Про подорож у минуле – глава 7
На Крюківському базарі
ПРО ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ – глава 7. Ми не увесь час сидимо за високим парканом чуркінського будинку. Наприклад, якогось дня ми разом з господинею, Домною Филимонівною та покоївкою Галею їдемо на ринок. Для жінок 19 ст. похід на базар – це неабияка розвага.
Я надягаю спідницю, червоний пояс, обшиту оксамитовою стьожкою керсетку, шовкову хустку, намисто і дукач. Галя, звичайно ж, вбрана по-міському, на голові подарований небогою господаря капелюшок. Олена Петрівна і Домна Филимонівна теж у відповідних нарядах – не занадто святково, але й не зовсім по-буденному. Беремо із собою кошики. Нас супроводжує Микола – носити важкі покупки.
Кучер везе нас провулками – мабуть, щоб не стикатися зовсім явно з автомобілями та тролейбусами. Коні гарні – лискучі, доглянуті, хвилясті гриви ретельно розчесані (Микола звечора заплів їх у тугі коси).
На базарі народ дружно витріщається на нас, мало не пальцями вказують, за спинами діляться враженнями:
– Ой, це що, другий день весілля у когось? Так нема мужика у фаті… і наче тверезі… Чи артисти приїхали?
– Може, кіно знімають?
– Ні, це якісь чудні старовіри, вони викупили чуркінський дім, ну той, з башточками, відремонтували та й живуть. Я там був, у неділю вони годують усіх, хто попросить, – квапливо пояснює худенький дідусь у бруднуватому піджаку і сірій кепці з надламаним козирком; він дуже радий, що його слухають, і намагається втримати увагу. – О, а он та жіночка – дружина господаря. Вони тролейбусом і маршруткою не користуються, бачили – бричкою приїхали, їм віра забороняє, бо по-їхньому що мотор, що електрика – це ж бісова справа. Ну, одним словом – старовіри, що з них візьмеш. А так люди добрі, прості… Ото їхня економка, сувора, як моя колишня теща; а то нова кухарка, гарний борщ варить, і насипає повну миску, від душі.
Господи, хоч би не засміятися! Ми всі старанно робимо вигляд, що нічого не чуємо. А як, виявляється, приємно слухати похвалу! Особливо від «зовнішніх», як каже Маруся…
Купецька дружина Олена Петрівна, що мене дуже дивує, не торгується і мені заборонила; всім тітонькам, у кого ми купували овочі, м’ясо, зелень, фрукти тощо, Домна Филимонівна за її вказівкою давала по кілька гривень понад вказану суму. На моє здивоване «Пані, та вони й так завищують ціни, навіщо ви?» спокійно відповідає: «Якщо це й гріх, то їхній. Поки Господь нас милує – можемо дати людині якусь дещицю; не всі ж вони тут наживаються, дехто кожну копійку рахує».
– Все-таки добра жінка моя хазяйка! – думаю чи я, чи вже Єфросинія. – Якщо не забуду, потім розпитаю: справді є такий старообрядницький звичай – не торгуватися?
Автор: А.Гайшинська
Історична справка: У 19 ст. центральний крюківський базар, де, до речі, проходив щорічний шестиденний Хрестовоздвиженський ярмарок, знаходився по лінії вулиці Херсонської (нині Івана Приходька) на Базарній же площі неподалік від Покровської церкви. Церква стояла приблизно на місці житлових будинків № 23 і 29, а базар – трохи далі вздовж вул. Херсонської від берегової лінії. Фактично Базарна площа була у проміжку між Херсонською вулицею і залізничною колією. В Інтернеті є план міста Кременчука та посаду Крюків 1875 р., там цю площу добре видно.