Становлення земської медицини у Кременчуцькому повіті (1865-1885)
Становлення земської медицини у Кременчуцькому повіті (1865-1885) стало результатом царських реформ місцевого самоврядування 1864 року, які передбачали створення земських установ у губерніях і повітах. На них покладалося завдання опікуватися здоров’ям сельського населення. Актуальність даного дослідження зумовлена, насамперед, потребою наукового осмислення ролі земств у розвитку медицини; важливістю вивчення механізму співіснування земств з урядовими установами у процесі задоволення місцевих потреб.
Мета названої статті полягає у вивченні питання становлення та розвитку земської медицини в Кременчуцькому повіті Полтавської губернії, починаючи з другої половини 60-х до середини 80-х років XIX століття.
Окреслена проблема залишається і досі малодослідженою. Її торкалися у своїх працях місцеві краєзнавці Л. Євселевський та В. Федько [1]; [2]. Джерельною базою даної публікації слугують постанови Кременчуцького повітового земства, матеріали періодичної преси, мемуари лікарів, земська статистика.
До середини 60-х років XIX століття медичні послуги фактично були відсутні в українському селі. Домінував природний відбір, виживали лише найбільш міцні люди. Б. Веселовський, характеризуючи становище дореформеної медицини, справедливо зазначав: «На весь повіт був лише один лікар-завідувач міської лікарні, що виконував медико-поліційні функції і лише випадково, при проїзді через села, надавав медичну допомогу населенню. Лікарська допомога фактично була відсутня; населення задовольнялося лікуванням напівграмотних фельдшерів, але й така допомого була не всюди» [3, c. 268].
У 1865 році розпочало свою діяльність Кременчуцьке повітове земство. Уже не другому його зібранні заслухано проект організації медичної роботи в нашому краї. Він передбачав створення двох дільниць, у кожній з них мав бути один лікар і 10 фельдшерів та їх учнів. Планувалося відкриття в повіті двох аптек, найбіднішим людям ліки надавалися безкоштовно.
На наступний 1867 рік у бюджеті земства по статті «Медицина» передбачалися такі витрати: на утримання двох лікарів – 1200 крб.; квартирні їм – 200 крб.; на утримання десятьом старшим фельдшерам – 1000 крб.; 10 молодшим – 750 крб.; квартирні 10 фельдшерам – 200 крб. Одноразові витрати планувалися наступні: на облаштування аптек – 216 крб.; на купівлю ліків – 250 крб.; на придбання речей для новоствореного закладу – 100 крб. Уcього 3916 крб. [4, c.511]. У наступні роки кошти на медицину із земського бюджету розподілялися таким чином: 1870 р. – 58255 крб.; 1875р. – 61259 крб.; 1880 – 74747 крб.; 1885 – 117456 крб. [4, c.512].
Аналіз наведених цифр засвідчує, що витрати земства на охорону здоров’я постійно зростали. Приблизно половина з них ішла на утримання медичного персоналу, насамперед лікарів, фельдшерів, акушерок, віспощеплювачів. У 60-х роках через фактичну відсутність медичних закладів фінансування медицини було мізерним, до того ж його нерідко намагалися перекласти на плечі сільських товариств. Однак із середини 70-х років спостерігалася тенденція до збільшення коштів на охорону здоров’я.
Важливим напрямком у діяльності земських установ була боротьба з епідемічними захворюваннями. До найбільш поширених в нашому краї належали віспа, холера, дифтерит, тиф та ін. Із запровадженням земств організація проведення щеплень проти віспи покладалася на новостворені органи місцевого самоврядування. У 1864 році вийшов наказ, щоб сільські товариства серед своїх членів або сторонніх осіб вибрали молодих людей, бажано за їхньої згоди, щоб безкоштовно навчати їх у місцевих лікарів робити віспощеплення. Вказаних осіб звільнялись від усіх податків та повинностей, а також від солдатської служби. Утримували їх за рахунок місцевих сільських товариств.
У 1869 році на зборах Кременчуцького повітового земства прийнято рішення про умови запровадження щеплення проти віспи в нашому краї. Однак, незважаючи на вжиті заходи, у 1873 році в повіті спостерігалися епідемічні спалахи натуральної віспи. З цього приводу були скликані надзвичайні земські збори. На них прийнято рішення про віднесення витрат щодо припинення епідемічної епізоотичної хвороби на рахунок губернського земства [4, c. 600].
У 1884 році земські збори обговорили проблему віспощеплення. Гласні, виходячи з рекомендацій другого з’їзду земських лікарів Полтавської губернії, прийняли ухвалу про реорганізацію антиепідеміологічних заходів. Вирішено відмовитися від системи громадських віспощеплювачів, яка практикувалася раніше, і передати ці обов’язки фельдшеру. Місцеву адміністрацію зобов’язували інформувати лікарів про новонароджених, а також подавати оголошення про дату, час і місце проведення щеплення. Був вироблений спеціальний кошторис із зазначеної проблеми. Він передбачав: плату п’ятьом фельдшерам-віспощеплювачам по 240 крб. щорічно. Усього – 1500 крб.; на закупівлі лімфи та інструментів – 300 крб. і стільки ж на непередбачувані витрати. Усього – 1800 крб. Від губернського земства збори просили прислати й оплатити практику студентів-медиків по 75 руб. щомісячно кожному, утримання 10 помічникам по 20 руб. щомісячно та на непередбачувані витрати –350 крб. Усього1500 крб. [4, c. 602].
Іншими небезпечними епідемічними хворобами, з якими мусили боротися органи місцевого самоврядування, був дифтерит, скарлатина, тиф. Доктор Ейгорн, який з 1871 по 1877 роки служив лікарем у Кременчуці та Кременчуцькому повіті, на медичному з’їзді надав цікаву інформацію про стан захворюваності в нашому краї. Наводжу найбільш цікаві уривки з його доповіді. «У жовтні 1871 року я став часто помічати випадки скарлатини. У кінці того самого року захворюваність стала частішою, так що мені доводилося бачити 1-2 свіжих випадків на тиждень, а 1872 року захворюваність набула грізного характеру. Хоча холерна епідемія лютувала в Кременчуцькому повіті влітку 1872 року (Червень, липень, серпень, вересень), поїдаючи собою всю турботу населення, примусивши останніх забути про скарлатину, тим не менше епідемія скарлатини продовжувала розповсюджуватися, так що в 1873 році вона прийняла жахливі розміри, досягши першого максиму в жовтні 1873 року. У 1874 році епідемія скарлатини дещо зменшилася, але в березні того самого року вона знову прогресувала, досягши другого максиму у вересні. Восени 1875 року крик і плач стояв по жертвах жертв викрадених дифтеритом, він зробився всезагальним у Кременчуці» [5, c. 244-247]».
У 1879 році в нашому краї поширилася епідемія дифтериту. Губернське і повітове земства, урядові організації разом з товариством Червоного Хреста вживали заходів щодо боротьби з нею. З цієї нагоди було скликано надзвичайне зібрання Кременчуцького повітового земства. На ньому зачитано лист-звернення міністра внутрішніх справ до полтавського губернатора стосовно вжиття заходів з метою припинення масових захворювань. Кременчуцький комітет громадського здоров’я виступив з клопотанням перед повітовими гласними про тимчасове запрошення двох лікарів і 10 фельдшерів, а також про поділ повіту на чотири дільниці і відповідно збільшення витрат на медичну галузь. Полтавський губернатор запропонував Кременчуцькому повітовому земству для боротьби з епідемією створити мобільний санітарний загін, який складався з лікаря, фельдшерів та сестер-милосердя. На його організацію передбачалося виділити коштів на загальну суму 5000 рублів. Вказана пропозиція обговорювалася на надзвичайних земських зборах 1880 року. Відповідь на ініціативу губернатора характеризує ставлення селян до медичного персоналу та його забобони. Наводжу її повністю мовою оригіналу: «По поводу предложения Полтавского губернатора о сформировании подвижного санитарного отряда, управа доложила, что ввиду плохого состояния земской медицины, сформирование было бы желательным, только с заменой сестермилосердия,на которых народ смотрит как на колдуний, потому подвергает даже частым оскорблениям, мужским персоналом [4, c. 610]».
Вище зазначалося, що однією з головних причин поширення епідемій слугували антисанітарні умови, в яких проживала значна кількість селян, а також ігнорування ними елементарних правил безпеки. Санітарна рада виробила заходи боротьби з епідемією дифтериту, які були затверджені на земських зборах. Їх реалізація лягала на плечі земських лікарів та фельдшерів. Отже, крайовий орган місцевого самоврядування робив помітний внесок у боротьбу з епідемічними захворюваннями. Проте лише одними його зусиллями вказану проблему не можна було подолати, але все-таки вони, безперечно, сприяли поліпшенню демографічної ситуації в нашому краї.
Аналізуючи діяльність Кременчуцького повітового земства в розбудові закладів охорони здоров’я за перші десятиріччя, приходимо до висновку, що протягом зазначеного періоду воно діяло без чіткої системи. Земці намагалися зекономити на лікарі, замінити їх фельдшерами. Роз’їзна система вкупі з фельдшеризмом майже повсюди складала першу стадію розвитку земської медицини. Він передався в спадок від дореформеної лікарської справи, коли неграмотні фельдшери надавали «медичну» допомогу селянам.
Єдиний позитив цього періоду полягав у тому, що в повіті працювали два лікаря і приблизно два десятки фельдшерів, які надавали хоч і невелику, але допомогу населенню, окремі кошти виділяло земство на лікувальні засоби. Медичні послуги були безкоштовними.
Література:
- Євселевський Л. І. О. Богаєвський – лікар. Громадський діяч / Л. І. Євселевський, В. Т. Федько. – Кременчук : Кременчуцька міська друкарня, 1995. – 40 с.
- Євселевський Л. І. Кременчуччини у ХІХ на поч. ХХ ст. Історичний нарис / Л. І. Євселевський. – Кременчук, 1996. – 144 c.
- Веселовский Б. История земства : [в 4 т.].Т.1. / Б. Веселовский. – СПб, 1909. – 729 с.
- Систематический сборник постановлений Кременчугского (Полтавской губернии)уездного земского собрания 1865-1899 гг. / [сост. О. М.Бондаренко].– Кременчуг: Тип. И. А. Диковского, 1900. – 871 с.
- Эйгорн С. Я. Причинная связь между дифтеритом и скарлатиною / С. Я. Эйгорн //Речи и протоколы VI съезда русских естествоиспытателей и врачей в Санкт-Петербургу с 20 по 30 декабря 1879 года. – СПб : Типография Императорской Академии наук, 1880. – 456 с.
Автор: Володимир Олександрович Крот