ЖУРНАЛІСТ ВАДИМ БОЙКО – НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ УКРАЇНИ

          ЖУРНАЛІСТ ВАДИМ БОЙКО – НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ УКРАЇНИ

ЖУРНАЛІСТ ВАДИМ БОЙКО – НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ УКРАЇНИ. Актуальність теми статтіполягає в тому, що таких неординарних постатей як Вадим Бойко в журналістиці та політиці дуже не вистачає в сучасній незалежній Україні, особливо в умовах її європейської інтеграції та зміцнення демократичних стандартів правової держави. Сьогодні дуже потрібні політична, моральна відповідальність народних обранців, відновлення довіри громадян до влади, захист свободи слова та професійної діяльності журналістів, а життя і смерть Вадима Бойка можуть бути гідним прикладом для цього.

Історія Кременчука часів сучасної незалежної української держави та місце в ній активних учасників становлення демократії залишається майже не дослідженою. Спогади рідних, друзів, виборців Вадима Бойка, однією з найяскравіших постатей цієї епохи, час від часу з`являються в засобах масової інформації, а під час чергових виборів дехто з політиків намагається використати його ім`я та нерозкриту справу про його загибель з корисливою метою. Тому науковий аналіз різноманітних матеріалів є дуже непростим, а запропонована стаття – лише початок досліджень про роль яскравих особистостей у сучасній історії міста та країни.

Мета статтіпроаналізувати становлення журналіста Вадима Бойка як політика, державного діяча, справжнього народного обранця від Кременчука, його внесок у формування громадянського суспільства та розвиток демократії.

Завдання статті:

вивчити життєвий шлях Вадима Бойка та його зв`язок з  Кременчуком;

– проаналізувати його громадянську позицію та журналістську діяльність;

з`ясувати мотиви його активної участі у політиці та парламентській роботі;

– узагальнити причини особливої довіри та поваги до нього кременчужан;

обґрунтувати  висновок про доречність увіковічення його світлої пам`яті.

Методи дослідження:загальнологічний (узагальнення);  теоретичний (гіпотетичний перехід від абстракції до конкретності); порівняльно-історичний (ретроспективний); соціологічний (контент-аналіз музейних документів,  публікацій в пресі, аудіо-відеоматеріалів); емпіричний (записи спогадів).

Вадим Бойко – яскрава зірка тележурналістики кінця 80-х – початку 90-хр. ХХ століття,  депутат Верховної Ради України першого скликання, який трагічно загинув 14 лютого 1992 року. Генеральна Прокуратура за фактом загибелі, тричі відкривала, а потім закривала кримінальну справу «у зв’язку з тим, що осіб, причетних до його загибелі не було знайдено» (таку офіційну відповідь отримали батьки Вадима). [2,с. 3] Яким же він був, що встиг зробити, за що його з вдячністю пам`ятають в Кременчуці, Україні? Про це й піде мова в цій статті.

Бойко Вадим Леонідович  народився 5 листопада 1962 року в місті Світловодську Кіровоградської області. Навчався у Світловодській середній школі №2, де і почалося захоплення юнака журналістикою. Перші спроби пера друкувалися у міськрайонній газеті «Наддніпрянська правда». Закінчивши школу з золотою медаллю, у неповні 17 років одразу вступив до Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка на факультет журналістики. Зовсім скоро перспективний студент  перетворився на провідного журналіста.

Після закінчення університету з відзнакою мав можливість стати власкором по Україні газети ««Комсомольская Правда», але добровільно поступився цим престижним місцем однокурсниці Ользі Мусафіровій. Сьогодні вона дуже тепло згадує про нього: «Мы ведь вместе с Вадимом претендовали в 1989-м на собкорство в «Комсомолке» …. Я выиграла в итоге, Вадик первым поздравил, хотя после его материала (помню до сих пор заголовок «Висит груша – нельзя кушать», из чернобыльской зоны) была уверена, что предпочтение отдадут ему. Тогда же он сказал, что собирается в депутаты и предложил стать доверенным лицом»(Із спогадів О. Мусафірової). Вадим Бойко тоді став працювати старшим редактором програм для молоді УТ1, а згодом – ведучим студії «Гарт», яка стала найбільш прогресивною телевізійною програмою того часу на УТ. Водночас, він був позаштатним кореспондентом найпопулярнішої в СРСР програми «Взгляд» Центрального телебачення та співпрацював з зірками журналістики Владом Листьєвим, Олександром Любимовим, Володимиром Мукусєвим. Гострі публіцистичні матеріли Вадима завжди охоче друкували столичні і навіть зарубіжні газети.

Для кременчужан Вадим Бойко став особливо популярним після славнозвісного сюжету в програмах «Гарт» і «Взгляд» під влучною назвою: «Контрольна для кременчуцького прокурора», ставши на захист не тільки молодіжного дискусійного політклубу «Пульс часу», а й свободи думки та слова. Він відкрито виступив проти свавілля представників владних структур, яким простіше сховатися, ніж відповідати за свої вчинки чи бездіяльність, бо вони захищають не людей, а систему, до якої звикли й не бажають нічого змінювати.  Цікаво, що на УТ-1 цей матеріал вийшов у дещо урізаному вигляді, цензура не пропустила найгостріші фрагменти з висновками про «прокурорів-двієчників» та їх залежності від компартійного керівництва. Тому наступного дня, як і попереджав своє керівництво Вадим, у програмі «Взгляд» з коментарями В. Мукусєва сюжет вийшов у повному обсязі на всю країну.Це спричинило великий скандал і на пленумі ЦК КП України тодішній Перший секретар Полтавського обкому КПУ О. С. Мякота з обуренням заявив: «Ми працюємо денно і нощно, а потім… в якомусь «Гарті», де не гартують, а гарцюють, усю нашу роботу – нанівець». Наступного дня свою програму «Гарт» Вадим починає, сидячи на коні (після відео фрагменту згаданого виступу): «Так ми не гартуємо, а «гарцюємо?». А що ж вони там таке роблять, особливо вночі, що живуть люди все гірше, а ми невеличким сюжетом про «двієчників при владі» всю їх роботу – «нанівець»? (Із спогадів О. В. Уріна).

На думку Вадима Бойка, журналісти справжніми можуть бути лише тоді, коли говоритимуть правду та будуть чесними до кінця. Своїми рішучими діями він підтверджував ці слова. Саме В. Бойко першим на українському телебаченні підготував унікальні сюжети: щодо причин і наслідків аварії на ЧАЕС, про голодомор на Україні 1932-1933 рр.; про перепоховання в Києві Василя Стуса (де керівництво УТ-1 забороняло йому показ сюжету в кольорі, щоб не бачили люди синьо-жовтих прапорів, а він не послухався). Заборона цензурою матеріалу про події в Литві під час спроби державного перевороту 13 січня 1991 року спричинила страйк усієї молодіжної редакції УТ-1, а сам цей сюжет разом з іншим «Як закривали «Взгляд» усе ж таки з`явились в ефірі більше ніж через півроку, та й ще із викриттям політцензорів. Вадимнамагався з’ясувати, куди поділося «золото партії» – мільйонні статки, які залишилися після заборони КПРС; про долю загубленої бібліотеки Ярослава Мудрого; нецільове використання чиновниками чорнобильських коштів; тіньову торгівлю зброєю генералітетом після виведення радянських війск із Східної Європи.

«Історії потрібна правда» – стверджував Вадим Бойко в одному із своїх інтерв’ю. Він прискіпливо дошукувався до першопричин виникнення тоталітаризму, прагнув підтримати людину, яка кинула виклик самому В. В. Щербицькому, цьому, як його назвали сучасники, «останньому з могікан застою». Народжувалася нова Україна, незалежна держава і Вадим Бойко був її пристрасним творцем і літописцем.

Цікаві спогади про Вадима Бойка у журналістів, які співпрацювали разом з ним, або згодом учились на його творчості. Про це йдеться у відеоматеріалах, які були зібрані та передані до Кременчука відомою тележурналісткою та депутатом ВР України двох скликань О. В. Герасим’юк. Цей диск використовується у краєзнавчому музеї, під час вивчення курсу політології в КрНУ ім. М. Остроградського, на наукових конференціях.

Билина Юлія Леонідівна (політклубівка та наймолодша активістка групи підтримки кандидатури Вадима Бойка на виборах до ВР України 1990 р. журналіст): «… Тільки тепер, пропрацювавши багато років у журналістиці, я можу дати йому оцінку. Вадим як журналіст був людиною високопрофесійною. У своїх сюжетах він використовував найкращий європейський досвід, хоча такого в українській журналістиці ще не було, багато вводив новинок, які є актуальними і зараз. Журналістика в Радянському Союзі була лише як засіб пропаганди комуністичної ідеології, але Вадим зміг відокремити соціальну складову, яка ставить на перше місце інтереси людини, а не влади або ідеології. Як йому це вдалося – незрозуміло, адже Україна тільки народжувалась. Пройшло понад 20 років і ми вже знаємо нові закони, правила, стандарти, а в нього не було цих 20 років. Він лише починав працювати…».

Журналістська діяльність стала сходинкою у велику політику. Правдиве слово популярного телеведучого завжди справляло враження на людей, тому й довірили йому представляти інтереси громади у Верховній Раді. 18 березня 1990 року Вадим Бойко обраний народним депутатом України 1-го скликання (від Автозаводського виборчого округу № 320 м. Кременчука).

Зі спогадів Ю. Л. Билини: «… Я пам’ятаю: за пропозицією керівника молодіжного політклубу «Пульс часу» О. В. Уріна ми вирішили висувати Вадима Бойка кандидатом в народні депутати України від Кременчука. Його підтримало тоді багато людей, у тому числі й кілька трудових колективів…». Суть політичної програми Вадима Бойка полягала у трьох гаслах: «Соціалізм для людей, а не люди для соціалізму»; «Республіці – економічний суверенітет»; «Екології – пріоритет над виробництвом». Першочерговими для нього були такі питання: по-перше, прийняття закону про відповідальність за екологічні злочини, по-друге, необхідність прийняття законодавчого акту про створення громадського телебачення, на якому він і мріяв працювати. [1, c. 36-37]

Ще на початку виборчої кампанії, у січні 1990 року до Кременчука надійшов лист від колективу ткацької фабрики з Житомирської області на підтримку кандидатури Вадима Бойка, в якому люди дякували йому за сюжет «Правда про Чорнобильську трагедію»: «… Вадим Бойко несколько раз рассказывал о трагедии нашого района. Вследствии этого, по нашему и подобных районах принято решение об эвакуации 12 сел, дается право на выезд семей с детьми из других сел, где нет гарантии безопасности здоровью… Мы просим напечатать наше письмо в Вашей газете и поддержать кандидатуру Вадима Бойко на выборах. Такие люди сегодня нужны нашому парламенту, без них дело перестройки погибнет… ».

Довірена особа Олександр Урін згадує: «…27-річним журналістом його обрали народним депутатом за неймовірної підтримки молоді й людей середнього та старшого віку, без грошей, без білбордів, усупереч компартійному адмінресурсу та чорному піару опонентів.…». Довіреними особами Вадима разом з О. Уріним були: молодий журналіст А. Гаркуша, секретар міськкому комсомолу Ю.Титаренко, адвокат М. Сапко, працівник КрАЗу В. Губа, керівник міського дискусійного клубу, автозаводчанин В. Пилипенко. Уже в першому турі виборів 04. 03 1990 р.  В. Бойко значно випередив своїх конкурентів. У нього – 48, 7 %, проти 14 % – у нардепа СРСР М. А. Куценко й близько 10 % у висуванця міському КПУ П.Ф. Ломоносова. Вадим Бойко впевнено переміг у другому турі 18.03.1990 р., набравши понад 60 % голосів виборців округу.

Юлія Билина: «…Коли Вадим став народним депутатом, він приїжджав регулярно до Кременчука (раз на місяць) та обов’язково проводив особисті прийоми кременчужан та зустрічі з виборцями в палацах культури КрАЗ і НПЗ. Він звітував про те, чого вже досяг як народний депутат, розповідав про закони, які вважав за потрібне підтримати, та питав чи згодні з цим його виборці. Це зразок саме народного депутата, який прислухається до думки людей. Незважаючи на свій статус, він залишився простою, відкритою людиною, доступною для всіх. «…Жоден лист, який я отримав, а сьогодні на контролі їх 400, не буде залишений без уваги. Правда, існують проблеми, які просто так, одразу, не вирішаться..» – говорив Вадим на зустрічах з виборцями та закликав до єднання  навколо вирішення проблем…

На той час поставало питання про введення української національної валюти для нашої діаспори в Канаді. Вадим домовився, що її надрукують у Канаді безкоштовно, але на той час вищі органи влади в Україні вже мали корупційні схеми та відмовили йому. Вадим Бойко, не боячись, відкрито розповідав про це людям. Це вражало мене. Я переживала за нього, адже те, що він говорить, було дуже небезпечно…» [5].

Вадим Бойко був заступником голови постійного комітету з питань гласності та засобів масової інформації Верховної Ради України та рішуче виступав за справжню свободу слова, становлення конкурентоспроможного українського телебачення та творчу співпрацю з російськими тележурналістами. Йому вдалося відновити цікаву публіцистичну передачу «Три кольори», яка була директивно закрита керівництвом. За його ініціативою ВР прийняла такі закони, які діють до сьогодні й захищають права журналіста. Наприклад, ст. 2 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» про заборону цензури, яка введена саме Вадимом Бойко[3].

Юлія Билина згадує: «…Існує легенда, що в підвалі Межигірського монастиря схована бібліотека Ярослава Мудрого. Ставши депутатом, Вадим усе таки вирішив перевірити цю інформацію. Незважаючи на те, щона той час це була державна дача секретарів центрального комітету комуністичної партії, а після прийняття Україною незалежності –державна резиденція Президентів, Вадим не побоявся і домігся свого – використавши депутатський мандат, він став першим журналістом, який усе таки пробився на територію легендарного Межигіря. Не знаю, як йому це вдалося, але одну книжку з бібліотеки Ярослава Мудрого він там знайшов…».

«Я був і залишаюсь журналістом!» – промовив Вадим Бойко ще в ніч перемоги на виборах. Дійсно, свої обов’язки народного депутата він поєднував з роботою на телебаченні. «Втім, журналістика була Вадиму ближче, – вже потім розповідали колеги-телевізійники. – Свій журналістський пошук він постійно спрямовував на теми важливі та серйозні, працював нестандартно».

14 лютого1992 року Вадим Бойко трагічно загинув, проте назавжди залишився у світлій пам’яті життєрадісним, щирим, кмітливим та обдарованим не лише для рідних, колег і друзів, а й для всіх, хто з ним зустрічався, звертався до нього зі своїми проблемами. «Якщо ми не об’єднаємось, нас знищать поодинці…» (В. Бойко: про необхідність єднання журналістів заради правди та свободи слова, в інтерв’ю газеті «Независимость» напередодні своєї загибелі 14.02.1992). Правоохоронні органи не спромоглися навіть визнати загибель Вадима Бойка вбивством, пропонуючи «дивні версії чи то про вибух телевізора, чи каністри з бензином, яка начебто під ним знаходилась у маленькій однокімнатній малосімейці готельного типу». Журналістські розслідування, яких було чимало за ці понад 20 років, лише ставлять під сумнів «прокурорські фантазії» про нещасний випадок, наводячи думки фахівців-експертів, але до істини не можуть дістатись. Підтвердженням цього є й публікація Георгія Семенця в «Аргументі» з гучною назвою «Кто убил Вадима Бойко? Первому убийству журналиста в Украине – 20 лет» 14.02.2012. «В последний раз «дело Бойко» обещал реанимировать Генеральный прокурор Украины Геннадий Васильев в 2004-м году, на встрече с председателем Национального союза журналистов Украины Игорем Лубченко…»[7].

Полтавський журналіст, власкор «України молодої» Василь Неїжмак писав: «…Власне, тепер кожен день без нього, без його щирої посмішки, невиправного юнацького максималізму стає датою, своєрідною точкою відліку для тих, хто пам’ятає назавше молодого журналіста…». [4] А ось думка Тимура Климентьева на сайті інтернет-видання «Світловодськ»: «…За день до гибели, мы монтировали с Вадиком на Крещатике 26 клип…. В моей памяти он абсолютно живой и сейчас, как будто это было вчера …».

Уже посмертно Вадим Бойко нагороджений орденом Литовської республіки за сюжет про події в Литві. На його честь у Кременчуці та Світловодську названо вулиці, на яких установлено барельєф і памятна дошка. На Полтавщині засновано іменну обласну премію Вадима Бойка в царині журналістики. 2002 року засновано всеукраїнський конкурс молодих журналістів пам’яті Вадима Бойка. Трагічно загиблому журналістові Світловодськ присвоїв звання Почесного громадянина міста. У День журналіста, 6 червня 2012 року, на обласному телебаченні в Кіровограді пройшло ток-шоу «Ми», присвячене 20-річчю з дня загибелі талановитого журналіста, народного депутата від Кременчука Вадима Бойка, що загинув під час виконання своїх професійних обовязків. У телестудії про Вадима, який був родом зі Світловодська, говорили колеги-журналісти, політики, а також його вчителька, що створила музей у школі, яку закінчив Вадим Бойко.

З прізвища Вадима Бойка починається сумний список загиблих журналістів на стелі памяті, що відкрита в Києві 2005 року. Напевно, в якійсь мірі, він випередив свій час, бо лише наприкінці 2004 року журналісти прийняли свою Хартію солідарності, категорично відмовившись підкорятись провладним «темникам». Ось так свобода слова, за яку віддав життя Вадим Бойко, поступово ставала в Україні незворотною реальністю. Проте співіснування моралі та політики залишається актуальною проблемою в молодій державі, де не вистачає таких, як він, тих, хто здатен залишатись у журналістиці та політиці самим собою, не поступатись принципами, зміцнювати демократичні засади суспільного життя.

 

ЛІТЕРАТУРА

1.        Історії потрібна правда: нариси, статті, інтерв’ю / О. В. Журавський. – Світловодськ : МП «Рекламно – видавниче об’єднання «Слово», 1994. – 48 с.

2.        Урін О. В. Політологія : курс лекцій / О. В. Урін. – [6-те видання доп. і перероб]. – Кременчук : ПП Щербатих О. В., 2010. – 324 с.

3.        Гарбуз Г. Вимога часу – гласність / Г. Гарбуз // Вісник Кременчука : газета. – 1991. – №1 (4). – С. 4.

4.        Неїжмак В. Незгасне полум’я / В. Неїжмак // Україна молода. – 2000. – 12 лютого. – С. 5.

5.        Билина Ю. Л. 20 років тому загинув Вадим Бойко [Електронний ресурс] / Ю. Л. Билина. – Режим доступу : http://rkr.in.ua/1504-20-rokv-tomu-zaginuv-vadim-boyko.html

6.        Гайдук С. Пам’ятаймо про наших видатних земляків [Електронний ресурс] / С. Гайдук. – Режим доступу : http://svetlovodsk.com.ua/3333-vadym-boiko.html

7.        Семенець Г. Кто убил Вадима Бойко? Первому убийству журналиста в Украине – 20 лет лектронный ресурс] / Г. Семенець. – Режим доступу : http://cripo.com.ua/?sect_id=2&aid=131285&fb_source=message.html

Автори: Радченко Юлія Дмитрівна, Голодна Альона Олександрівна