Куруківська битва 1625 року
Початок ХУП ст. ознаменувався посиленням польського гноблення на Україні. Це в свою чергу викликало незадоволення селян України, яке виливалось в ряді повстань, заворушень, масового покозачення. В той же час польський уряд часто використовував козацькі загони при відсічі військам інших держав. Тоді кількість козацьких військ різко зростала. По закінченні ж воєнних дій польські магнати намагалися зразу ж скоротити чисельність козаків, обмежити вплив Запорозької Січі на населення України.
Так, по закінченні Хотинської війни козаки висунули ряд вимог до польського короля:
1. визнання за всіма учасниками війни, які не входили в реєстр, прав на козацькі вольності;
2. право вільного проживання, в т.ч. право на освоєння нових угідь;
3. збільшити платню;
4. передати у володіння козаків м. Бориспіль;
5. заборонити розквартирування польських військ на території Київського воєводства[1].
Але пам’ять польських панів була досить куца. Вже 18/28 жовтня 1621 р., тобто через 2 тижні після закінчення війни, уряд Польщі створює комісію для впорядкування реєстру. Передбачалось звести реєстр до 3 тис. чол., решту повернути під владу магнатів, обмежитись виплатою встановлених раніше 40 тис. злотих в рік. Відмовлено в передачі м. Борисполя по причині, що воно є власністю польського магната Жолкевського. На Запоріжжі повинна бути постійно залога із реєстровців.
Знаючи, що все це викличе гнів козаків, польські комісари повинні були “без огласки снестись с Сагайдачным и войсковой старшиной” і, обіцяючи їм королівську милість та “особые от нас дары”, добитися, щоб хоча би якийсь час зберігати в таємниці вказану постанову[2].
Але виконати таку постанову польський уряд не міг за браком реальної військової влади на Україні.
10 квітня 1622 р. помирає Сагайдачний. Вибори нового гетьмана проходили в складній, напруженій обстановці. Польським комісарам не вдалося просунути в гетьмани свого представника. Погрози з боку козаків примусили поляків покинути раду. Гетьманом став Олифір Оспанович Голуб, який ближче стояв до козацьких низів. Все це, сукупно з наявністю численного козацького війська, створювало серйозну небезпеку для польських магнатів у Україні.
А тому польський сейм 1623 р. ультимативно запропонував козакам скоротити свою чисельність до 5 тис. чол., решті ж повернутися до своїх панів. Водночас було вирішено направити у Україну нові частини регулярного війська – всього близько 3,5 тис[3].
Тим часом події розвивалися своїм порядком. Початок ХУП ст. ознаменувався посиленням гноблення українського народу. Наростав рух українського народу проти польського національного і соціального гноблення. Покозачення охоплювало все нові і нові регіони. Чисельність козаків безперервно зростала. В королівській інструкції 1625 року перед скликанням нового сейму вказувалося, що козаки на Україні… “покушаются на жизнь и имения невинных людей (шляхти). Вся Україна підкорена ними, шляхтич в доме своем не волен, в местах и местечках все управление, вся власть у козаков, они присваивают себе власть, устанавливают законы”[4].
Зростав опір церковній унії і католицизму. Коли ж київський війт Федір Ходика опечатав православні церкви, козаки попрямували туди, вбили війта, пограбували католицький монастир, вбили священика, повернули землі, які належали церкві св. Василя і судили в Києві по-своєму[5].
На підтвердження того, що козаки створюють собі на Україні “отдельное государство”, інструкція вказувала, що козаки ведуть зносини з Москвою через своїх послів, а також оголошують війну і мир на свій розсуд[6].
До літа 1625 р. польський уряд зумів зібрати проти козаків значні сили. 15 вересня на чолі коронного війська на Україну виступив коронний гетьман Станіслав Конецьпольський, якому було підпорядковано посполите зрушення українських воєводств /бл. 30 тис. чол./[7]. До Конецьпольського приєдналися із своїми військами східно-українські магнати кн. Костянтин Вишневецький, кн. Юрій Заславський, С.Потоцький Адам Калиновський, Ф.Замойський, Ян Данилович, Мартин Казановський, Тишкевич[8].
Приблизно 20 жовтня польське військо переправилось через Південний Буг і рушило до Білої Церкви. Район Білої Церкви, Канева, Корсуня, Черкас і Чигирина був головним місцем зосередження козацтва. Але на момент появи польського війська сили козаків не були об’єднані. Це особливо гостро відчувалося на Запорожжі. Прихильників домовленості з польськими панами очолював полковник реєстрових козаків Михайло Дорошенко – в минулому прибічник Сагайдачного. Противників такої домовленості, тобто більшу частину козаків (козацьких низів), представляв запорожець Марко Жмайло. В ході боротьби цих двох таборів верх брала то одна, то друга сторона, що відобразилося на частій зміні гетьмана: то Дорошенка, то Жмайла. На час появи коронного війська гетьманом став М.Жмайло. Під його рукою на Запорожжі було близько 6 тис. козаків[9].
Запорожці закликали собі на допомогу донських козаків. На випадок поразки вони мали намір перейти в Росію[10].
В ході військових дій серед козацького середовища поширилися чутки про можливий перехід на “государеву” сторону. Головною причиною цього було бажання отримати від московського царя військову допомогу для боротьби з урядовими військами Речі Посполитої, “щоб ти, государь, пожалував їм допомогу чинити государевими людьми на поляків”[11].
11 жовтня коронне військо підійшло до Канева. В місті було всього близько 3 тис. козаків. Не бажаючи підкоритися панам, вони вийшли з міста і направилися до Черкас, куди стягувалися козацькі загони з інших міст. З Черкас вони рушили далі на південь в напрямку на Запоріжжя. На річці Цибульник біля с. Таборище козаки зустрілися із запорожцями, яких очолював Жмайло. Запорожці мали з собою артилерію.
Біля с. Таборище, неподалік (за милю) від містечка Крилова, козаки заклали табір. Всього тут зібралося близько 20 тис. козаків. Коронне військо поспішало до Таборища, спустошуючи села і містечка, вбиваючи мирних жителів[12].
24 жовтня Конецьпольський підійшов з військами до Крилова. Він послав до козаків своїх комісарів з вимогою підкоритися постанові сейму про скорочення реєстру до 5 тис. чол. та повернення решти під владу магнатів. Ввечері до Конецьпольського з’явилося 13 козацьких старшин. Вони оголосили, що козаки не бажають виконувати жодного з запропонованих пунктів умов. У відповідь Конецьпольський затримав козацьких старшин з метою виграти час, а ранком раптово напасти на козацький табір[13].
На світанку 25 жовтня Конецьпольський кинув свої сили проти козацького табору. В середині рухалося коронне військо Конецьпольського та загони посполитого рушення під началом Збаразьких. Правим крилом командував київський воєвода Хома Замойський, лівим – галицький каштелян Мартин Казановський[14].
Наблизившись до козацького табору, польське військо звалилося на козаків усіма своїми силами. Артилерія відкрила вогонь по козаках. Але козаки не лише витримали натиск ворога, але й завдали йому удар у відповідь. Великих збитків польському війську завдала козацька кіннота, захована неподалік у яру. Розвернувшись лавою, вона раптово атакувала правий фланг противника.
Жорстокий бій розгорнувся і на лівому крилі польського війська. Помітивши, що кут козацького табору слабо укріплений, Казановський кинув туди свої підрозділи. Але прорватися в табір не вдалося. Козаки відбивали кожен новий приступ частими залпами рушниць.
Бій продовжувався цілий день. З настанням темноти Конецьпольський відвів свої війська на попередні позиції. Протягом наступного дня поляки приводили себе в порядок, готувалися до нового штурму.
В ночі до козаків перебіг польський жовнір і повідомив про підготовку штурму. Місце, де розташувався козацький табір, виявилося незручним, а тому Жмайло вирішив відвести свої війська на більш вигідні позиції – до Курукового озера.
Тієї ж ночі козацьке військо непомітно залишило табір біля Крилова і попрямувало на схід, до озера Розсохуватого. Переправившись у двох місцях через це довге і вузьке озеро, військо зупинилося біля наступного, Курукового озера, яке знаходилося в урочищі Ведмежі Лози, неподалік від посаду Крюкова, на правому березі Дніпра проти Кременчука[15].
Біля першої переправи з метою прикриття козаки залишили загін у 1500 чол., а біля другої 2000 чол. кінних і піших.
Розмістивши свої вози на березі Курукового озера у вигляді півмісяця, козаки почали шукати місце для табору. Найбільш вигідним і зручним місцем виявився простір між озером та рештками старого городища. До цього місця прилягало болото, вкрите густою травою. Воно могло прислужитися як пастка для ворога.
Часу для укріплення табору було обмаль. Конецьпольський тієї ж ночі, з 30 на 31 жовтня, дізнавшись про відхід козаків від Крилова, відрядив за ними у погоню кінноту під керівництвом Станіслава Потоцького. Біля першої переправи (через Розсохувате) Потоцький наткнувся на засаду. Козаки, підпустивши польську кінноту на близьку відстань, зустріли її дружними рушничними залпами. Та все ж таки Потоцькому вдалося відтиснути козаків і оволодіти переправою.
Біля другої переправи козацька піхота залягла двома рядами. Потоцький не зміг вибити їх із зайнятих позицій і став чекати підходу головних сил. Коли ж останні наблизилися до переправи, розпочався новий запеклий штурм козацьких позицій. Під тиском переважаючих сил кінноти і піхоти козаки змушені були кинути переправу і відступити.
Переправившись через Розсохувате озеро вбрід, Конецьпольський вирішив з ходу вдарити на козаків і не дати їм можливості укріпити свій табір. Під прикриттям артилерії він особисто повів військо в атаку на козаків. Але біля самого табору піхота і кіннота ворога потрапила у болотну трясовину. Козаки відкрили по ворогу вбивчий вогонь[16]. “Від козацьких самопалів, – писав Пясецький – полягло немало кінноти, а особливо іноземної піхоти”. Самі польські воєначальники Конецьпольський, Замойський і Казановський ледве вибралися з болота. Козаки відбили наступ. Ворог поніс великі втрати.
1 листопада випав сніг. Настали холодні дні. Наближення зими, великі втрати серед війська примусили Конецьпольського та комісарів вступити у переговори з козаками. 1 листопада до козацького табору були відправлені посланці. Розпочалися переговори.
Становище козаків у таборі біля Курукового озера також було тяжким. До того ж воно ускладнювалося розкольницькими діями реєстрової старшини, яка прагнула миру і домовленості з польськими магнатами.
5 листопада у козацькому таборі відбувся переворот: Жмайла було відсторонено від булави, гетьманом знову став представник козацьких верхів Михайло Дорошенко.
6 листопада Дорошенко із старшиною виїхав у стан Конецьпольського. Відбулися останні переговори козацької делегації з польськими урядовцями.
Взагалі переговори козаків з поляками проходили довго і досить складно. Перша делегація була прислана Жмайлом ще 11 жовтня. Зустріч була безрезультатною. Козацькі представники побували в стані Конецьпольського 19 і 25 жовтня. 26 жовтня представники Конецьпольського відправилися до козаків.
Усі ці зустрічі і переговори завершилися безрезультатно. Козаки відмовилися приймати умови поляків. А ці умови були досить жорсткі. Конецьпольський звинувачував козаків у тому, що:
1. вони здійснювали морські походи, котрі привели до війни Польщі із Туреччиною;
2. вони налагодили зносини з московським царем, з котрим Польща ще не уклала миру;
3. приймали на Запорожжі то московських, то волоських державців, давали притулок різним підозрілим особам;
4. самовільно, без погодження із польським урядом, поставили собі митрополита та інших церковних діячів;
5. піддані польської шляхти називають себе козаками, забирають у шляхти землю, пожитки, не дають збирати податки;
6. козаки неодноразово нападають на староства, римсько-католицькі монастирі, наклали на міста свої податки, забирали міське майно, вбили в Києві війта.
В такому ж дусі були висловлені вимоги до козаків 6 листопада. Переговори були складними. Козацькі представники всіляко намагалися пом’якшити умови, домагалися, щоб їм дозволено було жити в будь-якій місцевості, судитися своїм судом, ходити на море ловити рибу, лишити в себе артилерію, а також, щоб не утискувалася православна церква.
Та все ж козаки змушені були прийняти більшість вимог, і 6 листопада договір було підписано. За безграмотного Михайла Дорошенка його підписав писар Савуй Бурчевський.
Згідно з договором реєстр збільшувався до 6 тис.чол., дещо зросла виплата на його утримання. Козакам (реєстровим) дозволялося займатися промислами, торгівлею, рибною і звіриною ловлею, але без завдавання збитків староству. Заборонялося ходити на море, а також нападати на сусідні держави. Всі чайки, що були в козаків, підлягали знищенню. Заборонялося зноситися з іншими країнами, приймати в себе представників інших країн, а також самостійно ставити митрополита та інших владик, самовільно іти в козаки, грабувати шляхетських людей та інше.
Ті, що входили до реєстру, повинні були лишитися в козацькій землі. Таким чином поляки намагалися відірвати реєстрових козаків від маси селян, для чого їх права дещо розширювалися, а також збільшувалася плата. 6 тис. реєстровців повинні були складати привілейоване військо; з них 1 тис. чол. за призначенням коронного гетьмана повинна була по черзі знаходитися за порогами і не допускати ворогів, решта ж перебувала у волостях і, на заклик коронного гетьмана, повинна прибути до останнього за першою вимогою.
Суворо заборонено ходити на море і розривати мир з Туреччиною та Кримом, всі чайки козаків підлягали знищенню в присутності комісарів Речі Посполитої. Козакам заборонялося втручатися у будь-які справи, що не стосуються війська, але дозволялося мати свій суд. Козакам, котрі жили в панських маєтках, дозволялось жити там так само, як вони жили, але щоб козак слухався пана, в противному разі він повинен протягом 12 тижнів вийти в коронну маєтність. Військо буде перебувати під владою гетьмана, вибраного козаками і затвердженого Коронним гетьманом.
Так було складено договір між козаками та польськими комісарами 6 листопада 1625 р. в урочищі Ведмежі Лози біля Курукового озера. Складення реєстру повинно було закінчитися не пізніше 18 грудня 1625 р., списки потрібно було представити до Коронного скарбу, а копії їх старостам.
Складання реєстру необхідно було для того, щоб польські власті одержали можливість “..поощрить более заслуженных к успешной службе Речи Посполитой”[17]. Щоб уникнути ускладнень, відбір козаків для реєстру передбачалося провести не на місці, а лише після того, як вони розійдуться по домівках. Жалування реєстру встановлювалося таке: старшині реєстру – 500 злотих, військовому судді – 100, обозному – 100, шістьом полковникам – по 50, шістдесятьом сотникам – по 50, рядовим козакам 60 тис. злотих або по 10 злотих в рік на козака.
Старшинам, щоб вони якнайкраще виконували свої обов’язки на службі Його королівської милості і Речі Посполитої, оплата в порівнянні з козаками різко підвищувалася. Старшини зобов’язувалися не сприяти покозаченню, не допускати збори і не скликати людей, виписаних із реєстра, і негайно придушувати всяке свавілля і непокору[18]. Реєстровці, що проживають в приватних маєтках, повинні були виїхали звідти протягом 12 тижнів. Залишатися там вони могли лише за умови покори власникам та за їх згодою. Всім учасникам повстання оголошувалася амністія.
Решта пунктів договору стосувалася Запорожжя. Реєстровці зобов’язані були тримати на Запорожжі залогу в 1000 або і більше чоловік в залежності від обставин. Обов’язки спостерігати за несенням служби залогою покладалася на старшого реєстру. Старшина повинна була спалити човни на Запоріжжі та не допускати ніякого сполучення по Дніпру між волостями і Запорожжям.
Куруківський договір, хоча і не був результатом військової перемоги над козаками, але завдяки угодовській політиці старшини був спрямований проти основної маси населення України. Польські пани добре розуміли значення Запорозької Січі для визвольного руху українського народу, а тому намагалися ізолювати Запорожжя від решти українських областей, щоби потім розгромити низове козацтво.
Для забезпечення складання реєстру у встановленому договором розмірі, Конецьпольський лишив на Подніпров’ї під началом Казановського 15-ти тисячне військо. Воно було розміщено в Києві, Василькові, Трипіллі, Ржищеві, Фастові та ін.
Незабаром після Курукова старшини приступили до складання реєстру. Спільно з польськими комісарами вони роз’їжджали по містах і селах, проводячи відбір для реєстру. В нього попадали лише “кращі люди”, тобто ті, хто мав певне майно, необхідне для справного несення служби.
Складання реєстру проходило в напруженій обстановці. Основна маса козаків, яка не мала жодних шансів потрапити до реєстру, звертала свої погляди до Росії. Посланець київського митрополита Іова Борецького, священик Филип, в кінці 1625 р. говорив царським воєводам: “А которых де … людей казачества отставливают, и те казаки все мыслят посылати бить челом тебе, государю … чтобы ты, государь, пожаловал их, велел им помочь учинить … И они де, козаки, станут служить тебе государю…”[19]. Реєстр був складений в установлений договором термін і переданий польським комісаром в Київ. Приблизно в цей же час на Україні виникло 6 реєстрових полків – Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, полки поділялися на сотні. Все це стало прообразом майбутньої державності України. Артилерія реєстру з її прислугою, а також військова музика знаходилася в Києві[21]. Весною 1626 р. гетьман М.Дорошенко з реєстровими козаками, взятими з різних полків, рушили на Запорожжя. Він повинен був у присутності представників коронного гетьмана виконати умови Куруківського договору. На Запорожжі реєстровці змогли спалити лише частину човнів, в основному рибальських. Відтиснуті запорожцями реєстровці відступили до Хортиці, де залишили залогу в 1000 чол. з полковником Іваном Кулагою, решта з Дорошенком пішла на волость[20].
Після укладення Куруківського договору обстановка на Україні ще більше загострилася. Козацтво остаточно розділилося на міських, реєстрових козаків, що складалися в основному із заможних елементів, які нерідко проводили угодницьку політику, і нереєстрових – “виписчиків”[21]. Більшість козаків було перетворено на кріпаків, їх землі були відібрані польськими шляхтичами. Соціальне та національне гноблення доповнювалося безчинствами польських жовнірів, розквартированих у населених пунктах Східної України, що в недалекому майбутньому призвело до нових повстань і нарешті до визвольної війни 1648–1654 рр., до возз’єднання України з Росією.
Література:
1. Голобуцкий В.А. Запорожское казачество. – Киев: Госполитиздат, 1957. – С.194.
2. Джерела до історії України – Руси. – Львів, 1908. – Т.8. – Док.153. – С. 255.
3. Там само. – Док. 175. – С.282–283.
4. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. – Москва: Изд–во АН СССР. – Т. 1. – Док. 32.
5. Костомаров Н.И. Богдан Хмельницкий. – Москва: Чарли, 1994. – С.58.
6. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. – Москва: Изд–во АН СССР. – Т.1 – Док. 32.
7. Там само. – Док. 27.
8. Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. – Киев, 1896. – Т.2. – С.130, 132, 134.
9. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. – Москва: Изд–во АН СССР. – Т.1 – Док. 24.
10. Там само. – Док. 26.
11. Чухліб Т.В. Переяславська угода 1654 р. у контексті міжнародного утвердження ранньомодерної української держави: причини, укладення, наслідки. // Український історичний журнал. – Київ, 2003. – № 1. – С.75–76.
12. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. – Москва: Изд–во АН СССР. – Т.1 – Док. 31.
13. Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. – Киев, 1896. – Т.2. – С. 133.
14. Там само.– С. 134.
15. Там само. – С. 136.
16. Там само. – С.138.
17.Там само. – С.144.
18. Архив Юго–Западной России. Киев, 1863 – Т.1. – Док. 78.
19. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. – Москва: Изд–во АН СССР. – Т. 1. – Док. 31.
20. Голобуцкий В.А. Запорожское козачество. – Киев: Госполитиздат, 1957. – С. 202.
21. Пинчук Ю.А. Роль народных масс в освободительной войне 1648–1654 гг. и воссоединение Украины с Россией. – Киев: Наукова думка, 1986. – С.58.
Автор: Бережко Л.Ф.