УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ — АНАЛІЗ СУЧАСНОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ — АНАЛІЗ СУЧАСНОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ

Аналізуючи суть другої світової війни в історії українського народу, насамперед мусимо відповісти на низку питань, які ще й сьогодні є «білими плямами» цієї війни. Сьогодні постало багато питань щодо цієї війни і її відношення до нас, українців.Не секрет, що в підручниках для школярів і студентів терміни «Велика Вітчизняна війна» і «перемога над фашистами» поступилися терміну «Друга світова війна». То чи справді найкровопролитніша за всю історію людства війна була для нашого народу «Великою Вітчизняною війною»? Як оцінювати участь українців у бойових діях війни під різними прапорами тощо?

 Звичайно, можна спробувати проігнорувати ці питання, протиставивши їм емоційні аргументи. Однак такі аргументи наводяться, як правило, для того, щоб схилити опонентів до того чи іншого боку, особливо тоді, коли вони ще й політизуються. Та попри все, слід усвідомлювати, що від відповіді на ці питання залежить і наше ставлення до багатьох інших процесів, зокрема тих, які безпосередньо пов’язані з процесом сучасного державотворення.
Напередодні Другої світової війни українські землі залишалися роз’єднаними. Вони входили до складу чотирьох держав, які мали різний соціально-політичний устрій і дотримувалися різних моделей панування на підвладних їм територіях. Спільним для цих держав було ставлення до українства, намагання будь-що перешкодити створенню незалежної соборної України. Роз’єднаність України була одним з дестабілізуючих чинників політичного життя Європи.
Ще до початку світової війни чітко визначилися три групи держав, у політиці яких чільне місце займало українське питання. «Альфою й омегою» сталінської зовнішньої політики завжди було питання розширення кордонів СРСР шляхом здійснення ідеї світової революції чи насильного приєднання нових земель. Радянський Союз через дипломатичні канали постійно нагадував своїм західним сусідам, що захоплені свого часу українські землі мають бути повернені.
Документи свідчать, що Польща претендувала на радянську Україну, аби мати вихід до Чорного моря. Румунія заявляла про своє «історичне право посідання Півдня України від Буковини до Одеси». Румунський уряд просив Гітлера, щоб майбутня українська держава не була надто великою, інакше вона «чинитиме тиск на Румунію та інші європейські країни». Угорщина була не вдоволена умовами Тріанонського договору 1920 р. й активно домагалася повернення під своє крило Закарпатської України.
Друга група країн – країни-творці Версальсько-Вашингтонської системи (Англія, Франція, Сполучені Штати) своїм втручанням у вирішення українського питання, навпаки, дипломатичним нейтралітетом прагнули задовольнити свої геополітичні інтереси. Уряд Великої Британії однозначно виступав проти ідеї української незалежності, а в США на той час сформувалася досить стійка антиукраїнська громадська думка.
Німеччина, яка боролася за «життєвий простір», також активно претендувала на українські землі. Плани завоювання українських територій розроблялися фашистами ще задовго до початку німецької агресії проти СРСР. Гітлер розглядав Україну не як етнічну чи національну одиницю, а лише як місце реалізації економічних інтересів рейху. Через кілька місяців після приходу фашистів до влади (у березні – травні 1933 р.) Розенберг провів таємні наради з англійськими та італійськими державними діячами, в ході яких обґрунтовував «план поділу території шляхом відриву від Рад України». У червні того ж року на міжнародній економічній і фінансовій конференції в Лондоні німецька делегація відкрито
висунула вимогу передачі гітлерівцям України «для більш раціонального використання цієї родючої території».
Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити свого національного питання, створити свою незалежну державу. Фактично розвиток політичних подій напередодні світової війни залежав від балансу інтересів різних, у першу чергу, великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси обстоювати.
Здійснюючи таємну підготовку до нападу на СРСР, нацистське керівництво виношувало плани створення на окупованих територіях низки сателітних держав з наданням їм певної політичної самостійності. Дану міждержавну систему планувалося побудувати на принципі рівноваги сил. Вважалося, що «Велика Україна», якій будуть повернені етнічні території, а також кілька областей Білорусії та Росії, де мешкала значна кількість українців, виступатиме гарантом стабільності на Сході.
Головним проводом у боротьбі за здобуття незалежності та проти більшовицького режиму в Україні 1939 р. стали націоналістичні формування, які розглядали радянсько-німецьку війну як шанс для здобуття незалежності. При цьому українські націоналісти були переконані, що нацисти сприятимуть їм у досягненні мети. Для такої упевненості існувало підґрунтя: нацисти розглядали українських націоналістів як природних союзників. За спогадами К.Паньківського, німецька адміністрація в Польщі після звільнення у 1939 р. бойовиків ОУН із тюрем дала їм можливість відпочивати у найкращих санаторіях. У травні 1940 р. Абвер до бандерівської фракції ОУН направив інструкцію такого змісту: скористатися «хаосом влади і взяти контроль над західноукраїнськими землями у свої руки». Напередодні війни, у травні 1941 р. в інструкції ОУН(б) «Боротьба й діяльність ОУН під час війни» зазначалося, що, оскільки здійснення генерального плану загального повстання на всіх українських землях не вдасться, то необхідно втілити масовий партизанський рух, поголовні розстріли ворогів, «бактеріологічну війну, мінування й бойовий вогонь», доведення «до повного розвалу московської радянської тюрми народів».
Для того, щоб Німеччина не мала сумнівів стосовно переконань інтегральних українців, 23 червня німецькому урядові було передано меморандум ОУН(б). Його зміст зводився до того, що українці розглядають війну Німеччини з СРСР лише як можливість звільнення України від більшовизму і передумову створення власної держави. Володимир Литвин у своєму дослідженні «Україна у Другій світовій війні 1939 – 1945 рр.» стверджує, що Бандера мав намір використати німців, аби досягти власних цілей. При цьому він не бажав хитрувати, а розмовляв з німецькою стороною відкритим текстом, як це видно з опублікованих В.Косиком меморандумів ОУН, звернених до А.Гітлера.
ОУН-мельниківці у червні 1941 р. звернулися в рейсхканцелярію з проханням передати їх меморандум особисто Гітлеру. У меморандумі вони зазначали, що знають: найближчим часом починається війна з Радянським Союзом. Вони запевняли фюрера, що українці у цій війні будуть на боці Німеччини, і просили його утворити на окупованих вермахтом землях самостійну Українську державу з кордонами від гирла Дунаю на заході до Волги на північному Сході і до Головного Кавказького хребта – на південному сході. Політичний устрій Української самостійної соборної держави мав бути скопійований з устрою Третього рейху. На роль провідника української нації висувався Андрій Мельник.
А. Мельник теж звернувся до Гітлера, причому навіть раніше, 14 квітня 1941 р. Вважаючи, що фюрер підтримає ідею українського державного утворення між Дунаєм, Волгою і Кавказьким хребтом, він просив допомоги у здійсненні примусового заселення українців на цю територію і відповідного, теж примусового, виселення звідти не українців: «Землі, що звільнятимуться у Південній Україні, на Середньому Дону і на Нижній Волзі, будуть заселені не тільки селянами з аграрно перенаселених частин Галичини і Центральної України, але й, в основному, примусовими переселенцями, які повертатимуться із півночі Росії, та колоністами із Сибіру. Повернутись повинні, зокрема, українці із так званого «Зеленого клину» – території між Амуром, Уссурі і Тихим океаном».
Провід ОУН(б) теж підготував 15 червня 1941 р. і передав у рейхсканцелярію 23 червня свій меморандум. На відміну від Мельника, який не мав за собою військової сили, а тому виступав у своїх документах прохачем, Бандера нічого не просив. Він розглядав українсько-німецькі відносини як союзні. Коли Бандера передавав свій меморандум в рейхсканцелярію, його люди (від 5 до 8 тис. осіб) вже вирушали услід за вермахтом на територію України. Вони знали німецьку мову і намагалися співробітничати з тиловими командирами вермахту у встановленні громадського порядку шляхом створення міліції і цивільної адміністрації.
29 червня 1941 р. Червона Армія покинула Львів після багатоденних боїв із бандерівцями, які прийшли на допомогу наступаючим частинам вермахту. 30 червня, вранці, кілька німецьких частин, у тому числі український батальйон «Нахтігаль», увійшли в місто. Разом з ними в місті опинилася оперативна група чисельністю в 15 осіб на чолі з Я.Стецьком, яка повинна була проголосити відновлення Української держави. Надвечір вона скликала громадські збори в будинку товариства «Просвіта» на площі Ринок. «Національні збори» проголосили Акт відновлення Української держави, на чолі якої став Я.Стецько.
Проголошення Акту відновлення Української держави не можна оцінювати однозначно. З одного боку, позитивна сама спроба відновлення української державності та піднесення національно-державної свідомості українців. Проте, з другого боку, якою ціною ця держава була відновлена і чи можна сприймати заяву про співробітництво з нацистською Німеччиною та прогітлерівську риторику, з якими діяли націоналістичні проводи. У Акті зазначалося, що відновлена Українська держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великонімеччиною, котра під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає Українському народові визволятися з-під московської окупації. Зазначалося, що українська національна революційна армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься далі спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за суверенну соборну Українську державу і новий справедливий лад у цілому світі…». Повноважним представником українського уряду в Німеччині був призначений В.Стахів.
І хоча згодом німці розцінили проголошення української самостійності як державний злочин, а ініціаторів львівської акції 30 червня назвали узурпаторами, було розформовано українські батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», у листопаді короткочасний «флірт» між нацистами і українськими націоналістами був остаточно припинений таємною інструкцією німецьких спецслужб такого змісту: «незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті «Україна», мета якого – створення незалежної України», все ж національний рух зганьбив себе так, що й до сьогодні важко «відмитися» від звинувачень. І хоча з кінця 1941 р. ОУН(б) взяла курс на боротьбу проти гітлерівців, тоді як ОУН(м) виявилася більш лояльною до німецької влади, все ж ніхто не збирався змінювати окупаційний режим в Україні або визнавати за українським народом право на державне життя.
Безсумнівно, порушені питання далеко не прості. Відомий історик Тарас Гунчак писав: «Проблеми другої світової війни з історичної точки зору, з величезним розмаїттям учасників та жертв цієї війни, є такими складними, що намагання звести їх до простої формули добра і зла, друзів і ворогів або правильних чи неправильних результатів було б надмірним спрощенням. Залишається багато білих плям, розуміння яких можна досягнути лише старанним та чесним дослідженням усіх наявних фактів». Сучасна історична наука дуже багато зробила для переосмислення цих проблем, зокрема, наслідком такого переосмислення є й ота імплементація самого поняття, що проявляється в підручниках. Однак, на жаль, ніхто не хоче дослухатися до того, що напрацьовано за ці роки істориками. Ніхто, крім абстрактних закликів примирити ветеранів, не хоче, скажімо, поставити питання, кого і з ким будемо мирити, та чи взагалі варто таку політику примирення в такій формі проводити і які наслідки це може мати.
В сучасній українській історіографії проблеми історії України періоду Другої світової війни набули особливої наукової актуальності і політичної гостроти. Ця тема на даний час викликає чи не найбільший інтерес в істориків. Це пояснюється новими процесами, які відбуваються в суспільстві. Вони дозволили значно ширше залучити необхідні архівні документи і матеріали, привідкрити багато «білих плям», піднести раніше замовчувані теми, з нових позицій розглянути складні й неоднозначні процеси, які мали місце в роки війни.
Політичної гостроти цій темі надає та обставина, що донині живі учасники Великої Вітчизняної війни і радянські партизани, з одного боку, та бойовики ОУН і військовики УПА – з іншого. Війна розділила їх ідеологічними та військово-політичними бар’єрами. «Вони й донині, як зазначає О.Є. Лисенко, – перебувають на «передовій», хоча воюють не зброєю». Учасники оунівського руху побачили можливість за сучасних умов розбудови незалежності України взяти політичний реванш, реабілітувати й героїзувати діяльність ОУН і УПА. Проти цього рішуче виступають ветерани Радянської Армії. Вони продовжують твердити, що ті, хто перебував в ОУН і УПА, є «зрадниками українського народу, фашистськими прислужниками і воєнними злочинцями».
На кожній із сторін знаходяться не тільки певні політичні організації, але й професійні історики, які теж часто-густо стоять на взаємно протилежних позиціях. А це в свою чергу веде, як правильно підкреслюють науковці В.В.Іващенко та В.К.Якунин, до різних оцінок всього спектру ключових складників війни: її сутності, характеру, образу ворога, феномену героїзму, можливості примирення, кількості жертв, наслідків, увічнення пам’яті про неї тощо. Звідси – запекла боротьба в українській історіографії історії України періоду Другої світової війни.
– Науковці передусім стали звертатися до тих тем, які були закритими в радянській історіографії. Так, розкриваючи образ трагедії, яку довелося пережити українському народу в роки Великої Вітчизняної війни, вони проаналізували справжні причини поразок її початкового періоду. Дослідники спростували твердження радянських істориків, що головною причиною поразок була раптовість фашистського нападу. Вони переконливо довели, що якщо це й було несподіванкою, то швидше для народу, аніж для керівництва країни. Ще з середини 1940 р. від радянських розвідників із-за кордону надходили тривожні сигнали про серйозні наміри нацистського уряду порушити радянсько-німецький договір про ненапад. З квітня 1941р. така інформація надходила з близько 40 точок земної кулі майже щодня.
– В сучасній історіографії дається повна картина причин трагедії народів СРСР. Це насамперед загальні прорахунки радянського керівництва: пропаганда переоцінювала силу Червоної Армії; помилкова воєнна доктрина СРСР, яка орієнтувала армію воювати на «чужій території» і «малою кров’ю», ігнорувалася теорія глибоко ешелонованої оборони; основні з’єднання радянських військ були розташовані поблизу кордону, що дало можливість гітлерівцям у перші ж години війни бомбовими ударами вивести з ладу більшу частину військової техніки. Це і масові репресії проти командного складу Червоної Армії. На перебігу війни позначилось також те, що фашистська Німеччина ще задовго до нападу на СРСР перевела свою економіку на військовий лад. Завоювавши більшу частину Європи, вони, разом зі своїми союзниками за воєнно-економічним потенціалом значно перевершувала Радянський Союз.
– Стосовно визначення головної причини поразок Червоної Армії історики нерідко розходяться у висновках. Так, автори книги «Україна в полум’ї війни. 1941 – 1945» П.П. Панченко, О.І. Уткін, В.Г. Горелов та ін. вважають, що основними причинами нездатності Червоної Армії дати відсіч першим ворожим ударам були «помилки в оцінці можливого часу нападу гітлерівців на СРСР, перевага агресора у силах, досягнута багаторічною підготовкою до війни». На думку В.М. Литвина, головна причина поразок «полягає у репресіях 30-х рр., які залишили в душах червоноармійців глибокий слід. Вони погано воювали не тому, що не вміли воювати. Вони не бажали воювати за той лад, при якому були можливі депортації, голодомори і масові репресії». В.В.Гудзь стверджує, що «найбільше позначилися на перебігу війни сталінські репресії військових кадрів». Н.М.Савченко і М.К.Подольський дійшли висновку, що «фатальну роль у непідготовленості Радянського Союзу до війни відіграла сліпа віра Сталіна в радянсько-німецький пакт про ненапад». Але незважаючи на ці розходження, висвітлення причин стратегічних поразок радянських військ в сучасних дослідженнях стає все більш глибоким і всебічним.
– Аналізуючи втрати Радянського Союзу у воєнну добу, науковці звернули увагу на цілеспрямоване заниження жертв війни в радянській історіографії з метою виправдання тоталітарного режиму. Спочатку в літературі називалася загальна цифра людських жертв в СРСР 7 млн. чол., потім 12, 19, 27 млн. чол.
М.В. Коваль у своєму дослідженні назвав загальну цифру людських жертв в Україні – до 8 млн. осіб. До такої ж цифри втрат прийшов В.Косик. Демографічні втрати були ще більші. Необхідно підкреслити, що й сьогодні остаточно не визначені втрати Радянського Союзу у війні.
До посилення трагедії України у війні, як слушно зазначають сучасні дослідники, долучилася й сталінська тоталітарна система. При цьому наводяться такі факти: масове знищення у червні 1941 р. політичних в’язнів; загороджувальні загони НКВС, які вбивали кожного, хто вимушений відступати; ставлення до військовополонених; десятки тисяч воїнів Радянської Армії стали заручниками «червоних» дат календаря.
Іншим неосвоєним тематичних напрямом, який почали досліджувати українські науковці, стала проблема колабораціоналізму на зайнятих військами нацистської Німеччини територіях Радянського Союзу, в т.ч. й на українських землях. У фундаментальній праці «Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ – ХХ ст.ст. Історичні нариси», дослідженнях М.В. Коваля, О.В. Потильчака проаналізовані причини і передумови колабораціоналізму на теренах СРСР, охарактеризована його соціальна база.
У кінці ХХ – на поч. ХХІ ст. проблема колабораціоналізму стала об’єктом спеціального дослідження. У Росії вийшла фундаментальна узагальнююча праця М.І. Семиряги «Коллаборационизм: природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны». Автор чітко висловлює свою точку зору щодо цього явища: було б аморально виправдовувати радянських громадян, які співпрацювали з німецько-фашистськими властями в роки Великої Вітчизняної війни, нехай навіть під прапорами боротьби проти сталінського режиму. «Їх колабораціоналізм у такому випадку послаблював зусилля радянського народу і в кінцевому підсумку всіх свободолюбивих народів у боротьбі проти найлютішого ворога людства – німецького фашизму. Водночас колабораціонізм об’єктивно, тобто, можливо, поза волею самих колабораціоналістів, сприяв здійсненню явно реакційних цілей гітлерівського блоку». М.І. Семиряга рішуче засудив колабораціоналізм ОУН і УПА.
Проблема колабораціоналізму на території рейхскомісаріату «Україна» та військової зони в період Другої світової війни комплексно розглянута в монографії української дослідниці В.О.Шайкан. Авторка всебічно дослідила причини, форми і типи колабораціоналізму на українських землях, окупованих німецькими військами. Аналізуючи український самостійницький рух, В.О.Шайкан, на відміну від М.І.Семиряги, визначає лише ситуативну тимчасову співпрацю його учасників з окупантами. Вона стверджує, що угоди українських націоналістів з вермахтом були, але це була лише тактика боротьби у складних умовах війни. «З тактичних міркувань, ОУН–Б йшла на ситуативну співпрацю з Німеччиною. З часом бандерівський рух зайняв радикальну позицію по відношенню і до гітлерівців, і до Червоної Армії, і до польської сторони, і до інших напрямів самостійницького руху», – говориться в монографії.
Слід підкреслити, що такої оцінки дотримуються багато хто з українських істориків. Як зазначають В.В. Іваненко та В.К. Якунін: «Це пов’язано з тим, що з кон’юнктурних міркувань вони будь-що намагаються обілити бандерівський рух, вивести його за межі ніколи не спростованих обвинувачень у колабораціонізмі».
Разом з тим в сучасній вітчизняній історіографії спостерігається тенденція до ідеалізації діяльності ОУН і УПА в роки Другої світової війни, замовчуються або виправдовуються союзницькі зносини цих організацій з німецькими військами, спецслужбами, окупаційною адміністрацією, проведення терору та воєнних дій проти Червоної Армії, радянських партизан, проти мирного польського й українського населення, яке співчувало радянській владі і радянським партизанам. Курс на героїзацію ОУН–УПА підтримується певними політичними силами, представниками владних структур, а отже – академічними інститутами в галузі історії. Як зазначає відомий історик, академік НАН України П.П.Толочко, частина науковців обслуговує сучасну політичну кон’юнктуру, живе за принципом: «чего угодно?» А сьогодні «завгодно» говорити, що бандерівці – це герої-визволителі України – і вони про це говорять».
З героїзацією ОУН і УПА пов’язані спроби перегляду сутності й характеру війни. Прибічники націоналістичної концепції стверджують, що ця війна була «чужою» українському народу, бо вона велася між двома тоталітарними режимами, в якій Україні відводилася роль об’єкта і жертви. «Війна для українців, – вважає Л.Лук’яненко, – не була вітчизняною. Україна не була суб’єктом міжнародного права. Німеччина не оголошувала війну Україні, й Україна не оголошувала стан війни з Німеччиною. Україна була колонією Москви. Москва мобілізувала українців, одягнула в російську уніформу, дала російську зброю в руки і погнала на фронт як звичайне гарматне м’ясо». Називаючи цю війну «Великою Вітчизняною війною» ми стверджуємо, що українці воювали за (Радянську Україну) в складі СРСР. Але чи був СРСР вітчизною, батьківщиною для всіх українців? Сьогодні так вважають не всі. Більше 10.000.000 українців жили в СРСР менше 2 років. Вони народились на частинах України, які були окуповані іншими державами, то чи міг стати СРСР для них батьківщиною за такий короткий час? Тому такі політики та історики прагнуть відмовитися від терміну «Велика Вітчизняна війна» і замінити його поняттям «німецько-радянська війна».
Однак правда історії полягає саме в тому, що це була для українського народу дійсно Велика Вітчизняна війна. Як зазначає один із найвизначніших і найавторитетніших фахівців з даної проблематики в Україні М.В.Коваль, «безглуздо заперечувати, що в масі своїй український народ сприйняв німецьку агресію як страшну загрозу для себе. Саме тому ця війна, яка розпочалася для нього з нападу Німеччини на Польщу й походу Червоної Армії в Західну Україну, відразу ж після вторгнення Німеччини на територію Радянського Союзу стала визвольною, всенародною. У цій народній за своєю суттю війні мільйони українців захищали від іноземного поневолення не сталінський режим, а передусім власне життя, свої родини, домівки, культуру, спосіб життя, одне слово – Батьківщину». Відмовитися від визначення війни як Великої Вітчизняної, як вважають багато хто з істориків, аморально, це значить не поважати ні свою державу, ні свій народ.
Виходячи з визначення характеру війни як «німецько-радянської», «чужої» для українського народу, науковці націоналістичного напряму відмовляються визнати визвольний характер місії Радянської Армії. Вони стверджують, що окупація вермахту змінилася московсько-більшовицькою. Хоча подібні твердження не відповідають історичним реаліям. Відомо, що на фронтах війни воювало біля 6 млн. уродженців України. Чотири фронти, які визволяли республіку, були українськими не тільки за назвою. По мірі просування Радянської Армії на захід, вона стрімко українізувалася. У 1944 – 1945 роках багато з’єднань наполовину чи й більше складалися з українців. З 7 млн. орденів і медалей, якими були нагороджені учасники війни, 2,5 млн. нагород одержали бійці й офіцери – жителі України. 2072 її синів і дочок удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 32 чол. (зі 115) отримали звання двічі Героя Радянського Союзу. Серед військового керівництва СРСР було чимало українців. 15 фронтів, які діяли в роки Великої Вітчизняної війни, більше половини очолювалися маршалами і генералами – українцями за походженням. Тому, зазначає С.В. Кульчицький: «Ствердження про окупаційний характер такої армії є не чим іншим, як блюзнірством». Таке тлумачення історії війни боляче уражає серця її учасників. «Уявіть,тепер я вже не визволитель, – з болем говорить ветеран Великої Вітчизняної війни О.І. Сили, – а окупант».
М.В.Коваль у своїй праці «Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939 – 1945 рр.)» (К., 1999) аргументовано довів, що теза про окупацію в 1943 – 1944 роках території України Червоною Армією не витримую критики ні з погляду міжнародного права, ні з погляду етики та елементарної логіки.
Серед «білих плям» Другої світової війни – питання про початок і кінець цієї війни для нашого народу: початок і кінець війни для українського народу не збігається з загальноприйнятими датами. Українці були втягнені у вир світової війни ще в березні 1939 року, про що свідчить битва на Красному полі під Хустом. Карпатська Україна з територією в 11,1 тис. кв. км. і населенням близько 552 тис. осіб сфокусувала інтереси багатьох держав Зупинюся ще на одному питанні, яке стосується 9 травня – Дня Перемоги. Українські націоналісти і вояки УПА ніколи не визнавали цей день святом. Для них війна закінчилася у 50–х роках. Головнокомандувач УПА В. Кук в інтерв’ю газеті «Комсомольська правда» у квітні 2005 р. сказав: «Я добре пам’ятаю 9 травня 1945 року. Для членів Української повстанської армії він ніколи не був святом». Для ветеранів Великої Вітчизняної війни – творців Перемоги – 9 травня найбільше свято, бо вони відстояли спільну Вітчизну – СРСР. Вони розуміли, що перемога гітлерівської Німеччини привела б до повного винищення українського народу, тому боролися проти поневолення України нацистськими загарбниками, за рідну землю, не жаліючи ні сил, ні життя. Тому вони так дорожать цим святом. Як бачимо, і до цього важливого питання абсолютно різне ставлення.
Отож, сучасна вітчизняна історіографія Другої світової війни має значні здобутки. Вона зробила певний внесок у вивчення питань початкового періоду війни, належним чином висвітлила справжні причини поразок Червоної Армії та їх наслідки, показала безмірну народну трагедію. Особливу увагу науковці приділили історії ОУН і УПА. Однак надмірна героїзація цих структур привела до перегляду ключових проблем історії війни. В результаті утворилося дві гострі дискусії між двома концепціями історії України періоду Другої світової війни. Носіями однієї є ветерани УПА, політичні й громадські організації, які вважають себе правонаступниками ОУН, науковці, які поділяють їх погляди. Виразниками другої концепції є ветерани Великої Вітчизняної війни, які захистили й зберегли свою Батьківщину, європейську й світову цивілізацію від поневолення фашистськими варварами, а також професіонали-історики, що стоять на їх позиціях. Представники цих концепцій займають діаметрально протилежні позиції з ключових проблем історії війни. Вони дають різні відповіді щодо питань сутності й характеру війни, кого вважати героями, а кого – ворогами, як оцінювати воєнні події 1943 – 1944 років на території України, як ставитися до 9 травня. Тому для того, щоб з’ясувати істину, потрібні нові масштабні зусилля не тільки вітчизняних істориків, а й політиків, діячів науки і культури, широкої громадськості. Очевидна ж об’єктивність полягає в тому, що в Другій світовій війні ми, українці, опинилися між молотом і ковадлом. Тут не міг діяти принцип: «ворог мого ворога – мій друг», доводилося вибирати не просто між добром і злом, а між меншим і більшим злом.

АВТОР: ПЛАКСІЙ Т.М