Життя, сповнене митарств та випробувань
Життя, сповнене митарств та випробувань. Доля кременчуцького священника Миколи Роменського та його роль у рятуванні євреїв під час Голокосту.
Невпинно спливає час, стираючи імена та події. Але іноді через роки, несподівано, трапляється диво, і давно усталені судження про особистість змінюються, тому що завдяки дослідженням відкриваються нові факти та їх пояснення. Саме така випадковість допомогла встановити справжнє прізвище священника, який намагався рятувати кременчуцьких євреїв під час німецької окупації, і зрозуміти в достатній мірі його життєві митарства в боротьбі з темними силами за людські душі.Священник Микола Автономович Роменський народився 1866 р. в селі Коробівка Золотоніського повіту Полтавської губернії1. Його батько, Автоном Данилович Роменський, теж був священником і служив у Митрофаніївській церкві села Налесен Золотоніського повіту2, а матір — селянкою з простим і промовистим ім’ям Надія.Через рік після народження Миколи, 1 квітня 1887 р., Автонома Роменського перевели до Миколаївської церкви села Коробівка, де жила родина. Там він досить скоро посів місце благочинного. Своїм прикладом він показував синам і дочкам, яким повинен бути справжній «пастир овець православних».
У родині Роменських Микола був наймолодшою дитиною. У нього були сестри: Олександра 1863 р.н. та Софія 1864 р.н., і брат Іван, старший від нього на рік. У родині традиційно значна увага надавалася освіті, можливо, через ступінь освіченості глави сім`ї — отця Автонома, про що було зазначено під час нагородження його набедреником 21 листопада 1870 р.
Дочки батюшки навчались у Золотоніському єпархіальному жіночому Іоанно-Богословському трирічному училищі. Олександра вступила до закладу в 10 років, а Софія — в 11 років. Потім дівчата вступили до Полтавського єпархіального жіночого училища. Після випуску в серпні 1881 р. Софія повернулася до своєї альма-матер і стала вчителькою географії та історії в жіночому училищі в Золотоноші.
Іван Автономович після закінчення духовного училища склав іспити до Полтавської духовної семінарії і за відмінне навчання в 1887 р. отримав ступінь студента. Потім був псаломщиком домової церкви на честь святителя Миколи Чудотворця Лубенської чоловічої гімназії. У цій гімназії працював вчителем підготовчого класу. У 1910 р. він отримав звання колезького асесора.
Іншому сину доля готувала ряд випробувань, які вже почалися із самого дитинства. Микола був старанним учнем церковнопарафіяльної школи. Він постійно відвідував служби батька-священника і досить рано зрозумів своє прагнення служити Богу. Після школи хлопчика відправили до Переяславського духовного училища, але через серйозні проблеми із здоров’ям навчатися йому було досить важко. І все ж таки він докладав усіх зусиль, щоб успішно закінчити училище. Далі він отримав направлення до Полтавської духовної семінарії. У 1882 р. Микола склав вступні іспити до цього закладу на оцінку «добре». І тут йому була поставлена умова: «Выпускник Переяславского училища будет принят, если излечится от глазной болезни». Миколі Роменському вдалося трохи поліпшити своє здоров’я, і його прийняли на навчання до семінарії, де він одразу показав свої здібності в опануванні різних предметів. Але посеред першого навчального року стан його здоров’я знову погіршився, і Микола почав пропускати заняття. Викладачі поставилися до цього факту з розумінням і дозволили скласти іспити з усіх предметів після канікул, надавши здібному учню можливість лікуватися.
У 1889 р. Микола Роменський закінчив Полтавську духовну семінарію і звідти був направлений до Кременчука. Тут працював він учителем народних шкіл до листопада 1893 р. 11 січня 1890 р. випускник семінарії Роменський був призначений на місце псаломщика до Спасо-Преображенського храму і вчителем церковнопарафіяльної школи. Так розпочався самостійний життєвий шлях Миколи Автономовича Роменського.
Проявивши свої здібності у викладанні, Микола став учителем Кременчуцького міського училища, в якому згодом не лише викладав Закон Божий, а й був завідуючим цього закладу, перейменованого на Кременчуцьке міське парафіяльне училище для дітей обох статей19.
У Кременчуці Микола Автономович зустрів свою долю — Євдокію Федорівну Григорович, з якою одружився 2 липня 1892 р.20 А через п’ять років, 8 березня 1897 р. преосвященним Меандром (Созонтьєвим), єпископом Прилуцьким, вікарієм Полтавської єпархії в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі Микола Роменський був висвячений на диякона. Наступного дня за Божественною літургією він був хіротонізований у священника. На запрошення Кременчуцького відділення піклувального комітету про тюрми у 1897 р. молодий священник отримав місце служіння при церкві на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних радість» Кременчуцького тюремного замку. За свою ревну службу в цьому храмі Микола Автономович Роменський неодноразово отримував нагороди від Святішого Синоду. Так, 3 червня 1904 р. його нагородили фіолетовою скуфією, 6 травня 1907 р. — камилавкою, а 1 квітня 1913 р. він був удостоєний наперсного хреста. 1 квітня 1916 р. священник тюремної церкви Микола Роменський був представлений до ордена Святої Анни 3‑го ступеня, як зазначали тоді в газеті: «…в награду прослужения с особенным усердием двенадцати лет сряду в должностях, поименованных в дополнении пункта 15 ст. 459»27. У 1920 р. архієпископ Парфеній (Левицький) нагородив о. Миколу возведенням у сан протоієрея, а в 1923 р. — правом носіння палиці. У 1926 р. за представленням архієпископа Григорія він був нагороджений хрестом з прикрасами, а у 1930 р. за представленням архієпископа Сергія (Гришина) — митрою.
Окрім церковної служби та виконання треб, батюшка займався й іншою діяльністю. Він, за прикладом батька, був щедрим благодійником. Задовго до висвячення, з 5 травня 1891 р., Микола Роменський разом із братом Іваном та своїм батьком вступив до Полтавського Свято-Макаріївського товариства і сумлінно сплачував членські внески протягом кількох років для різних потреб. Отець Микола також співпрацював з Імператорським православним Палестинським товариством, від імені якого читав доповіді «О значении Святой земли для христиан»29 та «О православии в Святой земле и инославной там пропаганде» в Успенському соборі Кременчука. Він також був дійсним членом Полтавського відділення Православного місіонерського товариства. У 1899 р. о. Микола став членом організованого кладовищенського братства при міському кладовищі. 29 квітня 1915 р. Микола Роменський був затверджений на посаді духовного слідчого 1‑ї округи Кременчуцького повіту і перебував на цій посаді до 4 червня 1916 р. 15 жовтня 1901 р. отець Микола Роменський був затверджений законовчителем приватного училища Барсиної35. 8 жовтня 1903 р. він став законовчителем Кременчуцької Маріїнської жіночої гімназії, а 16 серпня 1903 р. був призначений законовчителем щойно відкритого початкового училища та 2‑го міського училища. Того ж року отець Микола став законовчителем приватної прогімназії, яка пізніше стала гімназією Є. В. Баберіної.
З 1907 р. батюшка був скарбником повітового відділення єпархіальної училищної ради, а у 1909 р. — членом цього відділення. Також 1907 р. отець Микола був у складі товариства допомоги нужденним ученицям Кременчуцької жіночої гімназії. Ще священник М. Роменський був законовчителем 1‑го міського парафіяльного училища, доки у 1904 р. його не змінив священник кременчуцької Спасо-Преображенської церкви Георгій Кривусєв. Закон Божий отець Микола викладав у навчальних закладах до видання радянською владою декрету про відокремлення Церкви від держави. У 1917 р. він значиться членом повітового відділення управління та нагляду за церковними школами.
Влітку 1910 р. свящ. М. Роменський до строку закінчення повноважень Другої державної Думи вступив до щойно створеної в Кременчуці думської громадської партії «Націоналіст». Як розповідав сам священник, тут він пробув лише три місяці.
Влітку 1912 р. відбулися вибори до 4‑ї Державної Думи, в яких взяло участь і духовенство Кременчука44. Була зібрана передвиборча нарада й створено виборчий єпархіальний комітет, який виступав від блоку правих організацій, приєднаний до Союзу 17‑го Жовтня. Спочатку ім’я кандидата трималось у таємниці, але на другий день оголосили, що це — священник Микола Автономович Роменський.
Цього ж року, у вересні, Микола Роменський знову був причетний до політичного життя Кременчука. На з’їзді повітових землевласників він отримав право бути обраним до губернських виборчих зборів. Але про свої значні заслуги в громадському та політичному житті Кременчука та визначні події тих часів в історії не лише міста отець Микола пізніше не згадував. Цю інформацію нам вдалося знайти на сторінках харківської газети «Южный край». Як обранця, Роменського підтримувало у виборах не лише духовенство, а й прості кременчужани. Отже, отець Микола мав досить високий авторитет серед місцевого населення. Пізніше під час допиту в 1933 р. він недвозначно відповість: «Таким образом вся моя служба прошла в Кременчуге и кременчужанам известна».
І як можна помітити, це було не лише пастирскье служіння, але й активна громадська діяльність. Щодо сімейного життя, слід зазначити, що 2 липня 1893 р. в родині о. Миколи народився первісток, якого нарекли Сергієм. Син не захотів стати священником. З 1913 до 1919 р. Сергій Миколайович навчався у Київському університеті. Отримавши освіту, він став учителем російської та української мови Кременчуцької повної середньої школи № 16.
У 1895 р. в Роменського народилася дочка Марія, а у 1896 р. — Меланія. Обидві дочки навчалися в Кременчуцькій Маріїнській гімназії. Так, Марія отримала атестат 7 червня 1912 р., а свідоцтво на право бути домашньою вчителькою 1 червня 1913 р. Меланія закінчила цей самий навчальний заклад із свідоцтвом 30 квітня 1915 р. Через кілька років після закінчення гімназії молодша дочка священника влаштувалася працювати статистиком до Кременчуцького відділу
охорони здоров`я. А старша, Марія, вийшла заміж і переїхала до Верхньоудинська (з 1934 р. Улан-Уде, столиця Республіки Бурятія) і не працювала, займаючись родиною.
Після Жовтневої революції 1917 р. життя всіх священнослужителів кардинально змінилося. Не оминула гірка доля і Миколу Роменського. Як зазначав батюшка: «Революции февральской 1917 я испугался, я ее по существу не понимал». Після проголошення 23 січня 1918 р. декрету про відокремлення Церкви від держави було заборонено богослужіння в храмі при державному закладі — в’язниці. Церкву закривають, а батюшка опиняється без місця служби. У цей час почалися головні випробування та митарства отця Миколи. Якщо закриття храму обурило священника, а позбавлення виборчих прав та фінансові утиски з боку влади, безперечно, викликали невдоволення та смуток, то наступні події налякали і значною мірою зашкодили і без того слабкому здоров’ю Роменського.
Згодом на одному з допитів Микола Автономович казав: «Мероприятия советской власти по отношению к духовенству, как то лишения избирательных прав, финансовый наступ и т. д. безусловно вызывали недовольство и огорчение. Я прекрасно понимал, что противиться этим мероприятиям власти бессмысленно, т. к. это улучшить наше положение не могло, а наоборот, ухудшило бы, то есть вызвало бы со стороны власти репрессии. Мы прекрасно чувствовали и чувствуем, что при советской власти мы — духовенство и религия, отживали последние дни. Никаких улучшений со стороны советской власти в смысле своего положения я не ждал. Я ждал того дня, когда по Конституции нам будет запрещена служба (церковная). Надежды на интервенцию я никогда не возлагал, т. к. из прессы заключено, что капиталистическим государствам никогда не достичь единодушного решения по этому вопросу благодаря их взаимным экономическим и политическим противоречиям». У січні 1919 р. свящ. М. Роменський був заарештований як священник тюремної церкви. Йому намагалися інкримінувати антирадянську пропаганду, але після зняття показань за кілька днів він був звільнений через брак доказів.
Під час громадянської війни, коли до міста прийшла армія генерала Денікіна, прибічник правої партії о. М. Роменський зрадів і сприйняв цю подію як тимчасове просвітлення серед темряви. Батюшка знову пішов служити до тюремної церкви й знову став законовчителем у кременчуцьких навчальних закладах. Але, розуміючи, що ситуація має суто політичний характер і може змінитися на протилежну, свящ. Микола Роменський участі в церковно-політичних заходах не брав. За його словами,у цей період він був лише учасником хресної ходи до Козельщинського монастиря через те, що там зберігалася велика святиня — ікона Божої Матері «Козельщанська».
Згодом влада змінилася, і наприкінці 1919 р., перед захопленням міста більшовиками, свящ. Микола Роменський був евакуйований разом з адміністрацією тюрми до Одеси, де й перебував до лютого 1920 р., коли й туди прийшла Червона армія. Відчуваючи небезпеку для себе і своєї сім`ї, Микола Роменський повертається до Кременчука. Але дорогою з Одеси в сім`ї сталося горе — від висипного тифу померла матушка Євдокія. І Роменський залишився із трьома дітьми сам на сам із важкою долею.
Єдиною втіхою для вдового священника стає повернення до церковного служіння. У квітні 1920 р. Преосвященним єпископом Феофаном (Бистровим) о. М. Роменський був призначений другим священником до кременчуцької Спасо-Преображенської церкви59. У цей час був заарештований його син Сергій і перебував під вартою цілий тиждень, після чого його звільнили, залишивши під пильним наглядом. Наприкінці 1921 р. надійшло розпорядження радянської влади про вилучення церковних цінностей. Хоча о. М. Роменський і не був настоятелем храму, але два рази за відсутності старшого священника був присутній під час передачі предметів церковного вжитку на допомогу голодуючим і навіть підписував відповідні акти.
У 1921 р. о. Миколу Роменського вдруге заарештували, але невдовзі звільнили. У квітні 1922 р. соборна громада запрошує о.Миколу бути другим священником Свято-Успенського собору. Там він служив до передання цього храму обновленській громаді в грудні 1926 р. Після того, як у серпні 1922 р. в Києві відбувся Собор єпископів, де вирішувалося питання про призначення нових вікарних архієреїв, архієпископ Григорій (Лісовський) та інші учасники Собору запропонували вдовому протоієрею Миколі Роменському стати єпископом Лубенським. Але отець Микола не прийняв цю пропозицію, залишаючись скромним служителем кременчуцьких храмів. Коли Свято-Успенський собор опинився в полоні «живоцерковників», батюшка став служити спочатку в Георгіївській єдиновірській церкві, а з 1930 р. — при єдиновірській Покровській церкві. Тут батюшка служив разом із кременчуцькими священниками Стефаном Кремянським та Василем Гончаренко. 3 травня 1933 р. Трійкою УНКВС Полтавської області всі троє разом із священниками Петропавлівської церкви села Запсілля Ярещенком Миколою та Преображенської церкви села Кам’яні Потоки Ярещенком Володимиром були арештовані за груповою справою. Утриманим інкримінували статтю 58–10 КК РСФСР «участники к/р группировки церковников, ведущей ярую а/с агитацию с целью восстановить царский строй». І знову через нестачу доказів Микола Автономович та інші були звільнені з-під варти.
Микола Роменський був досить вольовою і сильною людиною, тому попри пильний нагляд за ним органів внутрішніх справ сміливо продовжував вирішувати головні церковні питання Кременчука, поклавши повністю своє життя на Божу волю. На допиті один із кременчуцьких священників, Василь Гончаренко, розповідав, що в жовтні 1934 р., тобто вже після декількох арештів, отець Микола не злякався піти на таємний обід, присвячений приїзду правлячого Кременчуцького єпископа Миколи (Пирського), і активно виступав там за організацію у Кременчуці церковних братств і сестринств для утримання храмів. Як розповідав кременчужанин Афанасій Якович Мамон: «…обсуждался вопрос организации кружков сестричеств для защиты религии от притеснений со стороны советской власти. Организацию таких кружков активно поддерживал священник Гончаренко, Роменский, Быков и др. Они намечали посредством кружков сестричества проводить среди верующих… оживление религиозности, собрание средств для содержания духовенства и т. д.». Ці відомості були зазначені у справі протодиякона Покровської єдиновірської церкви Іоанна Бикова, але отця Миколу на допити не викликали через стан його здоров’я. Органи НКВС, так би мовити, «помстилися» активному священнику трохи згодом. 30 травня 1938 р. син священника Сергій був засуджений Особливою трійкою УНКВС за ст.ст. 54–10, 54–11 КК УРСР до розстрілу з конфіскацією майна. Так о. М. Роменський втратив свого сина.
У Покровській церкві отець Микола служив до листопада 1936 р., після чого припинив служіння у зв’язку з хворобою. Але за часів німецької окупації у 1941–1943 рр. через нестачу священнослужителів у місті о. М. Роменський знову повернувся до пастирського служіння. З вересня 1941 р. почали стихійно збиратися церковні громади, які подавали до місцевого управління прохання про відкриття церков, а також список священників, які залишилися в Кременчуці й ще мали змогу служити. До цього списку потрапив і отець Микола як один з останніх кременчуцьких священників. Завдяки досліднику історії єврейської громади міста Кременчука та міста Рішон-ле-Ціон Борису Шепетовському вдалося дізнатися про подробиці православного життя перших днів німецької окупації. У звіті польової комендатури за період з 15 вересня по 15 жовтня 1941 р. зазначалося: «Більшість населення належить до Православної Церкви. Незважаючи на більшовицький вплив, релігійна потреба, схоже, не зникла повністю, принаймні серед людей похилого віку. Кілька років поспіль церковні служби в Кременчуці були заборонені, зараз богослужіння починаються з проповідей, які, як то кажуть, дуже добре відвідуються. В Кременчуці два православних священнослужителя. Також проходять хрещення та вінчання». Очевидно, двома священниками, які на той момент залишилися в Кременчуці, були Микола Яновський та Микола Роменський.
12 жовтня 1941 р. одним із перших у регіоні відкрився кременчуцький Покровський храм Автономної Української Православної Церкви. З вересня 1941 р. прот. М. Роменський був призначений другим священником храму. Настоятелем Покровської церкви під час німецької окупації і до 1944 р. був протоієрей Микола Яновський. Відновилися богослужіння в будівлі колишньої парафіяльної школи Покровської єдиновірської церкви.
Крім цього, у навчальних закладах відновилося викладання Закону Божого, який викладав отець Микола. У виданні «Голос Полтавщини» було зазначено: «Йдучи за прикладом більшості країн Заходу, а також дотримуючись традицій української освіти в минулому, треба внести Закон Божий як обов’язкову дисципліну». Викладання в 1941–1942 навчальному році відбувалося 2 години на тиждень. Прот. Микола Роменський поза храмом виконував треби в таборах військовополонених та у тюрмі завдяки своєму досвіду тюремного священника, адже по всій Полтавщині до 1942 р. існував дозвіл задовольняти духовні потреби полонених. Тобто прот. М. Роменський повернувся до своєї улюбленої діяльності, але не надовго. Служба Божа в таких умовах, під пильним наглядом спеціальних підрозділів СД та поліції, не видалася легкою. Окупанти стежили за богослужіннями, вивчали їх, робили відповідні висновки. Представники цих спецслужб приходили на літургії та молебні, а потім підходили до священнослужителів і надавали свої рекомендації.
Одним із головних випробувань цього часу стали для священника масові розстріли безвинних кременчужан, особливо єврейської національності. Їх позбавляли життя лише за приналежність до цієї нації. За цими жахливими подіями прот. М. Роменський спостерігав із жахом. І тут з’явилася невеличка надія врятувати хоча б декількох чоловік. У цей час німці призначили головою міської управи Миколу Михайловича Верховського. Завдяки дослідженням аспірантки Докторської школи імені родини Юхименків Національного університету «Києво-Могилянська академія» Тетяни Бородіної було уточнено справжнє ім’я бургомістра Кременчука, що надало можливість дійти подальших цікавих висновків. Ймовірно, прот. М. Роменський міг знати Верховського, ще коли той був хлопчиком, адже з 1900 р. він разом із почесним громадянином міста Петром Михайловичем Верховським входив до складу кладовищенського братства. За даними адрес-календарів Полтавської губернії за 1901–1908, 1910–1915 рр. можна припустити, що у М. М. Верховського було два брати, які були досить поважними людьми в місті: Дмитро Михайлович Верховський, член Сирітського суду, товариш директора Кременчуцького міського громадського банку, та особистий почесний громадянин Петро Михайлович Верховський, член Страхового товариства «Якір», член Правління Кременчуцького округа Товариства рятування на водах.
28 вересня 1941 р. бургомістр М. М. Верховський видав розпорядження про дозвіл хрестити євреїв і доручив це протоієрею Миколі Роменському, адже всі зареєстровані священники були підпорядковані саме місцевому німецькому управлінню через те, що такої одиниці, як єпархія, ще довгий час не існувало. Настоятелю храму бургомістр не міг довіряти, оскільки той щойно прибув до міста. А прот. Миколу Роменського кременчужани знали як порядну людину. А ще його дочка працювала в міському здороввідділі під керівництвом призначеного німцями лікаря, перекладача з німецької, поляка за національністю Іполита Іполитовича Здрайковського, який був учасником комісії для визначення осіб іудейського походження з метою передавання підозрілих гестапо, що могло сприяти складанню списків тих, кого потім можна було б врятувати. Священнику без парафії довірити таку справу було б марно, адже потрібна була офіційна печатка в довідці про хрещення, яку мали лише парафіяльні, зареєстровані в Управі священники, також вони робили запис у метричній книзі. З моменту відкриття храму, усвідомлюючи цілком реальну небезпеку бути страченим німцями, о. Микола й почав хрестити євреїв, чим рятував їх від смерті. У документах національність не була зазначена, що підтверджує копія свідоцтва про хрещення німецького зразка. Тому національність можна було визначити лише за ім’ям. Хрещення могло відбуватися без сторонніх свідків і в будь-якому приміщенні, яке дозволено церковним правом. Виходячи з виписки Оперативного рапорту начальника поліції безпеки та СД про дії зондеркоманд на території України від 6 березня 1942 р., кількість хрещених євреїв була досить значною, німецьке командування досить скоро це помітило й заарештувало бургомістра. Під час допитів виявилося, що прот. М. Роменський (а не Романський, як помилково зазначено в документах німців, а таких помилок досить багато щодо прізвищ і назв міст України) хрестив не всіх євреїв, а окремо обраних бургомістром80 (можливо, серед них були люди, з якими прот. М. Роменський зустрічався під час виконання треб у таборах, або ті, кого могла занести до списків його дочка Меланія). Як згадується у вищезазначених матеріалах, наданих Борисом Шепетовським, а саме у звіті зондеркоманди 4‑б від 16 січня 1942 р., бургомістра Верховського було страчено. Що було з Миколою Автономовичем — ми можемо лише припускати. Ймовірно, айнзацкоманда його допитувала, але священник нічого не розповів, окрім того, що виконував свій обов’язок пастиря. Очевидно, застосовувати репресії проти прот. М. Роменського на початку окупації було невигідно, і німці його відпустили. Скільки ще довелося пройти бідному старенькому кременчуцькому батюшці до часу його зустрічі з Господом, можна лише здогадуватися. Після інциденту з хрещенням євреїв політика щодо церковного життя стала більш жорсткою. Управління зовнішньої політики Альфреда Розенберга розробило детальні інструкції щодо впорядкування церковно-релігійних відносин: «…Можна дозволити релігійним громадам існувати, але під умовою, що вони не займатимуться політикою і не становитимуть небезпеки для окупаційної адміністрації». Почалася перереєстрація релігійних громад протягом трьох місяців і затвердження членів представництва цієї громади з дозволу генерал-комісара, про що зазначалось у місцевій газеті «Дніпрова Хвиля».
У 1942–1943 навчальному році гітлерівці заборонили викладання Закону Божого в українських початкових школах. Також православному духовенству було заборонено відвідувати табори військовополонених і задовольняти їхні духовні потреби. До того ж священників обкладали значними податками. Тобто знову, як і в 1930‑ті рр., але на цей раз з боку загарбників, розпочалися масові утиски духовенства.
1 січня 1943 р. єпископ Веніамін (Новицький) призначив протоієрея Миколу Роменського настоятелем кременчуцького Успенського собору. Ще до відкриття храму батюшка активно займався зборами пожертв на ремонт прекрасної будівлі, зведеної за проектом знаменитого Дж. Кваренгі, й узяв на себе обов’язки керівництва відновлювальними роботами. 27 грудня 1942 р. відбулося освячення кременчуцького Свято-Успенського собору, а освячення хреста на його купол відбулося лише 18 квітня 1943 р.
Під час звільнення Кременчука радянськими військами всі храми, де служив прот. М. Роменський, були підірвані відступаючими окупантами. Так зникла тюремна надбрамна церква. Лише купа цеглин дуже довго нагадувала кременчужанам, що біля Дніпра колись був тюремний замок. Успенський собор теж перетворили на руїни, які ще довго залишалися нагадуванням про цю величну споруду посеред Соборної площі. Після знищення собору з жовтня 1943 р. прот. Микола Роменський здійснював богослужіння в каплиці Свято-Троїцької церкви разом з іншими чотирма священниками, а потім — у Покровському молитовному будинку, який був розташований по вул. Воровського, 38. Залишки ж стін Покровського єдиновірського храму на перехресті вулиць Гагаріна та Першотравневої, в якому проходили служби під час окупації, церковна громада намагалася відновити в 1944 р. З цього питання православні кременчужани звернулися до головного архітектора міста Л. М. Шлапаковського та до архітектурно-планувального управління, на що була надана чітка відповідь: «Постановили: считать невозможным удовлетворить ходатайство общины Покровской церкви в виду того, что разрушенная клетка по своему состоянию восстановлению не подлежит, а также в виду того, что клетка эта находится на территории, отведенной школе».
Протоієрей Микола Роменський був звільнений за штат 21 січня 1948 р. з огляду на його вік і стан здоров’я. День за днем він тихо доживав свого віку поряд з дочкою Меланією в будинку по вул. Чапаєва, 38 (нині — вул. Софіївська). Старша дочка на той час мешкала на Кавказі. На прохання прот. М. Роменського спочатку йому виплачували грошову допомогу з Полтавської єпархії у розмірі 300 руб. щомісяця, а потім з пенсійного фонду Патріархії невелику пенсію у розмірі 150 руб. щомісяця, на яку він і жив.
Увечері 7 березня 1950 р. Микола Автономович із молитвою на устах відійшов до Господа. 8 березня його відспівував Кременчуцький благочинний Яків Граховецький. Похований о. Микола на Ревівському кладовищі. Могила його поки що не знайдена, але пам’ять про Божого служителя залишиться навіки.
Сподіваємось, що невдовзі його ім’я з’явиться на дошці пам’ятного знаку Праведникам народів світу і Праведникам України, що на Алеї Праведників у парку Миру.
Автор: Ширай В. А.
Література:
1 Архів Управління Служби безпеки України в Полтавській області (далі — Архів УСБУ ПО). Спр. 1539‑с.
2 Полтавские епархиальные ведомости (далі — ПЕВ). 1867. № 8. Часть офиц.
3 ПЕВ. 1903. № 32. Часть офиц.
4 Сборник необходимых сведений о всех приходах Полтавской губернии. Адрес-календарь духовенства. Полтава, 1895.
5 ПЕВ. 1870. № 24. Часть офиц.
6 ПЕВ. 1883. № 13. Часть офиц.
7 ПЕВ. 1875. № 20. Часть офиц.
8 ПЕВ. 1875. № 3. Часть офиц.
9 ПЕВ. 1884. № 19. Часть офиц.
10 ПЕВ. 1882. № 13. Часть офиц.
11 Адрес-календарь и справочная книжка Полтавской губернии на 1901 год. Полтава, 1901.
12 Адрес-календарь и справочная книжка Полтавской губернии на 1903 год. Полтава, 1903.
13 Адрес-календарь. Справочная книжка Полтавской губернии на 1910 год. Полтава, 1910.
14 ПЕВ. 1882. № 14. Часть офиц.
15 Архів Управління Полтавської єпархії Української Православної Церкви. Особова справа
протоієрея Миколи Автономовича Роменського.
16 ПЕВ. 1890. № 3. Часть офиц.
17 Адрес-календарь. Справочная книжка Полтавской губернии на 1904 год. Полтава, 1904;
18 Памятная книжка Киевского учебного округа на 1912–13 учебный год. К., 1913.
19 Державний архів Полтавської області (далі — ДАПО). Ф. Р-2034. Оп.1. Спр. 266. Арк 21;
20 Дніпрова Хвиля. 26 квітня 1942. №18(35).
21 ПЕВ. 1897. № 9. Часть офиц.
22 ПЕВ. 1897. № 10. Часть офиц.
23 ПЕВ. 1917. № 15. Часть офиц.
24 ПЕВ. 1904. № 19. Часть офиц.
25 Архів Кременчуцького краєзнавчого музею (далі — Архів КрКМ). Ф. 1. Оп. 1. Спр. 145.
26 ПЕВ. 1913. №16. Часть офиц.
27 Архівний відділ Кременчуцької міської ради. Ф. 136. Оп. 1. Спр. 6.
28 Южный край. 1.04.1916. № 13292.
29 ПЕВ. 1990. № 14. Часть офиц.
30 ПЕВ. 1901. № 16. Часть офиц.
31 ПЕВ. 1901. № 23–24. Часть офиц.; 1903. № 32. Часть офиц.; 1904. № 13. Часть офиц.
32 Устав Кременчугского кладбищенского братства: [Утв. 27 окт. 1899 г.]. Кременчуг, 1900. 9 с.
33 ПЕВ. 1915. № 10. Часть офиц.
34 ПЕВ. 1916. № 13. Часть офиц.
35 ПЕВ. 1901. № 32. Часть офиц.
36 ПЕВ. 1903. № 27. Часть офиц..
37 Адрес-календарь. Справочная книжка Полтавской губернии на 1914 год. Полтава, 1914.
38 ПЕВ. 1915. № 14. Часть офиц.
39 Полтавский календарь на 1909 год. Полтава, 1909;
40 ПЕВ. 1905. № 1. Часть офиц
41 Южный край. 1912. № 10785.
42 Там само. 1912. № 10867.
43 Там само. № 10839.
44 Там само. № 11004.
45 Лист-відповідь Кременчуцького міського відділу державної реєстрації актів цивільного стану № 324/20ю13–28 від 21.04.2021.
46 Феодосий (Процюк), митр. Обособленческие движения в Православной Церкви на Украине (1917–1943). М., 2004. С. 244.
47 Гришко Л. В. Хотілося б усіх поіменно назвати… Кременчук, 2017. С. 521.
48 Цыпин Владислав, прот. Православная Церковь на Украине в годы немецкой оккупации (1941–1944) // URL: https://www.mgarsky-monastery.org/kolokol.php?id=571.
49 Лист-відповідь Управління Полтавської єпархії Української Православної Церкви. № 507 від 21.10.2021.
50 Архів УСБУ ПО. Спр. 2901‑с.
51 Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941–1944 годах / сост. А. Круглов. К., 2002. С. 110.
52 Архів КрКМ. Ф. 1. Оп. 1. Спр. 45. Арк. 8.
53 Там само. Спр. 727. Арк. 10, 155.
54 Косик В. Україна під час Другої світової війни 1939–1945. Київ, Париж, Нью-Йорк, Торонто, 1992. С. 619.
55 Дніпрова Хвиля. 21 липня 1942. № 40 (57). Архів КрКМ. Ф. 1. Оп. 1. Спр.145
56 Дніпрова Хвиля. 23.12.1942. № 107 (124) // Архів КрКМ. Ф. 1. Оп. 1. Спр. 146.
57 Підняття хреста // Дніпрова Хвиля. 20.04.1943. № 46 (171). С. 4.