну записку про запрошення до Російської імперії майстрів із німецьких князівств Моравії, Богемії, Ельзасу, Саксонії та інших для виготовлення армійського сукна. Прибули вони у наш край в 1809 році[5].
Князь пропонував поселити їх у тодішній Полтавській губернії: у Полтаві – 54 сім’ї, Кременчуці – 8 сімей та Костянтинограді – 41 сім’я. Він розробив також умови, що стосувалися прав і обов’язків колоністів. Їм надавалися такі пільги:
свобода віросповідання;
звільнення від усіх податків і повинностей терміном на 10 років;
у наступні 10 років установлювалися земельні податки в розмірі 15–20 коп. за десятину;
звільнення від обов’язків військової служби;
вільний виїзд із колонії або з Російської імперії за умови сплати боргу казні та 3–річної суми податку;
вільний продаж ремісницьких виробів по всій країні;
у дорозі і по прибутті для влаштування на місці видавалися т.з. “кормові” гроші по 12 коп. на душу на добу[4].
У колонії існувало самоврядування. Усім керував так званий приказ, який складався з шульца, тобто старости, двох бейзитцерів (засідателів) та писаря. Уклад життя колонії нагадував порядок тодішніх цехів (об’єднань за фахом). Діти колоністів навчалися вдома (поки не було школи), підрісши, вони ставали підмайстрами. Згодом спеціальна комісія, яка складалася з 12 майстрів, своїм рішенням могла надати звання майстра. Керівництво колонії мало за обов’язок піклування про вдів і сиріт[5].
Для влаштування німців Кременчуцька влада виділила місцевість у районі нинішньої вулиці 1905 року (тодішня – Весела). Так виникла німецька слобода, або колонія[4].
Як було зазначено, основна мета запрошення іноземних спеціалістів – прискорення розвитку сукнарства. Тобто можна зробити висновок, що подібне виробництво уже існувало, його треба було розширити і вдосконалити. Дійсно, коли німці прибули до Кременчука, тут уже працювала суконна фабрика, щоправда, відкрили її всього за кілька місяців до їх приїзду. Але існувала ця фабрика недовго. У 1817 р. вона була ліквідована. Причиною цього було виникнення кількох приватних підприємств, які заснували німці-колоністи[5].
Приватних фабрик, що були відкриті іноземцями в Полтавській губернії, було 4 і всі в Кременчуці. Таким чином, четверо фабрикантів німецького походження стали засновниками галузі легкої промисловості в нашому місті.
1809 році колоніст Геліцер, отримавши від держави 10 тис. руб. субсидії на 10 років, відкрив Кременчуцьку фабрику з виготовлення сукна. Очевидно, підприємство працелюбного і дисциплінованого німця давало непогані прибутки. Він не лише повністю повернув надану йому грошову позику у розмірі 1500 руб., але вже у 1817 р. хотів придбати два будинки інших колоністів. Та в цьому йому відмовили, бо законом не дозволялось продавати виділені колоністам будинки з присадибними ділянками будь-кому, навіть своїм. Суконна фабрика Геліцера значилася і на географічних планах Кременчука 1816 – 1832 років.
1812 року інший фабрикант – Рупрехт – теж отримав 10 тис. руб субсидії на заснування шкіряного заводу. Обом іноземцям була виділена і земля для влаштування підприємств. Рупрехт тривалий час не наважувався відкривати свій завод, бо не дуже сподівався на успішний збут виробленої продукції. Він просив уряд підписати з ним угоду про постачання його продукції в казну. Фабрикант погоджувався виготовляти замшу для портупей та іншу військову амуніцію з високоякісної лакової шкіри. Уже у перший рік роботи підприємства він обіцяв постачати близько 2 тис. шкір, з часом збільшити їх випуск до 10 тис. штук на рік, ціною за кожну по 8–9 руб., за вичинку шкіри для взуття – 5 руб. Певно, робітників-спецалістів у Рупрехта було небагато, бо він не брався виготовляти тонку шкіру у великій кількості. Завод він зобов’язувався повністю утримувати на власний рахунок, а позику – повертати частинами вже з 1812 року. Хоча казна й не погоджувалася на постачання ним замші, все ж підприємство Рупрехта наприкінці 1812 року вже працювало, і власник того ж року повернув близько 1400 руб. наданої йому позики. В 1817 році на шкірзаводі вже трудилося 17 робітників – 6 чоловіків і 11 жінок.
Третім, як свідчать джерела, із чотирьох прибулих до Кременчука німців, був Рейхенбах, який відкрив свою панчішну фабрику. Але скоро власник її помер, і невідомо, хто продовжив його справу.
І, нарешті, був ще й четвертий, Нуфер, що виробляв так звану “каразею” – тканину для підкладки.
У деяких джерелах зустрічається згадка про двох братів Ейлерів, але вони невдовзі попрохали про їх звільнення, і значного сліду в історії міста не залишили[2].
Колоністи започаткували і першу в нашому розумінні школу професійної освіти – Кременчуцьку училищну фабрику. Тут молодь засвоювала ази ткацької справи і потім поповнювала ряди робітників[6].
У 1828 році товариство німців відкрило на вулиці Веселій кірху (лютеранську церкву). При ній у 1831 році було засновано лютеранське однокласне німецьке парафіяльне училище. Законовчителем у цьому училищі був пастор Євгеній Карлович фон Фліднер. Кошти на утримання училища кірха відпускала протягом усього часу його існування, аж до революції. Відомо, що в 1889/1890 році в училищі навчалося 16 хлопчиків та 11 дівчаток. Для утримання цього навчального закладу німецька церква виділила 405 руб. При лютеранській церкві також діяв комітет “Общество вспомоществования бедным немцам”, головою якого була Марія Августівна фон Фліднер[5].
Запрошені на поч. XIX ст. у Полтавську губернію за ініціативою генерал-губернатора князя О.Б.Куракіна, сукнороби, німці за походженням, в основному багатодітні бідняки, зробили чимало для налагодження на Полтавщині виробництва сукна, яке постачали російській армії та флоту. Вони поклали початок розвитку цієї справи на поміщицьких кріпосних фабриках краю, і підготувавши багато майстрів, а також першими в губернії виготовили фланелеві ковдри та ряд інших виробів.
Із розвитком капіталізму в Російській імперії, з появою великих фабрик із значними капіталами та машинами для виготовлення сукна ручне виробництво ткачів-колоністів уже не відповідало часові. Їхня важка праця все менше виправдовувала себе, не давала засобів для існування. Цим і пояснюється поступове зменшення таких “домашніх фабрик”, кількості майстрів і, нарешті, закриття цих дрібних підприємств.
31 грудня 1867 (12 січня 1868) прикази колоній та комітет, який відав усіма справами колоністів губернії, за розпорядженням полтавського губернатора М.О.Мартинова були закриті, і німецькі колонії на Полтавщині припинили своє існування.
Майже за 60 років проживання у полтавських колоніях, незважаючи на помітну асиміляцію, серед її мешканців переважали німці – нащадки перших поселенців, які добре знали рідну мову, зберігали в сім’ях культуру своїх предків, їхні традиції, звичаї. Із припиненням існування колоній вони все більше асимілювалися з місцевим населенням, жили інтересами того середовища, до якого приписалися, і поступово слов’янізувалися[4].
Та представники німецької національності зробили великий внесок не лише в розвиток сукновиробництва: завдяки своїй працелюбності та наполегливості вони залишили неабиякий слід і в інших галузях господарства.
У 1859 році К.І. Бер – нащадок німецьких колоністів, висококваліфікований спеціаліст у галузі садівництва і квітникарства, створив прекрасний садовий заклад (“садовое заведение”) у самому Кременчуці та розсадник (“питомник”) поблизу села Піщане Кременчуцького повіту (нині Кременчуцького району). Унікальне садово-квітникарське господарство К.І.Бера постачало різноманітні саджанці високосортних дерев, кущів смородини, агрусу, троянд, насіння квітів не тільки поміщицьким маєткам і селянам Полтавської губернії, а й за її межі. Воно буяло красою, поширювало навкруги ніжні аромати. Карл Іванович прагнув, щоб не лише у Кременчуці, а й по всій Полтавщині росли сади із його саджанців черешень, вишень, абрикос, слив, персиків, прекрасних сортів яблунь і груш, щоб побільше плодоносили виплекані з його пагінців кущі смородини, агрусу, малини, полуниці, щоб обабіч вулиць і доріг милували зір стрункі тополі, різні декоративні дерева, красиві квіти.
Попит на продукцію К.І.Бера був завжди великий, в першу чергу, звичайно, у заможних господарствах. Карлу Івановичу належали три квіткових магазини у Кременчуці – “Царство цветов”, “Царица цветов” та “Флора”. Після революції 1917 року, із встановленням радянської влади, господарство К.І.Бера було націоналізоване, стало державною власністю. На поч. 20-х років XX ст. родина Берів виїжджає із Кременчука. На базі його садового закладу створили “Зелене господарство” міста, а на базі розсадника біля Піщаного – Кременчуцький розсадницький радгосп, пізніше перейменований на радгосп “Декоративні культури”, який спеціалізувався на вирощенні плодових і декоративних саджанців та насіння квітів. Вони продовжують справу великого ентузіаста, закоханого у сади і квіти. Старожили ще довго називали ці господарства іменем Бера.
У 1872 році у Кременчуці за проектом інженера А.Є.Струве, німця за походженням, було побудовано залізничний та пішохідний міст через Дніпро, який французький інженер Е.Реклю назвав “одним з чудес технічного мистецтва в Європі”.
У 1874 році у Крюкові були створені вагоноремонтні майстерні. Першим інженером цього підприємства був німець К.К.Шенейн.
У 1879 році у Кременчуці почала діяти “Хіміко-фармацептична лабораторія “Снапір та сини”, що виготовляла ліки та порошки.
Нижче по течії притоки Дніпра річки Крива Руда 1880 року панове Оренштейн та Берг заснували шкіряний завод (нині – шкіряно-лимарний завод).
У 1887 році німецьким акціонерним товариством був збудований пивоварний завод “Нова Баварія”. 1888 р. на міській околиці Череднички було засновано “Товариство машинобудівного та чавуноливарного заводу”. Засновниками цього товариства були брати Анатолій та Ігнатій Гебгольди. Там було зайнято понад 60 трудівників.
На вул. Докторській (нині вул. Радянська) П.Р.Корренбергом була заснована перша фабрика олійних фарб[1].
Р.Зейпт мав власну ковбасну фабрику і фірмовий магазин. Продукцію фабрики знали і полюбляли не лише в нашому місті. До магазину, де продавались різноманітні ковбаси і копченості, приїжджали покупці з усієї округи. Крім добре налагодженого виробництва, Р.Зейпт займався доброчинністю. На його кошти були засновані три стипендії, які присуджували кращим учням Кременчуцького Олександрівського училища[7].
Наприкінці XIX – на поч. XX ст. хазяїн невеличкої майстерні з ремонту карет і велосипедів Адольф-Федір Іванович Таль, який сам був інженером, майстром і робітником, маючи лише одного помічника-підмайстра, швидко і якісно обслуговував усіх власників цього виду транспорту тодішнього Кременчука[1].
Чимало нащадків колишніх колоністів були вчителями, чудовими лікарями, вченими, чиновниками, військовими. Згадаймо хоча б окремі прізвища.
У Кременчуці в 1889 році народилася колишня настоятелька Козельщанського Різдва Богородиці жіночого монастиря Полтавської єпархії Феофанія. Монастир у дореволюційні часи був одним із кращих на території всієї Російської імперії. В миру вона звалася Єлизавета Василівна Зон. Батько її походив з німців-колоністів, котрі осіли на території Кременчука в XIX ст. Навчалася Єлизавета у приватній жіночій гімназії О.Г.Воронянської у Кременчуці; після закінчення працювала тут вчителькою математики. Вона любила свою роботу, була гарним педагогом і вихователем. Але революція 1917 р. і страшний період громадянської війни 1918 – 1920 рр., що настав за нею, розвал тієї системи, котрій вона була віддана і потрібна, остаточно привели Єлизавету Василівну, що у новому житті її місце у святій обителі.
З 1906 р. Кременчуцьке технічне училище (нині технікум залізничного транспорту) очолював Роберт Робертович Дібольд, математик з університетською освітою, пізніше кандидат математичних наук[9].
Доброю славою користувались у нашому місті німці-лікарі. Серед яких був ординатор Віденської університетської клініки лікар М.С.Гугель, що спеціалізувався на лікуванні шкірно-венерологічних захворювань. У середині 60-х рр. XIX ст. кременчуцьким міським лікарем працював Альберт Карлович Бергер. З великою вдячністю і до сьогодні в багатьох кременчуцьких родинах згадують випускника С-Петербурзької Військово-Медичної академії талановитого хірурга, акушера-гінеколога В.Ф.Діца[3].
Володимир Річардович Руппенейт, який народився в Кременчуці 1880 р. в сім’ї полковника, в 1897-му закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, а потім Михайлівську артилерійську академію. До 1911 року служив у Головному артилерійському управлінні, згодом перевівся в 49-у артилерійську бригаду капітаном, був штабс-капітаном гвардії. Він знаний як військовий письменник, автор численних праць про артилерію[10].
На поч. XIX ст. військовим комендантом Кременчука був батько відомого російського поета А.Дельвіга, ліцейського товариша О.Пушкіна[1].
За матеріалами Першого Всеросійського перепису населення 1897 р. в Кременчуці проживало 438 німців (211 чоловіків і 227 жінок), що складало 0,69% всього населення міста.
По-різному склалася доля нащадків колишніх німців-колоністів, а також тих, хто став на службу Російській імперії. Одні з них у різні часи, особливо після революції 1917 року, в період громадянської війни, повернулися на батьківщину своїх предків, інші, котрі залишилися на українській землі, поступово українізувалися. Багато з тих, кого в роки війни згідно з жорстоким сталінським указом від 28 серпня 1941 року “Про депортацію всіх німців Поволжя” примусово вивезли з України на Схід, обрусіли, асимілювалися з представниками інших національностей. Нерідко про їхні німецькі корені нагадують лише прізвища або імена батьків. Але то вже нові сторінки історії українських німців, їхньої часто нелегкої долі.
Література:
1. Бергер Є.Д. Німці в Кременчуці // Інформаційний бюлетень. – № 12–13.
2. Павловський І.Ф. Немецкие колонии в Полтавской губернии в XIX в. (1808–1867). – Полтава, 1913.
3. Лушакова А.Н., Евселевский Л.И. Улицами старого Кременчуга. – Кременчуг. – 2001
4. Жук В.Н. Німецькі колонії на Полтавщині // Долею пов’язані з Україною. – Полтава: Дивосвіт, 2006.
5. Юшко В.М. Німецькі колоністи у Кременчуці та їх внесок у розвиток міста // Автограф. – № 4. – 22 січня.
6. Жук В.Н. Вклад німецьких колоністів у розвиток легкої промисловості в Кременчуці // Долею пов’язані з Україною. – Полтава: Дивосвіт, 2006.
7. Архів Кременчуцького краєзнавчого музею. Справа 371. Скрипинська Т.В. Із історії Кременчуцької німецької колонії. – Кременчук, 2001.
8. Шандра В. З історії початкових німецьких шкіл в Україні в XIX – поч. XX ст. // Старожитності. – 1994. – № 7–8.
9. Кременчуку – 435 років. Матеріали науково–практичної конференції /За ред. Лушакової А.М., Якименко М.А. – Кременчук: ПП Щербатих О.В., 2006.
10. Жук В.Н. Життєві шляхи німців на Полтавщині XIX – на поч. XX ст. // Долею пов’язані з Україною. – Полтава: Дивосвіт, 2006.
АВТОР: КОВАЛЕНКО О.В