Про подорож у минуле – глава 1
Початок
ПРО ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ – глава 1. Ура-ура-ура! Нарешті це сталося! Довгождана путівка у мене в руках! Нарешті я їду для участі у проекті «Занурення у час».
Зізнаюся, щоб добути омріяну «перепустку в минуле», довелося використати службове становище: я натиснула на організаторів, бо ж, мовляв, музей вас і консультував, і надавав предмети епохи для копіювання… Зрештою, мене таки взяли у чергову групу. На одну з головних ролей – Олени Петрівни, а так само і на роль племінниці господаря я не пройшла за віком. Зате тепер цілих 10 днів я буду кухаркою в купецькому домі. Ім’я вибрала собі сама, бо ж ніде воно не згадується. Тиждень зубрила рецепти страв 19 століття.Їхати тролейбусом не вистачає терпіння: викликаю таксі. Телефон, планшет, годинник, косметика – все залишається вдома, у сумочку з ключами та гаманцем кидаю лише окуляри у дуже простій оправі: без них ніяк. Ось так надвечір у п’ятницю я виходжу з авто метрів за 100 від недавно реставрованого будинку. Шатрові дахи під скісними променями сонця виграють перламутром, мов риб’яча луска. Блакитні з білим стіни, ліпнина, прямокутні та арочні вікна, герані та інші квіти у вазонах за чистими стеклами… Десь за 800 метрів до будинку понавішувані знаки «Звукові сигнали заборонені» та «Обмеження швидкості». Тролейбуси проїжджають тихенько, автомобілі не сигналять – так що ці звуки не заважатимуть.
Мене зустрічають в офісі компанії у будинку неподалік. Менеджер серед іншого трохи ніяково попереджає: можливо, будуть якісь «нестиковки» у датах і подіях, бо головне завдання «Капсули часу» – відтворити дух, а не ілюструвати календар день за днем. Я, власне, так і думала; та й я ж не інспектор, котрий перевіряє якість послуг…
Працівниця фірми допомагає вбратися у відповідний одяг і взуття; на голову вдягаю темненький очіпок, без якого на люди не вийде жодна порядна сільська жінка, і хустку. Мені видають валізку з лози, в ній зміна одягу – сорочки, керсетка, пояс, спідниця, декілька хусток, пара рушників, а також намисто, дукачик, нитки, голки, іще щось (потім подивлюся). Головне – повірити, повірити, що я опинилася у самому кінці 19 століття, і намагатися мислити й чинити відповідно. Після детальних інструкцій казка починається.
Знайомство
Отже, мене звуть Єфросинія, і я прийшла найматися куховаркою в дім гласного Кременчуцької міської думи, купця 1 гільдії Чуркіна, де вже працює мій син Микола – помічник кучера. (Маю підозру, що сам «господар» – професійний актор або модератор, який і керуватиме нашим зануренням та контролюватиме наші дії).
Переходжу через вулицю, несміливо стукаю у високу хвіртку. Трохи кумедний, як на мій погляд, бородатий дядечко у картузі, у довгій смугастій косоворотці навипуск і темно-синьому піджаку (пізніше я чула, як він називає свою одежину «спінжак»), поверх якого білий фартух, строго запитує: «Чого тобі?». Кажу за легендою – шукаю роботу, син сказав, що можна підійти спитатися. Мені трохи смішно, я вдивляюся, чи не хихотить і мій співрозмовник – але ні, він, схоже, вже «пройнявся ситуацією».
Мене проводять до господині – Олени Петрівни Чуркіної, уродженої Поддєрєгіної, я розповідаю про себе: вдова із села Савине, жити сутужно, а що аж так далеко забилася, так синок працює у вас, і прошу взяти на роботу. Задавши кілька питань про те, у кого працювала раніше і що саме вмію готувати, привітна господиня кличе економку – поважну неквапливу жіночку з важкою зв’язкою ключів, і вона показує мені кухню і кімнату, де я житиму.
Кухня велика, з кількома вікнами, широким дерев’яним столом і парою невеличких робочих столиків, з піччю та плитою, у комин вмазане дзеркало; на мисниках і на полицях різноманітне кухонне начиння – казани, каструлі, ступки з товкачиками, качалки, копистки; поряд з плитою на стіні висять в ряд великі й маленькі сковороди, друшляки, сита, ополоники. На полицях шафки невеликі, однакового розміру полотняні мішечки – точнісінько, як у мультиках! – на яких нашиті рівненькі латочки з вишитими барвистими нитками назвами: «Горох», «Пшоно», «Гречка» тощо. Коли крупа закінчиться – економка видасть із комори. Сіль у глиняній прямостінній банці – ну дійсно, так же зручніше. У шухлядці одного із столиків економка показує мені грубуваті гумові рукавички. Я спочатку дивуюся, але потім згадую: все правильно, у той час рукавички вже були, щоправда, у медиків, але могли ж використовуватися і в хатньому господарстві… Звертаю увагу на декілька жмутів ароматного хмелю. На моє мовчазне питання економка Домна Филимонівна пояснює: закінчуються дріжджі, треба запарювати нові. Авжеж, не у супермаркеті ж їх купувати! Ой, а я уявлення не маю, як їх роблять… Поряд пучки хвощу – для миття посуду. Гаразд, розберемося. Помічаю також предмети явно не 19 століття: акуратно прокладені датчики пожежної сигналізації та замасковані вишитими чохлами вогнегасники. Все правильно, тут же відкритий вогонь, жодна пожежна інспекція не дала б дозволу на діяльність об’єкту.
Кімнатка моя крихітна – ну, а що ти, кухарко, хотіла? У красному кутку над скляною лампадкою справжня ікона старого письма, явно кінця 18 – початку 19 ст. Оце так! Ліжко заслане чистим яскравим рядном, подушка невелика – саме така, як я люблю, на дощатій підлозі маленькі домоткані доріжки, біля вікна столик, поряд трохи потертий віденський стілець, є також розписана скриня із прискринком та невелика дерев’яна шафа, в кутку неодмінний вогнегасник, прикритий рушником. На стіні годинник-ходики, хоча мені, стовідсотковій «сові», краще б будильник…
Залишаю свою валізку, поправляю хустку, і економка веде мене у кабінет господаря. Хазяйка вже там, за спиною пана Чуркіна, котрий сидить за великим столом з гарним письмовим приладдям. Поряд ніж для розрізання паперу у вигляді голови слона і скляний підсвічник.
– Як тебе звуть, раба Божа? – немолодий чоловік з густою бородою, у цілком модному сірому сюртуку на чотири ґудзики, з шовковими лацканами і таким самим шовковим жилетом, у білій сорочці, пильно дивиться на мене. У мене чомусь тьохкає серце.
– Фрося… – лепечу неголосно.
– Не Фрося, а як хрестили – Єфросинія! – строго каже Григорій Єремійович. – Святої Фросі поки що нема!
Так, звичайно, вони ж старообрядці, у них усе суворо… Знову коротко розповідаю, де працювала: у купця Акульшина Петра Степановича, у Кеденка Миколи Максимовича, у техніка міської управи Соколовського Сигізмунда Романовича (Ромуальдовича, – поправляє господар), навіть одне літо у помісті Булюбашів. Щиро благаю прийняти на роботу, бо ж так важко жити самій, а синок Колюня, тобто Миколай, швиденько виправляюся, в людях, бачимося дуже рідко, я так сумую за ним…
Господар каже, що беруть мене поки що на місяць, і називає платню; якщо я справлюся, платню підвищать. Уявлення не маю, чи це багато, чи мало – навіть на думку не спало дізнатися. Потім пан Чуркін розгортає газету «Біржові відомості», очевидно, на знак того, що аудієнцію закінчено.
Ми виходимо, і Домна Филимонівна розповідає, коли мають подаватися сніданок, обід та вечеря. Крім того, у хазяїна часто бувають несподівані відвідувачі, тому я завжди повинна бути готова подати чай і щось до чаю. Я киваю і намацую в кишені фартуха «контрабанду» – маленький блокнотик з рецептами. Ну, Боже поможи!
Автор: А.Гайшинська