Про подорож у минуле – глава 5
Ігнатій Петрович
ПРО ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ – глава 5. Настав іще один день, і у господарів гості – батько Олени Петрівни, «шоколадний король» Кременчука Петро Миколайович Поддєрєгін з дружиною, мачухою моєї господині, та трьома синами. Надія – донька купця Бородкова, який тримає магазин на першому поверсі свого будинку на розі Катерининської та Херсонської вулиць у Кременчуці.
В очікуванні дорогих гостей я, окрім обіду, насмажила вергунів, напекла коржиків з мигдалем та «мішечків» з яблуками і корицею, хоча помічниця Маруся й посміювалася наді мною: «Та що ти морочишся, у них же вдома солодощі не переводяться, і не такі, як у тебе, а справжні фабричні цукерки!»
Григорій Єремійович і Петро Миколайович ручкаються і чоломкаються; схоже, у них гарні стосунки, бо тесть і зять практично одного віку і навіть чимось схожі: міцної статури, поважні, бородаті, говорять небагато, зважуючи кожне слово.
До речі, їхні дружини теж майже однолітки – мачуха лише трохи старша за Олену Петрівну, яка ставиться до батькової дружини з належною пошаною – величає на «ви», ніколи не суперечить і не перебиває.
Хлопчики ввічливо вітаються з господарем дому (я у захваті від чітких, майже офіцерських нахилів голівок!) і сідають лише з дозволу батька. Найстарший, Андрійко, навчається у підготовчому класі Олександрівського реального училища; в гості прийшов у форменій сорочечці й час від часу злегка випинає животик, хизуючись пряжкою з літерами «К.А.Р.У.» на шкіряному ремені. Він підтримує «дорослу» розмову: вчителя звуть Дмитро Якович Бонч-Бруєвич, він колезький асесор (слова вимовляє дуже старанно, по буквах); розповідає, що саме вивчали з математики, з історії, як написав диктант. Коли до кімнати заходять Олена Петрівна з мачухою, Андрійко і Сергійко схоплюються з місць, мов на пружинках, і по черзі підходять вітатися із старшою сестрою, котра ніжно їх обіймає. Своїх діток у моєї пані нема… Потім Олена Петрівна цілує руку батькові, а той її благословляє.
Наймолодший синок Поддєрєгіна усміхнений, веселий і непосидючий, за ним приглядає нянька. Я підхоплюю малого на руки і задаю традиційне питання усіх дорослих – як звуть. У відповідь чую «Натік!», а на моє нерозуміння старші братики пояснюють: «Він Ігнатик!»
– То ти Ігнатій Петрович Поддєрєгін? – «дійшло» до мене. Він поважно киває.
У мене перехоплює подих: я, Фрося, бідна вдовиця, куховарка, яка живе в чужому домі наприкінці 19 сторіччя, ніби оце зараз прозираю крізь десятиліття, що буде з цим хлоп’ятком у 1941 році в місті з назвою Кралев у далекій, охопленій вогнем Другої світової війни Югославії. Він єдиний з уроджених кременчужан був удостоєний вищої нагороди тієї країни – ордена святого Сави. Посмертно…
Ніби щойно дізналася, і мені страшно, по-справжньому страшно, бо що ж мені робити із цим знаттям? Защеміло серце, до очей підступає волога.
Я, відверто кажучи, змалку тонкосльоза, але ніколи б не подумала, що аж так реагуватиму. Та схаменися, кажу собі, це ж бо не навсправжки, це всього лиш щось на кшталт любительської вистави без репетицій… Краще повертайся у 21 століття і подивуйся – це ж треба було так натренувати дітвору!..
Трохи міцніше пригортаю малого і відпускаю, бо йому набагато цікавіше з моїм «сином» піти до коней, ніж спілкуватися з незнайомою тіткою. А мені не можна забувати про правила гри і, до речі, про свої обов’язки.
Я подаю обід, дуже стараюся, припрошую, але найбільша моя увага – Ігнатику. Перед очима спливає вирізка з газети із статтею «Смерть інженера Поддєрєгіна»… Намагаюся тихцем підсунути йому найбільш ласі шматочки, погладити по голівці, але потім відступаю під здивованим поглядом моєї хазяйки. Стоп-стоп, не виходимо з ролі, я нічого не знаю!
На десерт хлопчики з апетитом їдять вергуни та «мішечки» із запеченими яблуками. Згодом на кухні я обов’язково піддражню свою помічницю: бачила, як їли! А ти казала – фабричні цукерки, фабричні цукерки…
Після обіду подячні молитви читає Андрій Поддєрєгін, Ігнатик старанно повторює окремі фрази. Моє ж ти сонечко!
Автор: А.Гайшинська